Основи екології - Олійник Я.Б. -
5.5.3. Міжнародне співробітництво у галузі охорони водних ресурсів

Проблеми охорони Світового океану набули глобального значення для всіх держав внаслідок того, що морське середовище не розділене кордонами. Системою течій, через поверхневий стік, взаємозв'язок з атмосферою шкідливі речовини розповсюджуються на величезні площі і значні відстані від конкретного джерела забруднення. Саме тому міжнародне співробітництво у цій галузі має виключне значення для всього світового співтовариства. Отже, охорона і раціональне використання ресурсів гідросфери вимагає тісного міжнародного співробітництва, основаного на спільній нормативній базі, зокрема на таких принципах міжнародного права:

o Охорона екологічної рівноваги, що визначає певні права і обов'язки держав.

o Держава своєю діяльністю не повинна шкодити морському середовищу інших держав.

o Неприпустимість забруднення вод відкритого моря в результаті будь-якого виду діяльності.

o Обов'язкове дотримання міжнародних стандартів усіма без винятку державами.

o Зобов'язання держав застосовувати заходи, спрямовані на поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища, що підтверджує Міжнародний пакт про економічні, соціальні І культурні права, прийнятий у 1966 р.

o Забруднення Світового океану, яке змінює газовий склад атмосфери і тепловий баланс планети, розглядається як порушення екологічної безпеки планети.

Масове застосування гербіцидів та дефоліантів призводить до отруєння суміжного морського середовища - так званого марециду. До марециду можна віднести також такі дії у мирний час, як випробування ядерної зброї, захоронення радіоактивних відходів та отруйних речовин, скидання небезпечних промислових відходів. Ці дії заборонені міжнародним правом.

Найважливішу роль у координації міжнародної діяльності з охорони водних ресурсів планети відіграють міжнародні угоди (конвенції), які вже давно використовуються у міжнародному праві та практиці. Конвенція (від лат. conventio - договір, угода) - це вид міжнародних договорів, що встановлює взаємні права та обов'язки сторін. Конвенції поділяють на багатосторонні і двосторонні, загальні і галузеві, глобальні та регіональні. Приймаються вони міжнародними організаціями на конференціях, нарадах тощо і є обов'язковими для виконання сторонами, а також учасниками.

Першою міжнародною угодою, яка встановила певні зобов'язання держав у галузі охорони Світового океану, була Лондонська конвенція з попередження забруднення моря нафтою 1954 р. з поправками 1962 р. Конвенція заборонила зливання нафти із суден, встановила заборонені зони, зобов'язала кожну державу, яка підписала конвенцію, застосувати необхідні заходи для обладнання окремих портів пристроями для приймання нафтових залишків. У 1969 р. до Лондонської конвенції внесли нові поправки, за якими було скасовано всі заборонені для зливання нафти зони, а замість них забороненою зоною оголошено увесь Світовий океан.

Усіма питаннями, пов'язаними з проблемами Світового океану, займається Міжнародна морська організація (ІМО - International Maritime Organization). Це міжнародна міжурядова організація, що має статус спеціалізованої агенції ООН. Заснована у 1958 р. з метою сприяння міжнародному співробітництву у сфері морських перевезень і морської торгівлі. Функціонувати розпочала з 1959 р. До 22 травня 1982 р. мала назву Міжурядова морська консультативна організація - ІМКО. Організація є форумом для обміну інформацією між урядами з технічних питань міжнародного торговельного судноплавства, сприяє гарантуванню безпеки на морі та уникненню забруднення моря морськими суднами. У межах ІМО було проведено багато конференцій, що завершились укладенням конвенцій з різних аспектів морського судноплавства. Міжнародна морська організація прийняла велику кількість рекомендацій, кодексів, керівництв, настанов, резолюцій.

