Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
Розділ 3. БАНКИ В РИМСЬКОМУ СВІТІ

3.1. Хронологія та географічне поширення банків

Під Римським світом у контексті попереднього розділу треба розуміти Італію та римські провінції, розташовані в Західній імперії, Європі та Північній Африці, де латинська мова була мовою адміністрації та культури.

Рим був першим містом поза грецьким світом, де було знайдено докази існування обмінювачів грошей в стародавні часи. Лівій писав, що у 310 р. до н. е. значки зі срібла, захоплені у самнітів, пропонувалися власникам обмінних офісів, розташованих у Римському форумі для прибирання приміщень. Слід зазначити, що в період римських царів у форумі вже існували магазини. Вони були власністю держави, яка надавала їх насамперед овочівникам та м'ясникам, а після того як форум набув важливості, — і аргентаріям (argenlarii, обмінювачам грошей). Відповідно до наведених текстів немає причин сумніватися у достовірності фактів, що обмінювачі грошей з'явилися у Римі з кінця IV ст. до н. е. Ніщо не свідчить про те, що вони прийшли з еллінського світу, але очевидно, що технологія, яку вони використовували, схожа на грецьку. Грецькі колонії в Італії, мабуть, були коридором трансмісій. З цього моменту таберни аргентаріїв (tabernae argentariae, магазини з обміну грошей) створювалися у форумі, це місто стало центром монетарних операцій, зокрема наприкінці III ст. та на початку II ст. до н. е., коли обмінювачі грошей, розширивши сферу своєї діяльності, стали банкірами. Зауважимо, що в латинських текстах вираз "форо це-дере" (foro cedere), тобто "залишити форум", означав "збанкрутувати".

Однією з характерних рис цього періоду є те, що Рим відкрив магазини з обміну грошей ще до того, як випустив свою монету. Вважається, що перша емісія срібних та бронзових монет у Римі відбулася в 289 чи 280 р. до н. е., тобто через 20—З0 років після появи перших обмінювачів грошей. Однак в історії це не було унікальним випадком. Ми вже бачили, що у Візантії з 527 р. до н. е. була монопольна система на операції з обміну грошей. Поліси почали карбувати власну монету ще до кінця V ст. до н. е. Очевидно, що роль грошей виконували інші інструменти, зокрема оболи. Ця система була дуже поширеною на початку архаїчного періоду. Існування обмінювачів грошей означає, що крім простих місцевих монет у міжнародному обігу та торгівлі циркулювали золоті й срібні іноземні монети. Не існує матеріальних доказів існування в Римі монет у IV ст. до н. е., але майже немає сумнівів, що в ті часи в обігу було багато іноземних монет, насамперед срібних, оскільки міста — Етрурія на півночі та Кампанія на півдні — карбували монети з V ст. до н. е. Опосередковано таке явище можна довести: коли римляни почали карбувати свою власну монету, в перших десятилліття III ст., існували ознаки грецького, етруського чи, навіть, карфагенського впливу. В IV ст. до н. е. зважена бронза (ас, aes) була звичним засобом платежу в Римі. Закони дванадцяти таблиць 451—440 pp. до н. е. свідчать, що саме так сплачувалися штрафи. До III ст. до н. е. цей метал був у скарбницях і сховищах монет. Латинські вирази, які з'явилися пізніше, такі як ас аленум (aes alienum, бронза іншого, тобто борг) та арарій Сатурна (aerarium Saturnae, державна скарбниця, що знаходилася у храмі Сатурна) підтверджують це. Враховуючи, що римляни традиційно здійснювали платежі зваженою бронзою, не є дивним, що обіг срібних монет справив на них сильне враження. Звідси походить назва "аргентарії" (керуючі сріблом), що означала тих, хто займався обміном срібла на місцеві засоби платежу. Однак цей латинський вираз не був перекладом слова трапезити. Він швидше відповідав грецькому терміну "аргирамоїб" (обмінювач срібла).

