Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
5.2. Поширення приватних та державних депозитних і жирооперацій

Після кризи приватних і державних депозитних і жирооперацій у XV ст. у цьому секторі настав період швидкого розвитку. Економічна експансія, яка характеризує XVI ст., значною мірою підтримувалася пожвавленням морської і сухопутної торгівлі. Безперечно, це сприяло зростанню загальної визначеності, зокрема у банківській сфері. Крім того, спостерігались й інші наслідки цієї експансії — збільшувалась потреба здійснення фінансових операцій на національному й міжнародному рівнях, що привело до відродження депозитних та жирооперацій. У першому десятиріччі століття найактивнішу фінансову діяльність вели саме приватні підприємства. В Італії та Іспанії кількість обмінювачів грошей, які виконували також функції касирів, а невдовзі й банкірів, значно зростала. На противагу середньовіччю, в Іспанії відродження відбувалося набагато енергійніше в Кастилії та Андалузії, ніж у Каталонії, що було зумовлено політичною та економічною еволюцією.

Наприкінці XV ст. з'являються нові приватні депозитні та жиробанки, зокрема в Бургосі, Аранді-де-Дуеро, Валья-доліді, Сеговії, Мадриді, Толедо, Кордові, Севільї тощо. У першій половині XVI ст. розвиток цих установ прискорився, а обмінювачі-банкіри могли поєднувати свою діяльність зі швидко зростаючими ярмарками Кастилії. Ці ярмарки, як і ярмарки Антверпена, Бергена-оп-Зома, Ліона та Франк-фурта-на-Майні, стали точкою конвергенції міжнародної торгівлі та фінансів. Через таку ситуацію приватні депозитні та жиробанки, розташовані в Кастилії, набули нового виміру і значення.

У країнах сучасного Бенілюксу заклади такого типу переживали період поновленої експансії, проте вона була не настільки вираженою і розпочалася пізніше, ніж в Італії та Іспанії. Тут операції з грошима, сконцентровані тепер на біржі Антверпена, здійснювалися з другої чверті XVI ст. З цього періоду кількість дилерів, що займалися грошима, в Антверпені значно зросла. Слід зазначити, що в біржових операціях в основному брали участь обмінювачі грошей — касири, а не великі купці та банкіри. Однак наприкінці століття ситуація змінилася, оскільки "касири" також стали банкірами, здійснюючи у своїй повсякденній практиці жиро- та кредитні операції.

Відродження приватних депозитних та жирооперацій у XVI ст. є незаперечним фактом, але в цілому ця категорія фінансових установ залишалася досить вразливою. Невизначеність міжнародної ситуації під час великих релігійних війн призвела до прихованої недовіри до таких приватних закладів. Як і в середньовіччі, атмосфера зростаючого скептицизму супроводжувала появу державних банків, і в цьому відношенні Італія займала провідні позиції. В минулому в цій країні вже були державні заклади такого типу, зокрема Каса Св. Георга, створена в Генуї у 1407 p., яка до 1444 р. виконувала функції державного депозитного та жиробанку. Італія була лідером у галузі державного лихварства (заклади типу монті ді п'єта). Хоча й створені з благодійними цілями, такі інституції мали комерційний характер. Монті мали право отримувати відсотки. Записи в розрахункових книгах, що дійшли до наших днів, свідчать, що іноді вони приймали депозити та отримували кошти, випускаючи безстрокові бони, а також часто надавали позики торговельним та промисловим підприємствам.

Крім функціонування монті ді п'єта, у XVI ст. в Італії, безперечно, були спроби створення державних підприємств в депозитному та жиросекторі. Коли у другій половині XVI ст. перспективи міжнародного економічного розвитку знову стали невизначеними, така тенденція посилилася. Було створено багато муніципальних депозитних та жиробанків: Таволі ді Палермо (Tavoli di Palermo) в Палермо у 1552 р.; Банк Св. Павла (Banco di San Paolo) в Туріні у 1563 p.; Монті ді п'єта (Monte di Pieta) у Флоренції, після реформування цієї установи у 1547 p.; реконструйований Банк Св. Георга (Banco di San Giorgio) в Генуї в 1586 р.; Банк Мессіни (Banco di Messina) в Мессіні у 1587 р. та Банк Св, Амброзія (Banco di Sunt' Ambrogio) в Мілані.

У деяких містах державні банки, які пропонували позики під заставу, трансформувалися в державні депозитні та жиробанки. Реформа флорентійського Монті ді п'єта у 1547 р. показує перший шлях; неаполітанський Банко делла п'єта (Banco delta Pieta), заснований у 1584 p. після реформування муніципального монті ді п'єта (Монте піо (Monte Ріо)), який датується 1539 р.) є прикладом другого.

Водночас в Іспанії намагалися відновити державні депозитні та жиробанки. У 1560 р. Торговельна палата (Casa de Cantratacion) Севільї була перетворена урядом на такий заклад. До цього часу він контролював від імені держави торгівлю Іспанії з Америкою. Уряд прагнув залучити депозити з приватного сектору для фінансування колоніальної торгівлі і для збільшення резервів банку. Однак цієї мети досягти не вдалося. У 1595 р. уряд зробив другу спробу: кільком приватним підприємцям у Севільї було видано ліцензію на проведення депозитних та жирооперацій, однак через кілька років підприємство збанкрутувало. Тільки в Східній Іспанії підприємства такого типу успішно діяли в XIV та XV ст. Державні депозитні та жиробанки на зразок італійських набули такого розвитку, як в Італії, — Банко делла сьюдад (Banco delta Ciudad) в Барселоні у 1609 p., Таула ді Канві (Taula di Canvi) у Валенсії (з новим статутом у 1649 р.) та Табла де лос комунс депозитос (Tabla de los comuns Depositos) у Сарагосі.

Найтиповішим з усіх іспанських та італійських державних депозитних та жиробанків був, безперечно, Банко делла п'яцца ді Ріалто (Banco delta Piazza di Rialto) у Венеції, створений декретом Сенату Венеції 11 квітня 1587 р. Фактично він виконував функції приватного депозитного та жиробанку, який у зв'язку з труднощами, що виникли після 1560 p., поступово втратив довіру торговців. Як державне підприємство під жорстким контролем Сенату, цей банк управлявся особою, якій місто видавало ліцензію; управління мало базуватися на досить жорстких вказівках, які стосувалися насамперед депозитних банків. Для залучення депозитів Сенат зобов'язав купців після 1587 р. користуватися банківськими послугами для здійснення платежів переказними векселями, пер партіта де банко (per partita de banco). На початку XVII ст. Сенат ще додав до цього, що будь-яка трансакція на суму більше як 100 дукатів мала здійснюватися через посередництво банку. Ці заходи сприяли надзвичайному поширенню жирофункцій, які виконував Банко делла п'яцца ді ріалто. У Венеції більшість операцій здійснювалися жиротрансфертами між рахунками в банку. Платежі, що потребували вилучення з банку монет, все ще діяли, але стали рідкими. Статути установ також забороняли надання позик за поточними рахунками. Заборона посилила впевненість торговців у банк до такого ступеня, що платежам через банк віддавали перевагу порівняно з платежами готівкою.

В Іспанії та в Італії, особливо у Венеції, така ситуація була зумовлена трьома складовими.

По-перше, банки відновили довіру до галузі, до якої належали. Дуже часто вони діяли під прямим контролем муніципалітету і навіть коли мали статус незалежного закладу, магістрати міста мали право на перевірку. В цьому разі депозитори також мали таке право, оскільки закон розглядав їх як дійсних власників банку.

Спрощення платіжної системи було другою складовою. Як правило, одне місто могло розраховувати не більш як на один державний депозитний та жиробанк. Як наслідок, платежі проходили лише через одну місцеву установу, що значно сприяло погашенню боргів та наданню кредитів. Більш того, якщо йшлося про місто — світовий центр промисловості та торгівлі, яким, безумовно, була Венеція до другої чверті XVII ст., було створено ефективну систему багатостороннього погашення боргів і надання кредитів на міжнародному рівні.

Третя складова спостерігалася в грошовому обігу. Венеціанські установи не могли надавати позики за поточними рахунками, тоді як в інших містах державні депозитні та жиро-операції відбувалися за менш жорстких умов. Було розвинуто нові технології, які сприяли створенню банківських грошей. Кредитор, як правило, не переводив чек у готівку, а просив свого банкіра прокредитувати свій поточний рахунок. Якщо у кредитора не було такого рахунку, то дебітор для погашення своїх зобов'язань міг надати йому депозитний сертифікат (феде ді кредіто, fede di credito), який кредитор міг використовувати для сплати боргу третій особі, що мала банківський рахунок. Іноді феде ді кредіто проходив через руки кількох осіб перед тим, як потрапити на рахунок. При цьому збільшилася швидкість обігу грошей. Оскільки в багатьох італійських містах, особливо в Неаполі, державні депозитні та жиробанки регулярно надавали своїм клієнтам позики за поточними рахунками, а їх капітал був лише частиною депозитів, система сприяла створенню банківських грошей. Використання феде ді кредіто зазначеним вище способом можна розглядати як ранню форму паперових грошей, або грошей "на довірі".

Кредити за контокорентним рахунком (позики за поточним рахунком) та передача феде ді кредіто не були загальною практикою. В найбільш важливому державному депозитному та жиробанку Банко делла п'яцца ді ріалто овердрафти були заборонені, а вказівки про здійснення жироплатежів відповідно до статуту банку завжди мали здійснюватися усно. Ось чому в XVI—XVHI ст. державні жиробанки Іспанії та Італії нічим принципово не відрізнялись від своїх попередників у середньовіччі. Однак відбулося помітне поліпшення ситуації, яке базувалося на вже діючих технологіях. Це був найбільший внесок в еволюцію банківської системи.

5.3. Виникнення та фінансове значення ярмарків у Женеві в XV ст.
5.4. Особливості ярмарків Кастилії у XVI ст.
5.5. Домінування італійців на ярмарках Ліона у XVI ст.
5.6. Фінансові ярмарки П'яченци у XVII ст.
5.7. Роль банкірів у зовнішній політиці Франції та Габсбургів
5.8. Великі державні банкрутства XVI і XVII ст.
Розділ 6. НОВІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ЄВРОПІ.
6.1. Фінансова революція в Антверпені в XVI ст.
6.2. Обмінний банк Амстердама в XVII ст.
6.3. Приватна банківська справа в Амстердамі в XVII ст.