Членами ІМО є більше ніж 190 держав, у тому числі й Україна. ІМО вирішує питання, пов'язані із забезпеченням співробітництва у судноплавстві й мореплаванні, розробкою рекомендацій і проектів конвенцій з морського права. Вищим органом ІМО є асамблея, що складається з усіх її членів і скликається раз на два роки. Секретаріат ІМО очолює генеральний секретар. Штаб-квартира організації розташована в Лондоні,

Після Лондонської конвенції 1954 р. першими міжнародно-правовими документами у галузі морського права, які започаткували процес його кодифікації, були чотири конвенції 1958 p.:

- Конвенція про територіальне море і прилеглу зону;

- Конвенція про континентальний шельф;

- Конвенція про відкрите море;

- Конвенція про рибальство й охорону живих ресурсів моря. Вони були прийняті І Конференцією ООН з морського права, яка відбулася 1958 р. у Женеві (Швейцарія), і тому відомі також як Женевські конвенції 1958 р. їх прийняття мало важливе значення для уніфікації правового режиму Світового океану, прогресивного розвитку міжнародного морського права. Переважну більшість визначених у них правових норм включено до Конвенції ООН з морського права 1982 р. Женевські конвенції свідчать про те, що на той час нафта і радіоактивні матеріали вважалися не лише основними, а практично єдиними джерелами забруднення. У 60-ті роки такий вибірковий підхід був типовим для міжнародних правил про запобігання забрудненню моря.

У 1963 р. було підписано Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. Велике значення для попередження радіоактивного забруднення Світового океану мав Договір про заборону розміщення на дні океанів і морів та в їх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Щодо радіоактивних матеріалів, то заходи з регулювання в основному стосувалися одного питання - обов'язку компенсувати збитки, спричинені ядерними інцидентами. Оскільки питання цивільної відповідальності не були закладені в цих угодах, то вони не містили матеріальних стандартів запобігання забрудненню. Проте були прийняті деякі заходи, спрямовані безпосередньо на боротьбу з радіоактивним забрудненням, наприклад, положення про перевезення радіоактивних речовин та експлуатацію суден з ядерними установками були включені у Конвенцію про охорону людського життя на морі (СОМСІ) 1960 р. (а пізніше і у Конвенцію СОЛАС 1974 р.). Ще раніше (у 1957 р.) окремі положення, які стосуються видалення радіоактивних відходів, були включені до Римського договору, яким було засноване Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом).

Зважаючи на різке зростання обсягів морських перевезень нафти, які значно збільшили небезпеку забруднення, основним завданням стало запобігання викидам та боротьба із розливами нафти. Із самого початку своєї діяльності ІМКО взяла на себе організацію широкого міжнародного співробітництва для запобігання забрудненню із суден. ІМКО відіграла також головну роль у прийнятті у 1969 р. Міжнародної конвенції про втручання у відкритому морі на випадок аварій, які призводять до забруднення нафтою, і Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за збитки від забруднення нафтою.

Окрім угод глобального характеру, вживалися заходи щодо боротьби із забрудненням нафтою на регіональному рівні. Перші такі конвенції містили лише норми про співробітництво та моніторинг, взаємну допомогу при усуненні забруднення та про обмін інформацією з приводу інцидентів, пов'язаних із забрудненням. До таких актів належать, зокрема, Угода про співробітництво у боротьбі із забрудненням нафтою вод Північного моря 1969 р. (Бонн).

Для 1970-х років був характерний перехід від прийняття часткових рішень до створення всеохопних правових режимів. Зміни характеризувалися орієнтацією на джерела забруднення, тобто замість регулювання забруднення, викликаного лише певними видами речовин, вжиті заходи стосувалися конкретного джерела забруднення в цілому. Першим об'єктом, на який був запланований такий підхід, стало захоронення відходів у морі (демпінг).

У 1972 р. низкою західноєвропейських держав підписана Конвенція про запобігання забрудненню моря шляхом захоронення відходів із суден та літальних апаратів (Осло). Дія Конвенції поширювалася на Північне море, північно-східну частину Атлантичного океану та частини Північного Льодовитого океану, які межують з нею. Через дев'ять місяців з'явився "двійник", який мав уже глобальний характер, - Конвенція про запобігання забрудненню Світового океану викидами відходів та інших матеріалів, прийнята в Лондоні у 1972 р. на міжурядовій конференції представниками 80 держав (набула чинності у 1975 р"). Вона містить так званий "чорний" перелік речовин, повністю заборонених до скидання: хлорорганічні сполуки, ртуть і кадмій та їх сполуки, нафта і нафтопродукти, речовини для ведення хімічної та біологічної війн. А також регламентує; а) заборону скидів надзвичайно небезпечних речовин, включаючи радіоактивні; б) скидання ряду речовин лише за попереднім спеціальним дозволом; в) скидання менш небезпечних речовин з дозволу національних органів влади.