Наприкінці III та на початку II ст. до н. е. аргентарії трансформувалися в обмінювачів грошей — банкірів. У комедіях Плавта та рідше Теренція часто йдеться про них. Проте тут потрібно зробити чітке розмежування: твори двох великих латинських письменників були переробкою грецьких комедій. У зв'язку з цим постає питання: як писання, що стосувалися грецьких банків, стали традиційно використовуватись в Римі? Для описання банкірів Плавт використовує два вирази: трапезит (як варіант — трапесит) чи аргентарій; перший означав грецьких банкірів, тоді як другий стосувався римських. З текстів випливає, що аргентарії приймали депозити, здійснювали платежі на рахунки своїх клієнтів та надавали кредити. Згадується встановлення проби монет, а на традиційні обмінні операції посилань немає.

Таберни аргентаріїв були і в північній частині Римського форуму; знищені пожежею у 210 р. до н. е., вони були реконструйовані у 193 р. до н. е. У 179 р. до н. е. під час будівництва Еміліанської базиліки вони були побудовані навпроти неї. Вони були відомі під назвою таберни ново. На початку імперської ери їх ще раз перебудували і вони діяли за часів Ульпіана (П та III ст. н. е.), про що йдеться в Дігесті. В Римі аргентарії працювали не тільки у Римському форумі. їх присутність спостерігається і у форумі Есквіліна, форумі Вінаріума, форумі Боаріума, на Марселум магнум (Велика площа) поблизу храму Кастора, у публічних закладах, комерційному районі Велабрума й у кварталі "Sex Aurae", про географію якого точної інформації немає.

Відомо, що поза Римом аргентарії працювали в Остії, Капуї, Путеолах та Помпеї (Кампанії), Форумі Новому (Самніумі), Каносі (Пуглії), Корфініумі, Клузіумі в Бтрурн та Урбіні (Умбрії). Поза Апеннінським півостровом вони були у найбільш романізованих провінціях, таких як Цизальпійська Галлія (у Равенні), Нарбоннська Галлія (Нарбонна та Дай), Лугудунська Галлія (Ліон), Верхня Германія (Бонн та Майнц), Тарраконська провінція (Картагена), Лузітанія (Альюстрел), Мавретанія (Черчел); Нумідія (Кірта (Константіна) та Хіппо), Картаж.

Незалежно від терміна "аргентарій", що означав обмінювача грошей — банкіра, у текстах та писаннях міститься близько п'яти інших виразів, які стосуються професії банкіра: коактор аргентарій (coactor argentarius), нуммуларій (nummularius), менсарій (mensarius), менсуларій (mensu-larius) та коллектарій {collectarius). Звичайні банківські операції з отримання позик були також функціями коакторів (наприклад, батько поета Горація), які фактично не були аргентаріями. Коактор аргентарій приймав комісію, яку сплачував дебітор за позику. Про таку категорію банкірів згадується в джерелах з І ст. до н. е. Вони були в Римі, Остії, Пренесті, Аквініумі (Латіумі), Веї (Етрурії), Реаті (Сабінумі), Хіспеллумі (Спеллі) в Умбрії та в Помпеї в Кампанії. В інших провінціях імперії їх можна було знайти в Аквілеї, важливому місті-порті у Північній Адріатиці у Цизальпійській Галлії, а також в Нарбонні та Кельні. їх чисельність значно поступалася аргентаріям, відомо лише 12 імен.

Слово нуммуларій походить від слова "нуммул" (пит-mulus), що є зменшеним від "нумм" (nummus), терміна — який означав "трохи грошей". Отже, нуммуларій є літературним перекладом грецького коллибіст та керметист (останнє слово використовувалося набагато рідше), які є похідними відповідно від "коллиб" (kollybos) та "керма" (kerma). Ці слова означали "мала монета". їх використання добре відоме з П ст. до н. е. Спочатку нуммуларії виконували тільки функції обмінювачів чи експертів (випробувачів) грошей, але протягом першої половини II ст. н. е. вони були уповноважені приймати депозити та здійснювати різного роду банківські операції. Деякі з них, рабського походження, безперечно виконували функції випробовувачів грошей для багатих підприємців, таких як Красс; інші працювали на державну владу на урядових монетних дворах, зокрема у Римі та Трірі, або мали власне обмінне бюро чи службу випробування, наприклад, в Остії. Більшість нуммуларіїв працювали в Римі (особливо близько до базиліки Юлія), в Остії й в Антіумі, Пренесті, в Капуї та Путеолах (в Кампанії), Беневенті (Самніумі), Ріміні (Умбрії), в Кремоні, Пармі та Аквілеї (у Цизальпійській Галлії), в Пулі та Істрії. їх можна спостерігати і в Галлії (Нарбонні, Німесі, Ліоні та Трірі тощо), у Верхній Германії (Кельні), в Паннонії (Аквінкумі), в Данії, в провінції Тарракона (в Онді), в Лузітанії (Емеріта, що стала Мерідою), в Нумідії (в Лам-бесі), в Сирії (Бейруті).

Менсарій є точним латинським еквівалентом грецького трапезит, оскільки "менса" означає стіл, як і грецьке слово "трапеза". Проте це слово навряд чи можна застосувати до римських обмінювачів грошей — банкірів. Менсарії з'явилися досить рано в римській історії. Фактично, вони передували аргентаріям. Лівій свідчить, що за ініціативою консулів, у 352 р. до н. е. було призначено комісію з п'яти осіб, кункуееірі менсарії (quinqueviri mensarii)t задля зменшення боргу римських громадян. Члени цієї комісії були з Сенату чи походили з сенатських родин. Троє з них самі стали консулами. Проблема заборгованості півтора століття суперечила інтересам аристократів та плебеїв і змушувала державу впровадити низку заходів. Члени комісії мали назву менсарії, оскільки вони надавали гроші у кредит. Встановивши у форумі столи (менси), вони приймали там дебіторів та узгоджували борги двома шляхами. Коли дебітор не міг виплатити нічого, державна скарбниця виплачувала суму кредитору; дебітор надавав певні гарантії і мав сплатити борг уряду. В інших випадках менсарії оцінювали вартість майна дебітора, а після цього майно могло бути придбано кредитором за відповідну суму. Це давало змогу сплачувати значну частину боргу, проте проблема не була вирішена. Через п'ять років виникла потреба впроваджувати нові заходи.

У 216 р. до н. е., після поразки римлян біля Канн, нестача грошей призвела до виникнення інституції іншого характеру, яка мала назву тріумвірі мензарії (triumviri menzariі банківський тріумвірат), в якому засідали два колишніх консули. Вона все ще функціонувала у 210 р. до н. е. Того року державі були потрібні гребці для війни проти Ганнібала, однак коштів для цього не було. На пропозицію консула М. Валерія Левінія сенатори віддали все своє золото, срібло та монети з бронзи тріумвірі мензарії. Римські патриції та плебеї робили це з таким ентузіазмом, що мензаріям навіть було важко реєструвати всі надходження. Держава виплатила все це за три етапи під час Другої Пунічної війни, що почалася у 204 р. до н. е.

У 33 р. н. е. в розпалі фінансової кризи імператор Тіберій вжив таких самих заходів. Він надав у безвідсоткову позику 100 мільйонів сестерціїв тим дебіторам, які давали гарантії. Виплата позик відбувалася "пер менза" (per mensas), тобто через столи або банки, але джерела не вказують на те, чи були в таких випадках створені комісії мензаріїв. За часів республіки мензарії були магістратами, яких призначав уряд на тимчасовій основі для вирішення фінансових труднощів чи проблем індивідуальної фінансової заборгованості. На відміну від греків, римляни не створювали в Західній імперії банківські установи і не ліцензували монопольні банки. Деякі стародавні автори періоду імперії використовують термін менсарій чи менсуларій, які також зустрічалися у Дігесті для позначення банкіра, аргентарія або нуммуларія. Ці слова були синонімами слова "трапезит".

Коллектарії були обмінювачами грошей, про яких не згадується у письмових джерелах до IV ст. н. е. їх поява на грошовому ринку була, насамперед, пов'язана з місцем в обігу солідів (solidi), нової золотої монети, випущеної імператором Константином. Шістнадцята новела Валентинівна III (445) говорить, що вони були зобов'язані, з одного боку, продавати соліди за 7200 нуммів, а з другого, — купувати їх за мінімальною ціною 7000 нуммів. Держава вимагала від них підтримувати рівновагу золотих та срібних монет, що досягалося не завжди. У 384—385 pp. н. е. курс золота на вільному ринку досяг такого високого рівня, що ціна купівлі солідів перевищувала ціну продажу. Виходячи з цього, коллектарії надіслали імператору петицію з проханням підняти ціну продажу солідів. Це прохання виграло через підтримку префекта Рима К. Аурелія Сіммакуса. Правовий документ свідчить, що коллектарії також працювали і на ринку позик, проте їм не дозволялося надавати гроші у позику провінційним магістратам для придбання почесної посади (Кодекс Юстиніана, IV, 2,16). Фактично вони створили корпорацію чи гільдію під наглядом префектус урбі (praefectus urbi, префект міста). Використання терміна "коллектарії", очевидно, пов'язано з тим фактом, що від них вимагали об'єднуватися та мати справу з надзвичайно великими сумами бронзових монет. Це було зумовлено тим, що у 445 р. для отримання одного соліда було потрібно більш як 7 тисяч бронзових монет. Існують докази їх присутності у Римі, Равенні тощо.

Писання вказують на аргентаріїв насамперед у період з середини І ст. до н. е. до кінця І ст. н. е. Після цього їх кількість зменшилася, і вони повністю зникли в другій половині III ст. З IV до VII ст. вони з'являються знову. У 619 р. в Равенні можна було налічити вісім аргентаріїв та коллектаріїв; в Римі після 600 р. було не більше одного простого банкіра. Внаслідок дуже жорстких умов він перебував у великій небезпеці банкрутства. Велика кількість банкірів в Равенні в ті часи викликає здивування. Це місто, яке було столицею королівства Одоакра та Теодоріха, знаходилося в руках візантійців. Вони зробили його столицею своїх північних італійських володінь — Екзархата Равенни. Равенна була відома своєю квітучою економікою.

У Західній Європі банкіри зникли в VII ст. Цей феномен пояснюється, з одного боку, скороченням торгівлі та демонетизацією економіки, занепадом міст, владою церкви і, після періоду правління Карла Великого, державним регулюванням відсотка. З другого боку, обмінювачі грошей продовжували працювати навіть у середньовіччі: карбування монет не припинилося, і монети, як і зважені металеві зливки, використовувалися для здійснення платежів. З VIII ст. у письмових джерелах середньовіччя з'являються обмінювачі грошей під назвами: колобист (colobysta), колливіст (collyvista), трапезет (trapezeta), трапезит (trapezita), нуммуларій (nummularius), менсуларій (mensularius), камбіатор (cambifa)tor), екскамбіатор (excambi(a)tor), кампсор (campsor), банке ply с (bancherius). Особливо активно вони діяли в XI ст. Так, у 1083 р. підприємець на ім'я Паулус мав змогу надати позику Римській церкві за 20 %, що свідчить про те, що він мав капітальні ресурси, хоча невідомо, чи приймав він депозити. Це було початком репризи банківської діяльності в континентальній Європі, яка набула значного зрушення у XII ст.

3.1. Хронологія та географічне поширення банків
3.2. Банківські операції
3.3. Організація діяльності банків
3.4. Банкіри та банкрутства
Частина II. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ЄВРОПІ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ ТА РАННЬОМУ СУЧАСНОМУ ПЕРІОДІ (476-1789)
Розділ 4. ІТАЛІЙСЬКА ФІНАНСОВА ГЕГЕМОНІЯ У ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
4.1. Зникнення банків у Західній Європі після 476 р. н. е.
4.2. Відродження банківської справи в Західній Європі
4.3. Виникнення приватної банківської справи
4.4. Відродження приватної банківської справи у сфері депозитів та жиротрансферів