Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
3.2. Банківські операції

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330
3.2.1. Обмін грошей

Операції з випробовування та обміну здійснювалися на професійній основі аргентаріями, нуммуларіями та коллек-таріями. УIV—II ст. до н. е. нуммуларіїв ще не було, а таким видом діяльності займалися лише аргентарії. В І ст. до н. е. з'явилися нуммуларії, а в IV ст. до н. е., коли йшлося про золоті монети, — коллектарії.

Існують докази одночасного існування аргентаріїв та нуммуларіїв лише в кількох важливих центрах: Римі, Остії, Пренесті, Капуї та Путеолах (в Італії), Аквілеї (в Цизальпійській Галлії); Нарбонні, Ліоні, Кельні та в інших провінціях. Аргентарії практикували обмінювання грошей насамперед там, де мала місце аукціонна торгівля, оскільки, як ми побачимо, вона відігравала важливу роль в цій діяльності. В Римі, наприклад, вони були в різних форумах та в масажних ( macel-lum ); щодо нуммуларіїв, то вони здійснювали свої обмінні операції в усьому місті, особливо в базиліці Юлія поблизу амфітеатру Фламінія чи недалеко від храму Меркурія.

Латинські тексти та писання містять набагато менше інформації про обмінні операції, ніж грецькі. Причина полягає в тому, що ця діяльність була менш важливою в Італії та західних римських провінціях, ніж у грецькому світі. Як наслідок, в регіонах, куди іноземна валюта не проникала, в обігу була тільки офіційна валюта. Отже, обмін монет складався лише з конверсії державних золотих та срібних монет (аурей (аurei) та денаріїв (denarii)) на срібні чи бронзові монети інших держав або, у разі потреби, конвертації бронзових сестерціїв (4 аси) в аси, чи семізи (semisses) (половина аса), чи квадранти (quadrantes) (чверть аса). Обмін державних монет зумовив виникнення ажіо (маржі), в латинській мові — "коллиб" (collybus), слово, запозичене з грецької. У 445 р. до н. е. коллектарії, ймовірно, обмінювали солід на 7200 бронзових нуммів, і їм не було дозволено купувати його менш як за 7000 нуммів. Гіпотетично, якщо обмінювачі грошей могли б купити соліди за нижчим курсом, скажімо за 7000 нуммів, їх дохід від обмінної операції був би досить малим — 2,85 %. Як бачимо, за таких курсів вони часто не отримували прибутку взагалі, а іноді й зазнавали збитків. Щодо обміну денаріїв на аси, то є інформація про поточний курс на заході завдяки документам Пергама часів імператора Адріана. Відповідно до указу імператора ціна купівлі денарія в цьому місті була встановлена на рівні 17 асів, а ціна продажу — 18 асів, що становило маржу 5,88 %. Ці два джерела свідчать, що обмінні курси не коливалися вільно. В Римі нуммуларії працювали під безпосереднім наглядом префекта міста. Обмінювачі грошей мали головну мету — забезпечувати бізнесменів та купців необхідною кількістю грошей для здачі. Тож вони здебільшого мали справу з бронзовими грошима. Светоній пише, що Кассій у Пармі, який доводився імператору дідусем по материнській лінії, займався діяльністю нуммуларія і був помічений у справах з коллибами. Цей термін відповідає грецькому слову коллибос (kollybos), яке означало маленьку бронзову монету. Обмінювачі грошей мали приймати та обмінювати всі види монет, які мали офіційний курс, за винятком підробок, а на порушника чекали жорсткі покарання. Светоній зазначав, що Гальба, коли він був губернатором Тарраконської Іспанії, видав наказ про те, що руки нечесного нуммуларія мають бути прибиті до його прилавка.