Щодо забруднення із суден, то відповідний крок був зроблений у 1973 р., коли була прийнята Міжнародна Конвенція про запобігання забрудненню з кораблів. Звичайно, Конвенція 1973 р. не забезпечувала повне досягнення поставленої мети, але стала значним кроком у напрямку виконання зобов'язань, оскільки детально визначила стандарти викидів для всіх типів суден, а також передбачила відповідні положення щодо конструкції та обладнання морських суден.

На регіональному рівні подальша регламентація забруднення була результатом укладення у 1974 р. Паризької Конвенції про запобігання забрудненню моря із джерел, розміщених на суші, дія якої поширюється на той же самий географічний регіон, що і дія Конвенції про захоронення відходів 1972 р., укладеної в Осло. Ця Конвенція, торкаючись в основному забруднення із суші, застосовується також певною мірою і до забруднення внаслідок діяльності на морському дні і захоронення відходів.

Останній крок до створення конвенційного режиму, який би охоплював будь-яке джерело забруднення моря, так само як і будь-який інший вид шкідливих речовин, вперше було зроблено балтійськими державами. Швидке забруднення вод Балтійського моря призвело до встановлення контактів між прибережними державами. У 1971 р. уряд Фінляндії висловив готовність прийняти конференцію з питань захисту навколишнього середовища Балтії. Ця пропозиція, розроблена згодом більш детально, була підтримана іншими прибережними державами, і у травні 1973 р. розпочалася підготовка до прийняття регіональної конвенції. Підготовча робота завершилася Дипломатичною конференцією, де було прийнято Конвенцію про захист морського середовища регіону Балтійського моря (Гельсінкі, 1974).

Конвенція застосовується до регіону Балтійського моря, який включає власне Балтійське море, Фінську затоку і вхід до Балтійського моря, та передбачає спеціальні заходи боротьби з кожним джерелом забруднення, яке впливає на середовище Балтії. За прикладом Балтійських держав незабаром пішли держави Середземного моря - уже в лютому 1976 р. на конференції 16 середземноморських держав у Барселоні була прийнята Конвенція про захист Середземного моря від забруднення, яка за багатьма параметрами нагадує гельсінську. Барселонська конвенція є істотною частиною Плану дій щодо Середземного моря, прийнятого у 1975 р. під егідою ЮНЕП.

Іншим успішним прикладом регіонального співробітництва було проведення у 1978 р. Кувейтської регіональної конференції повноважених представників із захисту і розвитку морського середовища та прибережних районів, яка прийняла низку документів щодо захисту району Перської затоки, якому загрожує значне забруднення внаслідок видобутку нафти та її перевезення танкерами.

Отже, наприкінці 60-х і у 70-х роках XX ст. у надзвичайно короткі терміни розробляється і приймається, а згодом вступає в силу низка масштабних міжнародних угод у галузі охорони водних ресурсів планети. Проте універсальні угоди стосуються в основному лише забруднення морів із суден та наслідків захоронення відходів і не зачіпають одне з головних джерел забруднення морського середовища - забруднення із суші, а також внаслідок робіт на континентальному шельфі, із атмосфери тощо. Регіональні договори, хоча здебільшого регламентують забруднення моря із суден і в результаті захоронення відходів, містять окремі норми про запобігання забрудненню з інших джерел. Але вони поширюються лише на окремі морські регіони, які становлять незначну частину Світового океану. Картина захисту Світового океану за такими договорами має фрагментарний, мозаїчний характер, вирізняється відсутністю рис, які об'єднають спорадичні деталі.

Проте майже у той самий період (1973-1982 рр.) проходить робота ІІІ Конференції ООН з морського права, яка завершується створенням системи кодифікованих універсальних норм міжнародного морського права. Єдину систему норм, які повинні діяти у сфері захисту і збереження морського середовища, містить прийнята конференцією Конвенція ООН з морського права, яка ще має назву "Хартія морів". Ці норми у своїй сукупності регламентують запобігання забрудненню морського середовища із усіх можливих джерел, причому сфера їх дії не обмежена якими-небудь окремими географічними регіонами.

Робота над розробкою Конвенції розпочалася ще у 1973 р., коли Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй скликала Конференцію ООН з морського права. І лише у 1982 р. у Монтего-Бей (Ямайка) була ухвалена Конвенція ООН з морського права. У 1994 р. була прийнята додаткова Угода про здійснення частини XI Конвенції. Конвенція і Угода набули чинності відповідно 16 листопада 1996 р. і 28 липня 1998 р. Нині Конвенція, що складається з 320 статей і закріплює правовий режим Світового океану в цілому, ратифікована 155 державами. Конвенція визначила акваторії, які мають національну юрисдикцію, і ці держави несуть відповідальність перед міжнародною спільнотою за їхню охорону. Приблизно 45 % Океану оголошено загальним надбанням людства, тому будь-яка діяльність на цих акваторіях має здійснюватися під контролем Міжнародного органу з морської справи.

Конвенції ООН з морського права підпорядковуються всі інші міжнародні угоди, прийняті як до, так і після її ухвалення. Це, зокрема, Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, підписана у Вашингтоні у 1973 р. та виправлена у Бонні 22 червня 1979 р., а також Угода про заборону комерційного видобування китів (1985 р.).

У 90-х роках XX ст. було підписано низку угод щодо спільного користування та охорони акваторій морів прилеглими країнами. Так, у 1992 р. була ухвалена Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція). Вона є основним правовим документом, що визначає пріоритети і напрямки міжнародної природоохоронної діяльності у басейні Чорного моря. Активне співробітництво між шістьма країнами Чорноморського басейну (Болгарією, Грузією, Румунією, Російською Федерацією, Туреччиною та Україною) розпочалося саме після підписання цієї Конвенції. Для виконання її положень була створена Чорноморська комісія, постійний секретаріат якої розпочав роботу у 2000 р. Для країн-учасниць ця Конвенція стала одним із перших міжнародних договорів про захист навколишнього середовища з часу набуття ними незалежності.

У 1993 р. міністрами охорони довкілля шістьох чорноморських країн була підписана Одеська Міністерська Декларація, яка передбачає: заборону скидів радіоактивних матеріалів у Чорне море; контроль за забрудненням від судноплавства; комплекс заходів зі створення природоохоронних територій та збереження біорізноманіття; розробку планів реагування у надзвичайних ситуаціях; інвентаризацію джерел забруднення, створення системи моніторингу та впровадження програм моніторингу; запровадження експертизи всіх проектів на предмет їхнього впливу на довкілля; розвиток міжнародного співробітництва в регіоні з метою виконання положень Бухарестської конвенції.

Стратегічний план дій для відновлення та захисту Чорного моря (СПД, 1996) є важливим документом, спрямованим на посилення регіонального співробітництва. План містить пропозиції щодо зменшення надходження забруднення морського середовища з берегових джерел та внаслідок діяльності, пов'язаної із судноплавством. Чорноморська комісія надала ЄС офіційний статус спостерігача в межах Бухарестської конвенції. СПД передбачає основу для розширеного співробітництва, що включає:

- співробітництво між Чорноморською комісією і Міжнародною комісією із захисту річки Дунай (International Commission for the Protection of the Damme River (ICPDR));

- участь у роботі Цільової робочої групи Дунай - Чорне море (Danube Black Sea Task Force (DABLAS));

- співробітництво з Європейським агентством із питань навколишнього природного середовища (European Environmental Agency(EEA));

- здійснення функцій координаційної групи для досягнення цілей Договору щодо збереження китових Чорного моря, Середземного моря і прилеглої території Атлантичного океану (Agreement on the Conservation of Cetaceans of the Black Sea, Mediter-ranean Sea (ACCOBAM));

- співробітництво з Гельсінською комісією (Helsinki Commission (HELCOM));

- співробітництво зі Спільним науково-дослідним центром ЄС (Joint Research Centre (JRC)) в Італії;

- співробітництво з Програмою ООН із захисту навколишнього середовища "Глобальний план дій" (United Nations Environment Programme "Global Programme of Action" (UNEP GPA)).

Європейська комісія запропонувала амбіційну Морську стратегію задля більш ефективного захисту морського довкілля у Європі, за якої морські ресурси повинні використовуватись згідно з принципами збалансованого розвитку і з використанням екосистемного підходу. У Стратегії визнаються специфічний характер та відмінності європейських океанів і морів (від океанографічних та гідрологічних параметрів, фізичних та хімічних особливостей, загроз довкіллю, засобів їх подолання до економічних і соціальних умов у прибережних країнах). Тому необхідно впроваджувати відповідні заходи для цього морського регіону з властивими йому екологічними характеристиками. Велика увага приділяється співпраці з країнами, які не входять до Європейського Союзу, а також регіональними структурами, що займаються проблемами захисту морів та океанів. Кожна країна ЄС повинна буде розробити власну Морську стратегію для своїх морських вод, враховуючи разом з цим наявні міжнародні офіційні угоди.

Отже, міжнародний правовий режим використання і охорони водних ресурсів планети базується на таких головних аспектах: регулювання рибальства та інших морських промислів; використання дна і надр океану за межами шельфу можливе виключно в мирних цілях; проведення багатосторонніх наукових досліджень океану, а також атмосфери і Космосу з морських акваторій; тісний взаємозв'язок правового режиму повітряного простору над відповідними акваторіями з правовим режимом океану; дотримання правового режиму торговельного судноплавства і військового мореплавства.

Підсумовуючи вказане вище, звернемо увагу на такі головні тези. Доступною для використання людиною є прісна вода, яку містять річки, озера і підземні води; саме ці джерела становлять всього 0,3 % об'єму гідросфери планети. У багатьох регіонах великі річки та озера розташовані на порівняно малоосвоєних територіях. Головним багатством Світового океану є біологічні ресурси - 160 тис. видів тварин і 10 тис. водоростей, чого цілком може вистачити, щоб прогодувати 30 млрд осіб. Це величезні харчові ресурси, які можуть бути невичерпними при правильному і дбайливому їх використанні.

Основним сировинним ресурсом Світового океану є морська вода, що містить 75 важливих хімічних елементів, запаси яких на суші неухильно виснажуються, тоді як в океанських водах їх утримується величезна кількість. Світовий океан багатий на мінеральні ресурси, а надра океану багаті покладами корисних копалин. Крім того, морська вода може бути використана для одержання прісної - нині винайдено багато промислових методів опріснення. До того ж, відкриті й донні джерела прісної води на континентальному шельфі.

Теоретично водні ресурси невичерпні, оскільки вони відновлюються у процесі кругообігу, однак споживання води зростає такими темпами, що проблема чистої води і дефіциту водних ресурсів планети є однією з найбільш актуальних. І хоча усі природні водойми здатні самоочищатися, здатність водойм до самоочищення має свої межі: оскільки у водойми надходить величезна кількість забруднених стічних вод, багато з них втратили здатність до самоочищення і почали деградувати. Людина винайшла кілька способів очищення стічних вод, серед яких найпоширенішими є механічний, фізико-хімічний і біологічний. Застосування того чи іншого методу обирається залежно від агрегатного стану, складу і концентрації забруднювальних речовин. На жаль, традиційні методи очищення води потребують затрат величезної кількості енергії, великих басейнів і різноманітних хімічних речовин. При цьому ними досі не вдавалося отримати справді чистої води. Робляться спроби винайти нові методи повного очищення води (ядерно-мембранний).

Людство давно вже усвідомило, що збереження і відновлення Світового океану потребує сумісних зусиль міжнародного співтовариства. Провідну роль у координації міжнародної діяльності з охорони водних ресурсів планети відіграють міжнародні угоди (конвенції), а усіма питаннями, пов'язаними з проблемами Світового океану, займається Міжнародна морська організація (ІМО). Більш ніж за півстоліття тісної співпраці між державами розроблено і прийнято велику кількість міжнародних угод, головною серед яких вважається Конвенція ООН з морського права (Хартія морів). Вона закріплює правовий режим Світового океану в цілому і вже ратифікована 155 державами, які несуть відповідальність перед міжнародною спільнотою за охорону акваторій, які мають національну юрисдикцію.

5.6. Ресурси атмосфери
5.6.1. Атмосферне забруднення та його екологічні наслідки
5.6.2. Парниковий ефект і глобальне потепління клімату
5.6.3. Руйнування озонового шару атмосфери
5.6.4. Кислотні опади та їх екологічні наслідки
5.7. Біологічні ресурси
5.7.1. Рослинні ресурси
5.7.2. Тваринні ресурси
5.7.3. Заходи з охорони і відтворення біологічних ресурсів
Розділ 6. Глобальні екологічні проблеми людства
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru