Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
6.5. Розлад державних фінансів Франції у XVIII ст.

Як і в Швеції, зовнішня політика Франції відігравала вирішальну роль в еволюції банківської справи у XVII—XVIII ст. Французькі королі також використовували політику територіальної експансії, що потребувало великих військових кампаній. У зв'язку з цим монархія завжди відчувала фінансові труднощі, що нагально демонструє період правління Людовіка XIV (1643—1715), відомий як період слави "коро-л я-сонця".

Збільшення вже наявних та впровадження нових податків не вирішувало проблеми значного збільшення державних витрат. Практично надходження з королівських володінь зростали невеликими темпами. Непрямі податки були в компетенції місцевої Влади, а феодальні податки стягувалися феодалами. Стягнення податків і надходжень з володінь було повноваженням губернаторів. Монархи обмежували себе у фіскальній галузі лише правом стягнення прямих податків (здебільшого тайль (taille) та капітасьйон (capitation)) і збільшення кількості й розмірів непрямих податків, таких як стягнення на споживання солі (габель, gabelle) та тютюну, що також було прерогативою корони. Право стягувати податки вони також віддавали у вигляді дотацій та подарунків деяким установам та концесіям.

Збирання податків було завданням королівських службовців скарбниці: управлінців, скарбників, контролерів та інспекторів. Останні купували у короля за фіксованою ціною та на фіксований період часу право стягувати певний податок у певному регіоні. Більш того, корона продавала концесії, що уповноважували займатися певною роботою, зокрема нотаріуса, управляючого поштою чи хірурга. Особи, які за певну плату купували право займатися певною діяльністю (на обмежений період чи на все життя), могли компенсувати свої витрати накладанням власних податків, таких як сплата за використання печатки (нотаріус), коли здійснювалися нотаріальні акти, стягнення певної винагороди за послуги (управляючий поштою — плата за пакування). Королівська адміністрація показала, що вона мала багате уявлення щодо створення нових професій, якими люди могли займатися за жорстких умов.

Таким прикладом може бути виготовлення перук. За гроші корона продавала також високі титули або титули знаті, а також повноваження створювати торговельні чи промислові компанії, які мали монополію на певний товар або послугу.

Право передачі права стягнення податків третім особам поширювалося на чотири великі категорії державних доходів: ферме (fermes), що включав традиційні королівські надходження, такі як стягнення з королівських володінь та прямі і непрямі податки (тайль, габель, капітасьйон); парті (partis), що стосувався нових податків; трете (traites), тобто надходження для спеціального використання, наприклад для оснащення армії під час військових дій, офіс (offices), що було пов'язано з надходженнями від дарування чи передачі служби, почесних титулів і повноважень на створення торговельних та промислових підприємств.

Стягнення податків та надання за високими цінами ліцензій і привілеїв призвело до фрагментації процесу оподаткування, що, в свою чергу, викликало багато диспутів і конфліктів щодо компетенції. Для того щоб обминути ці труднощі, з XVI ст. схвалювалися перегрупування органів, що стягували податки. Цей процес, наприклад, привів до створення у 1584 р. бель де сенк грос ферм (bail des cinque grosses ferrnes). Така тенденція зберігалась і в XVII ст.: обсяг грошей, які треба було сплатити за ліцензії та право стягувати податки, значно зростав. Система базувалася на припущенні, що покупці та податківці мали значні фінансові активи, оскільки від них також вимагали значних платежів та вкладів до королівської скарбниці. У XVII ст. контракти на продаж та право стягнення податків укладалися зі службовцями, консорціумами й синдикатами фінансистів все частіше. Пізніше останні почали залучати заощадження населення. Для цього вони видавали зобов'язувальні листи. Ці відсоткові інструменти також містили застереження "на пред'явника" і підписувалися фінансистом, який їх видавав. Сплачувані при настанні строку, вони були призначені для фіскальних надходжень, що стягувалися податківцями. Організованого ринку цих інструментів не було до 1724 p., коли було створено Паризьку біржу.

Система продажу прав стягнення податків мала значні незручності для королівських фінансів. Теоретично очікуваний продукт податків був би значно завищений, проте значна частина надходжень залишалася в руках покупців та податківців. Незважаючи на це, система мала деякі переваги, оскільки в центральної адміністрації держави не було необхідних засобів для того, щоб належно організувати стягнення податків самостійно. Більш того, система продажу прав стягнення податків надавала королю можливість заздалегідь знати обсяги надходжень у певному році. Він також знав, коли він міг їх використовувати, а також отримати у покупців та податківців значні позики, що мали бути повернені на будь-якій території за його вибором. Отже, така система забезпечувала владі значні короткострокові кредити.

Продаж безстрокових рент та рент на все життя відкрив уряду потужне джерело довгострокових кредитів. Ці ренти стали дуже популярними серед населення після релігійних війн, коли в країні знову запанував спокій, а ціни набули тенденції до зниження. Влада, в свою чергу, сподівалася, що ці два типи рент матимуть значні переваги: надаватимуть доступ до великих сум, які вона сплачувала тоді, коли це було зручно, а чинити опір цьому не міг ніхто. Більш того, девальвація срібла, що відбулася у Франції в XVII ст., зменшила рівень кінцевої сплати, а також щорічні витрати за рентами. Крім того, технологія передачі специфічних державних надходжень дала змогу скарбниці припиняти щорічні сплати, якщо з тієї чи іншої причини джерела фіскальних надходжень вичерпувалися.

У ХУЛ ст. обсяги продажу рент значно збільшилися. Коли була нагода збільшити податок, впровадити новий, створити нову посаду чи відкрити додаткове джерело надходжень, влада випускала цінні папери та переказувала щорічні платежі на ці нові фіскальні надходження. Рівень іммобілізації державних надходжень не міг не турбувати. Обслуговування рент в кінцевому підсумку вимивало всі державні надходження, а на покриття інших витрат уряду грошей не вистачало. У XVII ст. ця тенденція посилилася.

Активний міністр фінансів Людовика XIV Жан Батіст Кольбер (1619—1683), відомий також як завзятий прибічник меркантилізму, не визнавав систему продажу цінних паперів та титулів. Він вважав, що рантьє — це група непродуктивних громадян, чия діяльність спустошує кишені населення та паралізує королівську адміністрацію. Щоб позбавитися своєї залежності, Кольбер створив у 1674 р. Кас дез емпрун (Caisse des Emprunts), що мала звести до купи депозити приватних осіб, а натомість випускала сертифікати, відомі під назвою промез де ла Кас дез емпрун {promesses de la Caisse des EmpruntB). Ці сертифікати були безвідсотковими, неконвертованими в монети і мали короткостроковий характер. Більш того, власники таких сертифікатів могли використовувати їх для сплати податків.

Кольбер сподівався, що Кас дез емпрун поступово замінить систему рент або, іншими словами, що державний консолідований борг можна було замінити поточним. Однак, незважаючи на це, його підприємство не досягло успіху. Для рівноважного та великомасштабного функціонування закладу потрібні були ліквідні ресурси, яких фактично не вистачало, а сплата відсотків та промез завжди відбувалася невчасно. Після смерті Кольбера у 1683 р. діяльність Кас було припинено, а депозити конвертовано в безстрокові ренти.

Крім посад у королівській адміністрації, фінансисти та рантьє — четверта група джерел фінансування — відігравали важливу роль у державних фінансах. Вони були купцями-банкірами, що займалися зовнішніми кредитними операціями. Після спаду в Ліоні діяльності південнонімецьких банків та переходу в XVII ст. ярмарків Безансона до П'яченци (за підбурювання Генуї) ці банкіри вже не були задіяні у французьких державних фінансах. Оскільки релігійні війни були винятково внутрішньою справою, принцам та їх опонентам були не потрібні кошти з іноземних джерел. Однак стан справ значно змінився, коли Людовік XIII і насамперед Людо-вік XIV вдалися до політики іноземної експансії. Тоді купці-банкіри знову зайняли важливе місце в державних фінансах. Цього разу це були не південнонімецькі та італійські банкіри, а шведські й французькі. В основному вони були протестантами.

Протестантські банки (Banque protestante) народилися внаслідок великих випробувань в Женеві. Звідти ці банки підтримували відносини з головними торговельними центрами Європи та оперували переказними векселями, коротдостроковими кредитами купцям, а за вимогою — феодалам і принцам. У другій половині XVII ст. королівська скарбниця Франції відчувала все більшу потребу в кредиті з-за кордону. Саме тоді вплив банкірів Женеви зростав і в самій Франції. Вони створювали філії в Ліоні і в Парижі. Було створено центр французького протестантського банку (Банк гюгенот, Bangue huguenate), що функціонував незалежно. Наприкінці XVII ст. протестантський банк у Парижі став насправді могутнім. Користуючись запорукою колег з Женеви та Ліона, він відігравав вирішальну роль у державних фінансах Франції і на деякий час навіть затьмарив інших кредиторів Франції.

Після анулювання у 1685 р. Нантського едикту, що усунуло королівський захист французьких гугенотів, протестантських ремісників, купці та фінансисти почали масово емігрувати. Завдяки важливій ролі, яку вони відігравали в державних фінансах, тільки протестантські банкіри Парижа зберегли своє становище. У 1685 р. вони посилили свої позиції. Гроші, довірені їм емігрантами у Франції, використовувались для надання позик королівській скарбниці.

Під час Дев'ятилітньої війни (1689—1698) та війни за Іспанську спадщину (1701—1714) протестантські банки Парижа та король Франції тісно співпрацювали. Паризькі банкіри під керівництвом Самуеля Бернара надавали монарху величезні позики й здійснювали свою діяльність як у самій Франції, так і за її межами. У Франції гроші призначалися для купівлі військового обладнання, а за її межами — для платні військовим. Кошти для національного кредитування надходили від дисконтування цінних паперів, що сплачувалися за наказами, виданими королівськими скарбниками, агентами королівської адміністрації, фінансистами чи податківцями. Для цих цілей банкіри, звісно, не використовували власні-кошти, а вдавалися до коштів своїх вкладників та інших кредиторів. Щодо зовнішніх кредитів, то вони фінансувалися за рахунок векселів, які виставлялися на їх кореспондентів за кордоном. Останні, маючи розгалужену мережу відносин, яку паризькі банкіри встановили по всій Європі, являли собою значне джерело надходжень. За оцінками, в період з 1704 по 1708 р. від імені французької скарбниці

Самуель Бернар переказував за кордон у середньому 4—5 млн ліврів щомісяця. Завдяки впевненості та довірі, яку протестантський банк набув за роки своєї діяльності в Європі, паризькі банкіри мали успіх у залученні для діяльності французьких державних фінансистів нових поточних резервів, що були в усьому світі у вигляді ліквідних коштів.

Кредити за обмінними операціями, які банкіри отримували на користь французької скарбниці, не були покриті звичайними торговельними трансакціями, а базувалися лише на обіцянках влади щодо сплати. Тепер, у цей агресивний період, ведення бізнесу в такий спосіб було небезпечним. Рано чи пізно ситуація мала значно погіршитися, і в 1709 р. спалахнула криза. Банкіри, які вже більше не могли задовольнити своїх кредиторів, отримали від короля мораторій. Таким діями король наклав мораторій на самого себе, своїх чиновників та фінансистів. Впроваджувати такий захід було неможливо. Криза призвела до низки банкрутств, значно зменшила вплив протестантського банку у сфері державних фінансів та завдала жорсткого удару рантьє. Фактично відбувався розлад в обслуговуванні довгострокового державного боргу: в період з 1709 по 1713 р. збільшилася кількість відкладених та анульованих боргів.

Отже, права з високими відсотками було офіційно замінено на права з менш привабливими надходженнями, а колишні ренти було замінено на нові з меншими надходженнями. Такі заходи з реформування державних фінансів призвели до зменшення щорічних надходжень до 86 млн ліврів при загальному довгостроковому борзі 2 млрд ліврів. Проте навіть вони не змогли вирішити проблему. З 1700 по 1715 р. реальна вартість надходжень до скарбниці становила не більш як 55 млн ліврів щороку. Оскільки ситуація залишалася незмінною, то для покриття поточного дефіциту були потрібні нові кредити.

Крах фінансової системи Джона Ло
6.6. Недорозвиненість банківської системи Англії у XVII і XVIII ст.
6.7. Банк Англії й виникнення центрального емісійного банку
6.8. Формування довгострокового державного кредиту в сучасному розумінні
Частина ІІІ. БАНКИ ЄВРОПИ В XIX і XX ст.
Розділ 7. МОНЕТАРНА СИСТЕМА В XIX ст.
7.1. Тріумф золотого стандарту
7.2. Концентрація емісійної діяльності та надання банкнотам офіційного статусу
7.3. Поширення банківських грошей
7.4. Виникнення центральних банків