Наскільки відомо, трансфер грошей з одного місця до іншого без перевезення монет, а відтак і вимагаючи певної обмінної операції, не міг відбутися через посередництво банку, який не мав філій чи кореспонденції в провінціях. Однак трансфери здійснювалися податківцями, які працювали в Римі і в провінціях, звідки вони мали збирати акумульовані кошти. Гроші, що надавалися Сенатом провінційним губернаторам, також переводилися до них трансферами, і вони могли надати ті гроші, які губернатори мали їм надіслати у Рим. Так, Цицерон наприкінці свого проконсульства в Силіції дав податківцям завдання покласти на його рахунок в Римі суму у 2,2 мільйона сестерціїв. Операція такого типу мала назву **permutatio pecuniar", але вона ніколи не використовувалася в комерційних цілях. її припинили використовувати на початку періоду імперії. Платежі між Римом та провінціями здійснювалися шляхом перевезення монет.

Функцією обмінювачів грошей був не тільки обмін монет, а й важливе завдання випробовування. Трімачіо у "Сатирикові Петронія" говорить, що дві найскладніші професії були — лікаря та нуммуларія, людини, яка могла відрізняти бронзу від срібла: тобто, яка могла відрізняти фальшиві монети. Цю професію потрібно було вивчати, відповідно до цитати Светонія, тим, хто хотів стати нуммуларієм. Для цього вони використовували форму денаріорум (formae denariorum), надруковану на зеленому полотні, щоб тренувати зір. Ця форма дозволяла обмінювачу ознайомлюватися зі стандартами та видами монет. Випробовування монет відбувалося на вимогу тих, хто з якихось причин не був впевнений у справжності монет, які він отримав. У своїх "Метаморфозах" Апулей зазначає, що лікар, який сумнівався у дійсності золотих монет, що були сплачені рабом, запрошував останнього для перевірки цих монет до нуммуларія. Перед випробовуванням монет раб поклав їх у сумку, яку він потім запечатав. Фактично цей випадок не був одиничним, що випливає з думки юриста, який вказував на ризики, які виникали при наданні нуммуларію грошей для перевірки. Як говорить Фабій Мела, який був юристом в епоху Августа та Тіберія, операція була пов'язана з ризиком для кредитора, який вимагав перевірки від нуммуларія. Як результат, якщо гроші так чи інакше зникнуть, це буде втратою кредитора.

За часів імперії для забезпечення золотих монет існував "Кодекс Корнелія щодо підробок" (чого не було за Корне-лія Сулли), що містив перелік заборонених операцій, які могли змінити вагу монети: додання інших металів (adulterare); використання хімічних речовин для зняття частини цінного металу (lavare); розплавлення (conflare); відрізання {radere); розбивання (corrumpere); пошкодження (vitiare). Порушники цих вказівок висилалися на острови. Однак, якщо вони були з нижчих соціальних прошарків (humUiores), їх змушували працювати у шахтах або навіть розпинали. Розп'яття, як правило, застосовувалося до рабів. Підробка золотих монет завжди каралася смертю незалежно від того, був підроблювач вільною людиною чи рабом. Цей злочин розглядався як значна шкода державі.

Аргентарії і нуммуларії мали завдання виявляти справжність та якість монет та вилучати фальшиві з обігу. Коли Сенат видав декрет, що після смерті Калігули всі бронзові монети, на яких був його портрет, мали бути повернені та замінені, можливо, нуммуларіям було дано завдання вилучати їх з обігу. Технології, що використовувалися у випробовуванні монет, були докладно описані одним із святих — Отцем Григорієм Великим у його "Moralia". Спочатку вони перевіряли якість металу, після цього — тип і, нарешті, вагу, щоб визначити, чи не була монета пофарбована (так би мовити, бронзова монета не відрізнялася оболонкою від золотої), чи не була вона забороненою декретом, і чи була вона необхідної ваги. Св. Ієронім використовує три терміни для позначення робочих методів випробувачів: осиїо (використання зору для визначення якості); pondere (зважування монет на терезах) та tinnitu (слухом — слухаючи звук монет, коли вони б'ються об каміння). Що ж відбувалося з фальшивими монетами, які визначав випробувач? Відомо, що в Афінах від обмінювачів грошей вимагали конфісковувати, анульовувати їх та негайно надсилати до храму безпечного зберігання.

Не можна розглядати питання про випробовування монет, не сказавши про тессере нуммуларії (tesserae nummularie). Це були бруски з кістки чи слонової кістки від 3 до 10 см завдовжки та близько 7—10 мм завширшки та завтовшки. Вони були прямокутної форми з дірочкою. Література вказує на чотири їх види. Перший, у називному відмінку, містив ім'я раба (тільки у 10 випадках) чи ім'я вільного громадянина Риму; другий, у родовому відмінку, — ім'я господаря раба; третій та четвертий слово "спектавір" (spectavir), проте майже завжди скорочено разом із датою, днем та місяцем, іменем тогорічних консулів. Стародавня назва цього пам'ятника культури, близько 150 прикладів якого залишилися до сьогодні, не відома.

Термін "тессере нуммуларії" зобов'язаний своїм виникненням науковцю Р. Герцогу, який вперше встановив зв'язок між цими загадковими об'єктами та випробовуванням грошей — спектере нуммос (spectare nummos). Ця інтерпретація зараз широко використовується. Теорія базується на таких аргументах. Багато тессере також знаходять і на монетах, більш того, деякі містять ознаки чи листи, що відповідають монетарним термінам: ас, семізи, тренти (trientes) та квадранти. Нарешті, тессере нуммуларіїв представлено на сестерції Палікануса (45 р. до н. е.). Дати, що зустрічаються на тессере, — з 96 до 88 р. до н. е. Майже всі з них були знайдені в Римі, п'ятнадцять — в іншій частині Італії та Цизальпійській Галлії і лише шість — поза межами Італії: Агрігенті, Гадру-меті в Африці, Ефесі та провінціях Норіку тощо. Раби, імена яких з'являються на тессере, були спектаторами (spectatores), що означає випробовувачі монет, але нічого не свідчить про те, що їх власники були професійними аргентаріями. Одні з них були сенаторами, вершниками, інші — податківцями чи особами, що мали багато грошей, які вони збиралися інвестувати. Ці гроші зберігалися в запечатаних сумках. Щоб не перевіряти монети під час кожної операції, до цих сумок додавалися тессере, що гарантували якість, вказуючи, коли було зроблене випробовування та хто його зробив. Безперечно, хто б не приймав цю сумку з грошима, знав господаря спектатора (який був гарантом свого раба) і міг йому довіряти. Такі запечатані сумки могли перебувати в обігу лише між обмеженою кількістю підприємців.

Сьогодні можна побачити приклади системи, яку можна порівняти з тессере. У Франкфурті-на-Майні з 1866 р. — у часи, коли в Німеччині існувало багато різновидів монет, — сумки з грошима циркулювали від одного банку до іншого і містили марку, на якій були зазначені кількість грошей, вага монет, назва банку та ім'я працівника, який перевірив монети. Той факт, що загальна сума ніколи не наводилась на римських тессере, залишається загадкою.

3.2.2. Депозити

За часів Плавта та Теренція (кінець Ш та початок П ст. до н. е.) аргентарії стали обмінювачами грошей — банкірами. Ці два визначні автори у своїх комедіях часто згадують про банківські депозити. З П ст. н. е., наскільки можна бачити у Дігесті (головне джерело документів, крім Плавта та Теренція, про банківські операції), нуммуларії приймали гроші на депозити та використовували їх у банківських операціях.

Банкіри також спостерігали за запечатаними депозитами та контрактами — фінансовими операціями, які юристи називали регулярними депозитами (deposita regularia). Як правило, вкладник віддавав свої гроші банкіру, не кладучи їх у запечатану сумку, оскільки метою вкладника було забрати свої гроші, не обов'язково такими самими монетами, які він поклав на депозит. Юристи використовують для цього термін "нестандартний депозит" (deposition irregulare), оскільки банкір міг використовувати гроші для своїх власних потреб і загалом йому дозволялося це робити. Гроші, довірені аргентарію чи нуммуларію, могли використовуватись як:

1) спеціальний депозит (в цьому випадку банкір виступав лише у ролі посередника або брокера);

2) обіговий фонд (депозитор був партнером банкіра);

3) інвестиційний депозит (за яким депозитору сплачувався відсоток);

4) платіжні депозити (з відсотками чи без них).

У трьох перших випадках завжди сплачувався відсоток. Відповідно до класичного римського законодавства депозити, за якими сплачувався відсоток, не називалися депозитами, а класифікувались як мутуум (mutuum), тобто позика. Отже, для такого типу депозиту Плавт використовує дієслово кредере (credere) замість депонере (deponere). Під впливом еллінського законодавства римські посткласичні правові документи з III по VI ст. н. е. почали розглядати нестандартний депозит як депозитний контракт, оскільки, особливо під час економічної кризи III ст., він почав переважати над формальними позиковими контрактами у способі надання грошей. Фактично, коли позика мала бути сплаченою у фіксований термін у майбутньому, депозит міг бути повернений за вимогою. В періоди надзвичайної девальвації валют, зокрема в другій половині III ст., надаючи позику у формі депозиту, його можна було вилучити в будь-який термін, якщо існувала ймовірність того, що девальвація зменшить вартість депозитованної суми.

Клієнт розміщував гроші у банкіра, якщо прагнув використовувати їх сам (одним чи кількома платежами) або здійснювати платежі на користь третіх осіб. У другому випадку можливі кілька варіантів. Наприклад, депозитор чи його представник разом із кредитором пішли до банкіра, щоб той зробив платіж у присутності обох сторін за усного наказу депозитора. Іншою можливістю було здійснення платежу на користь кредитора за відсутності депозитора, який до цього дав банкіру усний чи письмовий наказ про здійснення платежу. Бенефіціар буде проінформований банкіром чи депозитором, що на його ім'я у банку є переказ і він може піти і отримати його. Так, Сципіон Еміліан надав аргентарію усний чи письмовий дозвіл виплатити кожному з його дядьків — Тіберію Семпронію Граху та П. Корнелію Сципіону — у зазначений термін 25 талантів, що становило половину приданого Його тітки. Ці два сенатори, напевно, були знайомі банкіру, оскільки, коли вони з'явилися до банку в зазначений термін, він виплатив їм обумовлену суму. Сципіону Еміліану банкір видав дві квитанції.

Латинські банки використовували переважно письмові платіжні доручення. Але до IV ст. н. е., коли римська економіка переживала часи процвітання, платежі здійснювалися більше форо ель де менса скриптура (foro el de mensa scriptura), що означає "через банк", ніж екс арка до мок дель циста (ex area domoque vel cista) — "в якомусь приміщенні", тримаючи гроші за пазухою чи в гаманці. В IV ст. н. е. платежі завжди відбувалися вдома в однієї із сторін, без втручання банкіра, оскільки внаслідок кризи банки повністю припинили своє існування в середині III ст. Чеки були ще невідомі, хоча, напевно, можна було робити жиротрансфери між рахунками клієнтів в одному банку. Щодо грецького світу, то у латинських джерелах немає чіткої інформації з цього приводу. З іншого боку, компенсації між банками одного міста чи різних міст не відбувалися. Проте це не означало, що банкір одного міста не співпрацював з іншими банкірами та не вступав у інші фінансові відносини. Ті, кому були потрібні гроші, могли взяти позику у своїх колег.

Коли банкір здійснював серію операцій, для клієнта відкривався рахунок на управління депозитом. Він був відомий як раціо (ratio), чи ратинкул (ratiuncula). Раціо не описував докладно всі операції клієнта з банком, але вказував на ті, що стосувалися аргентана (argentana), що означало банк з правового погляду. Запечатані депозити, дозволи, застави та участь у справах банку не фігурували в офіційних рахунках і вважалися екстра раціон (extra rationem). В добу Августа юрист Лабео дав визначення раціо та перелічив такі операції: ультра цітро даре (ultra citro dare), аксіпере (accipere), кредере (credere), облігаре (obligare), солъвере суі каса (solvere sui causa), що відповідно означає платежі, отримання готівки, позики, зобов'язання та розписки. Зобов'язання стосувалася платежів, які мали правовий характер і передбачали певні зобов'язання. Отже, касові операції та кредитні включалися в раціо. Зазначене вище показує першу важливу відмінність між банківською справою у грецькому та латинському світі. В латинському світі закон, і насамперед римські юристи, були дуже зацікавлені у банківській діяльності, чого не було в еллінському світі.

Баланс рахунків не встановлювався у регулярних проміжках часу. Клієнти не отримували постійної інформації про стан рахунків банку, що ми маємо сьогодні. Якщо клієнт бажав знати баланс свого рахунку, він, безумовно, міг отримати виписку про всі здійснені платежі та депозити чи отримати такий баланс для себе від банкіра. Останній включатиме, з одного боку, загальні дебіторські надходження за головною книгою, а з другого — всі кредитні, щоб можна було підрахувати різницю, чи реліквум (reliquum).

Баланс клієнта, як правило, був позитивним, проте міг бути й негативним, про що банкір і клієнт добре знали. У разі судової процедури між клієнтом і банкіром з приводу суми операції банкір повинен був надати рахунки всіх сум депо-зитованих та вилучених з балансу в раціо. Банкір не міг вимагати від клієнта сплатити більше, ніж за балансом. Це зобов'язання стосувалося тільки банкірів, і не могло бути застосовано до операцій двох інших сторін поза офіційним списком (екстра раціон). Від банкіра не вимагалося розраховуватися за рахунком, який мав позитивний баланс, доки той був відкритим, але коли клієнт хотів закрити рахунок, то міг вилучити кошти чи сплатити банкіру, якщо рахунок мав негативний баланс. Юрист Сцевола (II ст. н. е.) наводить приклад, коли банкір був дебітором. Останній визнав борг на користь свого клієнта на суму 386 денаріїв, які були на рахунку "екс контрактіс плуріміс" ("ex contractis plurimis"), з додаванням виплати відсотків. Банкір також повернув кількість золотих монет, депозитованих на "тацит" ("tacita"). Більш того, кожен письмовий наказ клієнта в руках банку був вичерпаний та анульований. Джерела з цього приводу свідчать, що за депозитними рахунками іноді сплачувалися відсотки, і гроші можна було довірити банку тацит, що було секретом і не відображалося на рахунках, можливо, у формі запечатаних депозитів, які могли бути гарантією, а для поточних операцій встановлювався термін. Операції, які не закінчилися до терміну закриття рахунку, вилучалися з нього, а платежі здійснювалися у разі потреби із залишку.

Численні досліджені тексти виявляють, що за деякими депозитами відсоток сплачувався, а за деякими ні. Відповідно до Плавта банкіри тримали гроші за відсотки. Платіжні депозити на противагу інвестиційним, не передбачали сплати відсотка, проте бачимо, що рахунки, покриті раціо, фактично передбачали сплату відсотка. Це підтверджує те, що порядок банківських операцій регулювався угодою між банкіром та його клієнтом. Відсоткові ставки, які банк сплачував за депозитами, невідомі. Дігеста посилається на депозити під 8 %, однак це не обов'язково має узгоджуватись з банківським депозитом.

3.2.3. Кредит

Як і грецькі попередники, аргентарії з кінця III ст. до н. е. і нуммуларії з II ст. н. є, надавали позики своїм клієнтам у різноманітних формах. Першою та найбільш поширеною формою кредиту, яка збереглася й до наших днів, було надання позики під певне заставне забезпечення на умовах платності (за відсотки). Про це свідчать численні письмові джерела, в яких зазначалося, що стягувався відсоток, проте не вказувався його розмір. Відомо лише, що Юстиніан для підприємців і банкірів встановлював максимальний відсоток — 8 %. Позики надавалися під заставу, однак не існує відомостей про заставні чи державні кредити, а також про морські.

З кінця II ст. до н. є, аргентарії та коактор аргентарії почали відігравати важливу роль в аукціонному продажу товарів громадянам. З цього погляду аргентаріїв можна було чітко відрізнити від грецьких трапезитів. У латинському світі ті, хто хотів займатися аукціонною торгівлею, мали залучити принаймні двох працівників: аукціоніста (преко, ргаесо), який презентував виставлені на продаж об'єкти, називав ціну та оголошував продаж, та аргентарія, який оголошував про продаж, організовував його, оголошував імена продавців і покупців, список товарів, їх ціну та дату продажу. Аукціонна торгівля відбувалася в атрія аукціонаріа (atria auctionaria, кімната для продажу), яку влада міста надавала в оренду аргентаріям. Коли йшлося про продаж продовольства, то це відбувалося на ринках чи у портах. Аргентарій мав сплатити продавцю за товар у перших числах наступного місяця. У свою чергу, покупець міг сплатити банкіру під час аукціону або (що траплялося частіше) взяти у аргентарія кредит. Саме тут банкір мав відігравати значну роль з економічного погляду. Продавець, безперечно, вимагатиме негайної сплати, тоді як покупець, іноді не маючи змоги сплатити відразу, прагнув відкласти частину або всю сплату за своє придбання. Завдяки втручанню аргентарія фінансові труднощі аукціону можна було вирішити досить просто.

Головним джерелом інформації про таку функцію аргентарія були дошки, відкриті в 1875 р. у Помпеї: 143 триптихи та дюжина диптихів на деревині знайдено в будинку коактор аргентарія Л. Касілія Юкундуса. Вони містять документи, укладені в двох копіях: одна — з цифрами з внутрішньої сторони (скриптуpa внутрішня, scriptura interior), яка була запечатана; а друга — з цифрами на зовнішній стороні (скриптура зовнішня, scriptura exterior), яка містила імена свідків.

Текст був написаний від першої чи третьої особи і підтверджував здійснення особою платежу торгівельної операції на користь банкіра Л. Касілія Юкундуса. Тут є два приклади: "Стосовно суми 2185 сестерціїв, яку було офіційно сплачено наступної іди липня Л. Касілію Юкундусу за продаж на аукціоні С. Юліем Онесімусом деревини, останній заявляє, що він, сплативши комісію, отримав обумовлену суму в монетах від М. Фабія Агатінуса на рахунок Л. Касілія Юкундуса. Укладено в Помпеї 6 дня іди травня за наглядом М. Асілія Авіоли та М. Асінія Марселіни" (П'ята дошка, Скриптура зовиішня, 10 травня, 54 р. н. е.); та "Укладено у Помпеї за спостереженням Неро Сезара та Л. Кесія Мітіаліса 10 дня перших чисел січня. Я, Секстус Помпей Аксіокус, заявляю від імені Туллії Лампіріс, що вона отримала від Л. Касілія Юкундуса 8562 сестерція за аукціонний продаж, який вона здійснила, відповідно до документів" (23 грудня 57 р. н. е.).

Як бачимо, перший приклад містить більше інформації, ніж другий. Він стосується продажу на аукціоні деревини. Покупець, ім'я якого не зазначається, використовує стипула-ти (stipulatio) (у необхідній для цього формі) для сплати продавцю загальної суми придбаних товарів шостого дня наступного травня. Банкір надав йому кредит на два місяці та п'ять днів. Другий документ не вказує точного предмета аукціону і не зазначає рахунка надання цього кредиту. В обох випадках аргентарій утримував комісію від ціни продажу — мерки (тегсеs). Продавець попросив аргентарія організувати продаж і за це надав йому комісію. Вона становила, можливо, 2 %. Ця цифра фігурує і на деяких інших дошках.

Тому другою формою кредиту можна вважати оплату банкіром товарів, придбаних покупцем на аукціоні, за умови повернення цього боргу через певний проміжок часу та утримання у вигляді плати за такий короткостроковий кредит комісійних — визначеного відсотка від вартості угоди.

Ціни продажу, зазначені на дошках Помпеї, коливаються від 342 до 38 079 сестерціїв, що в середньому становить 7300 сестерціїв (медіана дорівнює 4060). Предметами продажу, як правило, були раби, деревина, мули та тканина. Інші джерела свідчать, що продавалися також нерухомість (будинки, земельні ділянки, поля, оазиси тощо), худоба, меблі, сільськогосподарські продукти та свіжа риба. Кредит аргентаріїв під час аукціону мав короткостроковий характер. Відповідно до дощок Юкундуса термін варіював від 60 днів до 10 місяців і був завжди меншим ніж рік. Але з III ст. н. е. аргентарії брали менш активну участь в аукціонах. Протягом другої половини III ст. н. е. вони навіть на деякий час зникли. Проте кількість нуммуларіїв, які не мали справи з втратою розписок, залишилася незмінною.

Третьою формою кредиту, що надавалася римськими банкірами, аргентаріями, а з III ст. н. е. і нуммуларіями, був рецептум аргентаріїв (receptum argentarii). Такий кредит могли надавати лише банкіри гільдії. Рецептум становив собою зобов'язання банкіра (гесі реге) за вимогою сплатити борг, який був винен за контрактом його клієнт третій особі. Це безпосередньо пов'язувало банкіра і третю особу. Юридично згода клієнта була не потрібна. Він міг і не бути присутнім, а банкір міг його не запрошувати. Однак на практиці банкіри ніколи не здійснювали такі платежі без чіткої вимоги клієнта. Необхідна сума вносилася на депозитний рахунок клієнта і була об'єктом виплати. Завдяки використанню рецептум клієнт банку міг сплатити борг без вилучення грошей з банку і своєї присутності під час платежу. Для кредитора рецептум являв гарантію, оскільки банкір повинен був сплатити її на вимогу, навіть якщо клієнт заборонив банкіру це робити. Як наслідок клієнт завдяки рецептуму міг взяти у позику за посередництвом банкіра у третьої сторони більше грошей, щоб сплатити у зазначений термін інші отримані позики. У випадку, якщо активи клієнта були недостатніми, банкір мав здійснити платіж і записати це у пасив рахунку клієнта. Рецептум аргентаріїв, однак, втратив популярність у IV ст.

Імператор Юстиніан замінив їх на констітум. дебіті альсні (constitum debit і аїіспі), дією, коли особа мала сплачувати третій особі борг за вимогою. Відмінність між рецептум та констітум полягала у тому, що перший зобов'язував банкіра погашати неіснуючий борг — фіктивне зобов'язання. В епоху Юстиніана це вважали абсурдом, який був несумісним з законодавчою доктриною того часу, оскільки констітут (constitut) мав існувати при існуючому борзі (Кодекс Юстиніана, 4,18, 2,1).

Отже, грецькі банкіри відкрили доступ до споживчого кредиту, але це не стосувалося аргентаріїв; кредити, які вони надавали під час аукціонного продажу, були фактично кредитами сільського господарства або торгівлі. Як результат, вони були формою виробничого кредиту, і з економічного погляду набули набагато більшого значення, ніж кредити трапезитів.

Крім трьох основних типів банківських операцій, наведених вище, римські банкіри надавали своїм клієнтам інші послуги. Укладання контрактів засвідчувалося свідками (traces), чого не було в еллінському світі. Останні розпоряджалися спадщиною своїх клієнтів і були посередниками між своїми клієнтами, яким були потрібні гроші, та потенційними кредиторами. Часто керуючі грошима (банкіри) відігравали роль свідків, про що свідчать папіруси Равенни. У Візантійську епоху в латинському світі, як і в грецькому, певні банкіри займалися торгівлею срібними предметами та діамантами. Застава, що надавалася банкірам як гарантія за позики, як правило, становила собою коштовні предмети, які можна було швидко продати. Вони також купували ювелірні вироби з метою їх перепродажу. Одночасне виконання двох операцій отримало поширення пізніше у Палестині та у середні віки — в Парижі, Барселоні та Лондоні. В цих містах ювеліри брали участь у різноманітних банківських операціях і відіграли важливу роль в еволюції сучасної банківської справи.

Залишається визначити клієнтуру банків латинського світу та проаналізувати, які соціальні класи користувалися послугами, що надавали ці заклади. Незважаючи на існування дощок в Помпеї, є небагато даних про клієнтуру банків в Римі, Італії та імперії. Відомо, що Сципіон Еміліан був клієнтом римського банку II ст. до н. е., періоду, коли банки мали більшу популярність, ніж у майбутньому, про що йтиметься нижче. Один зі святих, Іпполіт, писав, що у 188 р. н. е. в Римі клієнтура банку Галлістуса складалася з вдів і християн, які вкладали сюди свої гроші, та євреїв, які брали їх у позику. Щодо клієнтів банку Л. Касілія Юкундуса, то це були родини ордо декуріон (ordo decurionum, муніципальний сенат) та їх раби, вільні люди, малі землевласники, селяни та купці. Роль звільнених рабів у клієнтурі банку була значною. Очевидно, що у Римі знамениті родини сенаторів та римських лицарів не вдавалися до послуг банків, за винятком Сципіона Бміліана, хоча вони завжди використовували їх для аукціонних продажів, що організовували аргентарії. Відомо, що більшість політичних діячів Рима мали дуже великі борги, накопичені в останні роки республіки. Це підтверджують приклади Помпея, Юлія Цезаря, Марка Антонія та ін. Проте їх кредиторами були не аргентарії, а підприємці, такі як фенератори (faeneratores) та негоціатори (negotiatores), яких можна було зустріти у форумі біля арки Януса Медія, недалеко від базиліки Юлія. Римські аристократи також брали позики у більш випадкових кредиторів — друзів або членів своїх родин.

Отже, слід зазначити, що в галузі кредиту та депозиту в римських банкірів не було серед клієнтури великих власників, передових аристократів чи магістратів; вони надавали послуги купцям, малим та середнім землевласникам, вищим прошаркам місцевих мешканців та муніципалітету (типісіріа) іншої частини Італії та імперії. Сфера їхньої діяльності була обмежена містом, де вони знаходилися; вони не здійснювали платежів або операцій між партнерами та кореспондентами різних міст. У своєму місті вони відігравали велику роль у здійсненні платежів та наданні кредитів під час аукціонного продажу, як і в інших операціях, що вони здійснювали: посередництво, свідчення, обмін та випробовування монет. Як і грецькі попередники, вони створювали додаткову купівельну спроможність, надаючи позики із залучених депозитів.

3.3. Організація діяльності банків
3.4. Банкіри та банкрутства
Частина II. БАНКІВСЬКА СПРАВА В ЄВРОПІ У СЕРЕДНЬОВІЧЧІ ТА РАННЬОМУ СУЧАСНОМУ ПЕРІОДІ (476-1789)
Розділ 4. ІТАЛІЙСЬКА ФІНАНСОВА ГЕГЕМОНІЯ У ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ
4.1. Зникнення банків у Західній Європі після 476 р. н. е.
4.2. Відродження банківської справи в Західній Європі
4.3. Виникнення приватної банківської справи
4.4. Відродження приватної банківської справи у сфері депозитів та жиротрансферів
4.5. Поява публічного депозиту та жирооперацій
4.6. Міжнародна банківська справа за часів домінування Італії
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru