Основи екології - Олійник Я.Б. - 6.4. Шляхи вирішення демографічної проблеми

Демографічний вибух - це різке прискорення кількісного зростання світового населення, яке почалося у середині XX ст. Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це призводить до прискореного збільшення чисельності населення, неузгодженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення кількості народжень над кількістю смертей досягає значних величин. Сучасні високі темпи зростання чисельності населення земної кулі значною мірою визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються. Це країни Азії, Африки і Латинської Америки, де проживає близько 70 % населення світу, а середньорічний приріст населення перевищує 1,8-2,0 %.

Якщо згадати, що п'ятий мільярд населення Землі з'явився ледь не за 10 років, то легко підрахувати, що у 70-х роках XX ст. щосекунди народжувалося у середньому п'ятеро дітей. Проте сьогодні ситуація дещо змінилася. Експерти відзначають кілька найголовніших ознак сучасної ситуації демографічного вибуху. По-перше, найвищі показники щорічного зростання населення "забезпечують" найбідніші країни світу. По-друге, спостерігаються чіткі ознаки сповільнення темпу демографічного вибуху - зменшується кількість країн із щорічним приростом понад 3 %; в Азії швидко скорочується кількість пологів на одну жінку; в Африці зростає застосування сучасних засобів запобігання вагітності та ін.

Отже, демографічний вибух - явище тимчасове, а з розвитком демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності і смертності відновлюється, проміжний тип відтворення населення поступається місцем основному, і демографічний вибух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинених країн, відбувається повільно, то тривалий час зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що розвиваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подолання перехідного характеру відтворення населення. Процес демографічної стабілізації має завершитися наближенням до стану, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться у різні строки, але у більшості країн, що розвиваються, - не раніше середини XXI ст.

Проте ще далеко до справжньої стабілізації населення Землі. Аналіз ситуації свідчить, що для переходу слаборозвинених країн до європейської демографічної політики (досягнення темпу зростання 0,3-0,7%) має пройти 30-40 років, а за цей час населення Землі "за інерцією" збільшиться до 10 млрд (табл. 6.2).

Таблиця 6.2. Темпи і прогнози демографічних та економічних змін у найбільш населених країнах світу

Країна

1968 р.

1987 р.

2025 р.

Населення, млн осіб

Щорічне зростання населення, %

Приріст

ВНП за рік, %

Населення, млн осіб

Населення, млн осіб

Китай

730

1,6

0,3

1060

1490

Індія

524

2,5

1,8

803

1445

СРСР

238

1,3

5,8

283

-

США

201

1,4

3,4

243

300

Індонезія

113

2,4

0,8

172

256

Японія

101

1,0

9,9

122

129

Бразилія

88

3,0

1,6

147

246

Нігерія

63

2,4

-0,3

109

301

ФРН

60

1,0

3,4

62

-

Між 1950 і 2000 р. населення світу збільшилося від 2,5 млрд до 6,1 млрд (приріст на 3,6 млрд). І хоча народжуваність скоротилася у більшості країн, останні прогнози засвідчують, що населення зросте до 2050 р. на 2,8 млрд і становитиме 8,9 млрд осіб1.

Не зважаючи на те, що попередній приріст населення відбувався як в індустріальних країнах, так і в країнах, що розвиваються, майже усе подальше зростання населення відбуватиметься у "третьому світі", де, згідно з багатьма екологічними показниками, країни вже перенаселені. Країни, де прогнозується подвоєння чи навіть потроєння населення, у майбутньому зіткнуться зі ще більшим зростанням, ніж раніше.

Демографічний вибух, з одного боку, сприяє омолодженню населення Землі, збільшує трудові ресурси країн світу, а з іншого - породжує низку глобальних і регіональних проблем. Він ускладнює економічний розвиток держав, зумовлює жебрацтво, загострює проблему охорони природи. Чисельність населення продовжує зростати, а природні екосистеми Землі залишаються тими самими. Кількість прісної води, що виробляється гідрологічним циклом, нині, по суті, така ж сама, як була у 1950 р. і, мабуть, буде у 2050 р. Так само незмінним є вилов океанської риби, обсяг заготівлі лісів, продуктивність природних пасовищ та ін. Коли населення зростає, скорочення забезпечення кожним з цих ресурсів на душу населення загрожує не лише якості життя, а й, за деяких обставин, навіть і самому життю.

Як відомо, "внесок" різних країн і континентів у загальну картину зростання народонаселення далеко не однаковий. За абсолютною чисельністю найбільший приріст забезпечують великі азіатські країни - Китай, Індія, Індонезія; найбільша швидкість зростання спостерігалась в Африці та Латинській Америці. У деяких африканських країнах відносний приріст сягав 4 % щорічно. У багатьох більш розвинутих країнах і регіонах (Західна Європа, Північна Америка) ситуація демографічного вибуху спостерігалась набагато раніше - ще у XIX ст. Для багатьох з них нині характерний розвиток так званого демографічного переходу до стабілізації чисельності населення.

Динаміку чисельності і руху населення висвітлює теорія демографічного переходу. Вона пояснює відмінності у природному прирості населення різних регіонів насамперед соціально-економічними факторами. Виділяють такі етапи демографічного переходу:

o Висока народжуваність і висока смертність через низький рівень життя населення і слабкий розвиток медицини. Сьогодні на цьому етапі перебувають Сомалі, Малі, Чад, Зімбабве.

o За традиційно високої народжуваності завдяки підвищенню рівня життя і поліпшенню медичного обслуговування зменшується смертність. Кількість населення різко збільшується, темпи природного приросту перевищують 1,2 %. Така демографічна ситуація характерна для Венесуели, Болівії, Нігерії, Індії.

o Народжуваність зменшується внаслідок підвищення соціально-економічного статусу жінки; смертність - у межах 0,2- 0,6 %. Природний приріст малий або навіть від'ємний. Коли він знижується до 0,2 %, настає демографічна криза. Зараз вона спостерігається в Україні, Німеччині, Данії, Угорщині.

Отже, з підвищенням рівня економіки країни чи регіону змінюються і демографічні показники. Демографічний перехід - це послідовна зміна типів відтворення населення, яка призводить до стабілізації чисельності. Він схожий на ту фазу динаміки чисельності популяції в екосистемі, коли вона наближається до рівня місткості середовища. Під час демографічного переходу у зміні відтворення населення виділяють чотири фази:

o Перша фаза відповідає ситуації, коли і смертність, і народжуваність швидко знижуються, але темпи зниження коефіцієнта смертності випереджають темпи зниження коефіцієнта народжуваності, тому приріст населення продовжує зростати, досягаючи найбільшого значення. Така ситуація склалася у багатьох країнах, що розвиваються; розвинуті країни пройшли першу фазу ще до середини XX ст.

o У другій фазі смертність досягає мінімуму і більше не знижується, але народжуваність продовжує падати, через що приріст населення уповільнюється.

o Для третьої фази характерне підвищення коефіцієнта смертності, зумовлене старінням населення, та одночасне уповільнення темпів зниження народжуваності. Наприкінці третьої фази коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а коефіцієнт смертності залишається нижче за цей рівень, оскільки вікова структура населення ще не стабілізувалася.

o У четвертій фазі коефіцієнт смертності підвищується і наближається до коефіцієнта народжуваності, тобто процес демографічної стабілізації закінчується. Це відповідає такому рівню відтворення населення, коли на кожну тисячу людей щорічно буде народжуватися та вмирати 12 осіб. Тобто у складі такої популяції буде 23 % дітей та юнаків до 18 років, 49 % людей працездатного віку (18-60 років) і 28 % людей у віці від 60 до 84 років (середня тривалість життя). На кожну 1000 осіб буде 96 сімей з віком батьків від 20 до 36 років, у кожній з яких буде у середньому по дві дитини.

Сучасним суспільством на виробництво і споживання затрачається така кількість речовин та енергії, яка у десятки і сотні разів перевищує суто біологічні потреби людини. Інфраструктура цивілізації, її економіка багатократно збільшують споживання і деградацію природних ресурсів, які припадають на одну людину. Тобто головною причиною сучасної екологічної кризи є саме кількісна експансія людського суспільства - непомірний рівень та швидке нарощування сукупного антропогенного навантаження на природу.

Соціальні наслідки великої чисельності людей є дією закону "на всіх не вистачить". Звичайно, вони тісно пов'язані з економікою. За всю історію людства економічна і соціальна нерівність не зменшилася, а, навпаки, стала більш відчутною, оскільки цивілізація увесь час нарощувала розрив між максимальними можливостями отримання благ та їх реальною доступністю для багатьох людей. Ступінь нерівності життєвих шансів у людей такий, якого ніколи не буває в природі в межах одного стабільного виду тварин.

У наш час чисельність економічно активного населення (тобто людей, які безпосередньо беруть участь у виробництві і розподілі матеріальних благ) становить не більше 55 % працездатного населення планети. Іншими словами, кожен працюючий за відносно низької середньої продуктивності праці забезпечує себе і ще п'ятьох. У міру підвищення продуктивності праці частина трудових ресурсів переміщується у сферу обслуговування, проте загальний рівень зайнятості все ж помітно знижується.

Щодня населення Землі збільшується на чверть мільйона осіб. З 50-х до початку 90-х років XX ст. кількість населення світу подвоїлась, а його частка, яка проживає у найбідніших регіонах світу - країнах, що розвиваються, і аграрних постсоціалістичних країнах - вже досягла 3/4 світового показника. І хоча вже помітна тенденція до зниження темпів природного приросту населення на Землі, кількість населення у країнах, що розвиваються, продовжує зростати значно вищими темпами, ніж у інших країнах. Це передбачає виникнення низки глобальних проблем, які мають бути вирішені, аби забезпечити умови життєдіяльності людини та гідну якість її життя. І якими б вражаючими не були успіхи розвинутих країн, добробут людства і безпека світу в цілому залежать від успіхів економічного розвитку всіх країн світу.

Ще наприкінці XVIII ст. священик Т. Мальтус розробив теорію, згідно з якою населення Землі зростає швидше, ніж виробництво продовольства, що передбачає найгірші наслідки. На щастя, показники двох останніх століть не підтвердили цієї теорії; виробництво продовольства, не кажучи вже про виробництво взагалі, зростало швидше, ніж збільшувалося населення. Протягом XX ст. у розвинутих країнах природний приріст був досить низьким, а "демографічний вибух" І половини XX ст. у більшості регіонів почав припинятися. Основними чинниками, що стримали темпи зростання населення світу, стали процеси індустріалізації та урбанізації, які поступово охопили всі регіони планети. В цілому, оцінюючи демографічну ситуацію, необхідно зважати на такі моменти.

По-перше, демографічні проблеми в різних країнах мають свої особливості. Головні з них, наприклад, в Україні, не збігаються з проблемами Франції чи Єгипту, Ефіопії або Таїланду, хоча всі ці країні мають майже однакову кількість населення. Для країн, що розвиваються, попри всі відмінності між ними, спільними є необхідність зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я і харчування людей, ліквідація бідності і технологічної відсталості. У розвинутих країнах цих проблем немає, натомість гостро стоять проблеми відвернення екологічної кризи і збалансованості використання робочої сили. У деяких постсоціалістичних країнах (зокрема, в Україні) до цього додають проблеми духовного та фізичного відродження нації.

По-друге, закономірності процесу сучасного світового демографічного переходу дають змогу прогнозувати певну стабілізацію відтворення населення у XXI ст., а технічні і технологічні можливості сучасного господарства уможливлять досягнення середніх світових показників забезпечення людей продовольством та іншими засобами для життя. Для цього є всі підстави. Оскільки світові можливості збільшення виробництва сільськогосподарської продукції далеко не вичерпані, основними шляхами є такі:

- підвищення родючості ґрунтів, що пов'язано з успіхами агромеліорації та агрохімії;

- підвищення біологічної продуктивності сільськогосподарських культур шляхом упровадження досягнень сільськогосподарської генетики та селекції;

- виведення продуктивніших порід свійської худоби;

- більш ефективне використання сонячної енергії для фотосинтезу органічної маси та впровадження генної інженерії;

- підвищення біологічної продуктивності Світового океану та широке впровадження аквакультури.

Людство має величезні ще не використані можливості в галузі енергетики. Уже багато країн світу стали на шлях переходу від енергетики, що базується на застосуванні обмежених паливних ресурсів (нафта, газ, вугілля) до енергетики, орієнтованої на використання практично невичерпних енергоносіїв - ядерної енергії, енергії Сонця, вітру, води, тепла Землі. З огляду на це, вже у першій половині XXI ст. стримуючим чинником розвитку енергетики стане не нестача енергоносіїв, а загроза ще більшого теплового забруднення атмосфери надпотужними електростанціями. То ж упровадження енергозберігаючих технологій і надалі залишатиметься актуальним.

Економічне зростання супроводжуватиметься спорудженням нового житла та нарощуванням технічних потужностей виробництва. Наука і техніка готові забезпечити людство сучасними індустріальними технологіями, які застосовуються у містобудівництві; сучасними транспортними засобами, які у всіх сферах природного середовища - на суходолі, на воді, у повітрі, а, з часом, і у Космосі - "звужують" світ і роблять доступнішими всі куточки планети; комп'ютерами та новими інформаційними і комунікаційними системами, які активно впроваджуються в усі сфери виробництва і побуту. Реалізувати ці можливості можливо за умови, що робота здійснюватиметься освіченими, фізично здоровими і вільними людьми, які будуть забезпечені сучасними умовами життєдіяльності (харчування, одяг, житло, доступ до інформації тощо). Отже, постає проблема якості життя людини. Під час оцінки якості життя країн беруть до уваги такі показники: розміри валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення (як уособлення багатства і добробуту), середньостатистичну тривалість життя (віддзеркалення стану здоров'я і фізичної сили) та рівень освіти населення (стан культури і науки).

Не менш актуальним є зв'язок між зростанням світового населення і забезпеченням людства природними ресурсами та забрудненням навколишнього середовища. Швидке збільшення кількості сільського населення призводить до "тиску" на природні ресурси (ґрунти, рослинність, прісна вода тощо), який згубно впливає на їх здатність до самовідновлення. Сьогодні використання різних природних ресурсів для промислового виробництва у країнах, що розвиваються, у 10-20 разів менше, ніж у розвинутих. Однак, якщо з часом ці країни стануть економічно розвинутими, їх потреби в енергії та сировині виявляться приблизно у 10 разів більшими, ніж нині у країнах Євросоюзу. Якщо ж урахувати темпи зростання населення країн, що розвиваються, то їхні потенційні потреби у природних ресурсах повинні до 2025 р. подвоїтися; відповідно, значно зросте і промислове забруднення навколишнього середовища.

За даними ООН, для задоволення потреб, відповідних сучасному західному суспільству, сировини та енергії вистачить тільки на 1 млрд людей, тобто на населення США, Західної Європи та Японії. Ці країни називають "золотим мільярдом". Усі разом вони споживають більше половини енергії, 70 % металів, утворюють 3/4 від усієї маси відходів. Значна кількість відходів залишається у країнах, що добувають сировину для "золотого мільярда".

Переважна більшість населення світу живе в країнах, що розвиваються (4,2 млрд осіб). Прогнозують, що до 2025 р. населення цих країн зросте ще на 3 млрд осіб, що становитиме 95 % приросту населення світу. За розрахунками ООН, за сучасних темпів приросту населення у країнах Південної Азії і Африки, їх частка у населенні світу до кінця XXI ст. перевищить 60 %. Таке швидке зростання кількості населення (подвоєння через кожні 20- 30 років) призведе до загострення важливих соціально-економічних проблем у цих регіонах: значного переважання темпів приросту населення над темпами економічного зростання і до ще більшого відставання за аналогічними показниками розвинених країн; збільшення кількості безробітних і осіб, що не знаходять застосування для своєї праці (ЗО % працездатного населення світу), а також зростання чисельності неграмотного населення.

У деяких країнах нової індустріалізації (Східна Азія, окремі країни Латинської Америки) показники природного приросту вже становлять від 0,7 до 1,5 % в результаті втілення у життя програми з планування сім'ї. У багатьох країнах Африки, Південної Азії, Центральної і Південної Америки, а також країн мусульманського Сходу зберігаються традиції високої народжуваності, і природний приріст перевищує 2,5-3 %.

У найбільшій групі країн, що розвиваються (Індія, Індонезія, країни Індокитаю, Мексика, Колумбія, Венесуела, Чилі, Єгипет, Туніс та ін.), де діють державні програми з планування сім'ї, показники природного приросту населення коливаються від 1,5 до 2,5 %. Потенційна загроза розвитку сучасної демографічної ситуації полягає у тому, що населення світу розпочало XXI ст. З 1 млрд безробітних, 1 млрд голодуючих, 1 млрд неграмотних, 2 млрд осіб, що живуть в умовах відносного чи абсолютного перенаселення, 1,5 млрд знедолених, що перебувають за "межею бідності". Глобальність проблеми народонаселення полягає у тому, що вона не може бути локалізована в якомусь одному регіоні, і нерівномірне зростання чисельності населення в окремих країнах може викликати помітні зміни на геополітичній карті світу.

Залежно від демографічної ситуації, у кожній країні здійснюється певна демографічна політика - комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує демографічні процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики різних країн можуть бути діаметрально протилежними; вони зазвичай зводяться до формування бажаного режиму відтворення населення, збереження або зміни тенденцій у сфері динаміки чисельності і структури населення, темпів їх змін, динаміки народжуваності, смертності, складу сім'ї, розселення, внутрішньої і зовнішньої міграції, якісних характеристик населення.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Надаються пільги сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей, також ведеться пропаганда малих сімей у засобах масової інформації й іншими шляхами. У Китаї, наприклад, родини, що мають понад двох дітей, сплачують 10-відсотковий податок на заробітну плату. Тут ще у 50-ті роки XX ст. держава почала проводити активну демографічну політику. Головне її гасло - "одна дитина у родині". Шлюб дозволяється жінкам лише у 23 роки, а чоловікам - у 25 років.

Друга за кількістю населення держава світу - Індія, природний приріст населення за рік становить 13-14 млн осіб. Демографічна політика уряду принесла результати, але стабілізація кількості населення очікується не раніше середини сторіччя. Ще більш вражаючих успіхів у плануванні сім'ї досяг Сінгапур, який майже врегулював народжуваність. У бідній, невеличкій країні Коста-Рика демографічна політика призвела до різкого скорочення кількості дітей в одній родині - лише за десять років кількість дітей у сім'ях знизилася у середньому з семи до чотирьох.

Демографічна політика у розвинутих країнах, навпаки, спрямована на підвищення народжуваності. Для її стимулювання уряди виділяють значні кошти. Починаючи з XVI ст., відбувається стійке зростання населення Європи. Однак були періоди, коли в окремих регіонах цієї частини світу в результаті голоду, епідемій, хвороб і війн чисельність населення зменшувалась. В останні десятиріччя в Європі помітно знижується народжуваність. Це пояснюється насамперед соціальними та економічними причинами. Наприклад, жінки досить активно залучені до трудової діяльності, а діти тепер не є фактором матеріальної підтримки батьків у старості. З низькою народжуваністю пов'язані зміни у віковій структурі населення Європи - у багатьох країнах відбувається зменшення частки дітей, молоді і, як наслідок, підвищення частки літніх людей. Тобто у цих європейських країнах відбувається "старіння нації".

Тому в усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, спрямована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: по-перше, заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей; по-друге, зниження смертності за рахунок поліпшення соціального забезпечення і медичного обслуговування. Як правило, у розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Проте одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дають ефект не раніше, ніж через 15-20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.

Одне з перших місць у світі за темпами зростання населення займає Мексика, для якої характерний один з найвищих показників народжуваності. А найбільш густонаселеним регіоном є острів Ява в Малайському архіпелазі, де мешкає близько 90 млн осіб. Середня густота населення на Яві - у середньому 1026 осіб на км2. Для вирішення проблеми перенаселення острова уряд Індонезії впроваджує у життя програму переселення частини жителів на сусідні острови.

Цілі демографічної політики можуть бути задані у вигляді цільової вимоги (словесний опис цілей), цільового показника або системи показників, досягнення яких інтерпретується як реалізація цілей демографічної політики. Серед показників, апробованих у практиці різних країн, найрідше зустрічається власне чисельність населення (наприклад, у КНР - не перевищити чисельність у 1,2 млрд осіб у 2000 р. або в Румунії часів Н. Чаушеску - досягти чисельності у ЗО млн осіб). Країни, що розвиваються, як цільовий показник найчастіше вибирають зниження темпів зростання населення за певний період, зниження загального або сумарного коефіцієнта народжуваності. У Всесвітньому плані дій у галузі народонаселення (Бухарест, 1974) і в Рекомендаціях з його подальшого здійснення (Мехіко, 1984) країнам з високим рівнем смертності пропонували використовувати як цілі демографічної політики досягнення певних рівнів середньої тривалості життя або зниження дитячої смертності. У розвинених країнах для регулювання міграції іноземців практикують імміграційні квоти, наприклад, обмеження на в'їзд.

Об'єктами демографічної політики можуть бути населення країни в цілому або окремих її регіонів, соціально-демографічні групи, верстви населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Основні напрями демографічної політики включають державну допомогу сім'ям з дітьми, створення умов для поєднання батьківства з активною професійною діяльністю, зниження захворюваності і смертності, збільшення тривалості життя, регулювання міграційних процесів, урбанізації і розселення, соціальну підтримку інвалідів, немолодих і непрацездатних та ін. Демографічна політика не може і не повинна підміняти соціальну й економічну політику. Спроби вирішення соціально-економічних проблем заходами демографічної політики ніколи не призводили до ефективних результатів.

Демографічна політика, як правило, включає комплекс різних заходів:

- економічних (оплачувані відпустки і допомога при народженні дітей; допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї; податкові, житлові пільги тощо);

- адміністративно-правових (законодавчі акти, що регламентують шлюби, розлучення, статус дітей у сім'ях, аліментні обов'язки, охорону материнства і дитинства, використання засобів контрацепції, соціальне забезпечення непрацездатних, умови зайнятості працюючих матерів тощо);

- виховних і пропагандистських, покликаних формувати громадську думку, норми і стандарти демографічної поведінки, певний демографічний клімат у суспільстві.

Принципова особливість демографічної політики полягає у впливі на динаміку демографічних процесів не прямо, а опосередковано, через людську поведінку, ухвалення рішень у сферах шлюбу, сім'ї, народження дітей, вибору професії, сфері зайнятості, місця проживання. Політика впливає як на формування демографічних потреб, що зумовлюють специфіку демографічної поведінки, так і на створення умов для їх реалізації. Особливу складність демографічній політиці додає необхідність враховувати і погоджувати інтереси різних рівнів: індивідуальних, сімейних, групових і суспільних; локальних, регіональних і загальнодержавних; економічних, соціально-політичних, екологічних і культурних; найближчих, середньострокових і довгострокових. І характер, і цільову спрямованість політики зумовлюють насамперед конкретна демографічна ситуація, її тенденції і перспективи.

Необхідність підтримувати певні пропорції між населенням, ресурсами і навколишнім середовищем завжди усвідомлювалася як важливе і складне управлінське завдання. Демографічна політика має давню історію і багатий досвід практичної реалізації: від надання стародавніми греками колоній для розселення швидко зростаючого населення або встановлення привілеїв родинам із трьома дітьми римськими імператорами до політики "одна сім'я - одна дитина" у сучасному Китаї.

Виникнення античної держави з її законами, суспільною нерівністю і економікою, побудованою на праці рабів з украй низькою продуктивністю, зумовило зародження і розвиток демографічної політики як державної політики. Розробляючи й реалізуючи закони, держава прямо чи опосередковано регулювала і демографічну поведінку індивідуумів та їх сімей. Так, в одному з найдавніших правових актів - зведенні законів вавилонського царя Хаммурапі (приблизно 1760 р. до н. е.) - 68 статей з 282 було присвячено сімейному праву. Зростання чисельності населення стародавніх держав у сприятливі роки, коли війни і стихійні лиха, епідемії і неврожаї не зменшували чисельність, змушувало здійснювати контроль за його зростанням шляхом стимулювання розосередження населення аж до примусової еміграції.

Уже у V-IV ст. до н. е. відчувалося перенаселення у невеликих старогрецьких містах-державах, що спонукало вимушену еміграцію надлишку населення і мало форму періодичного заснування колоній. Грецьку колонізацію Середземномор'я і Причорномор'я (з VIII ст. до н. е.) можна, мабуть, вважати першою формою цілеспрямованого регулювання чисельності і розміщення населення. Переселення жителів з густонаселених районів у малонаселені для підтримки оптимальної пропорції між кількістю землі, продовольством і населенням пропонувалося у V ст. до н. е. старокитайським філософом Конфуцієм (551-479 рр. до н. е.) і його послідовниками як ефективний державний захід.

Проблема обмеження чисельності населення, небезпека його надмірного зростання, яка періодично виникала у державах античного світу, знайшла віддзеркалення у висловах і працях видатних грецьких мислителів того часу: Сократа, Платона і Арістотеля. Значний вплив на формування поглядів у галузі відтворення населення мали релігійні доктрини, що цілком заміняли правові норми. Наприклад, християнство засуджувало аборт і дітовбивство, але заохочувало стриманість. Релігійні доктрини Сходу, що переважали у Китаї, Індії, Персії, в цілому сприяли продовженню роду і дітородінню, але у буддизмі (і меншою мірою в індуїзмі) обітниця безшлюбності вважалася високим духовним ідеалом.

Економічні умови, що змінилися у середні віки, сприяли появі у селян стимулів до створення великої сім'ї, оскільки виховання дітей коштувало дешево, а робоча сила в господарстві була потрібна, тим більше що податками обкладалося, як правило, тільки доросле населення. У XVII ст. Франція однією з перших в Європі почала проводити політику заохочення зростання населення. Саме Франція зазнала великих втрат у 30-річній війні з Німеччиною (1618-1648 рр.), л також втрачала населення через еміграцію, викликану релігійними переслідуваннями гугенотів.

До середини XVIII ст. посилилися економічні передумови популяціонізму (доктрини, яка пропагувала збільшення населення), пов'язані з розширенням мануфактурного виробництва і збільшенням попиту на робочу силу. Це сприяло подальшому розповсюдженню ідей бажаного зростання населення, відображених у працях великих французьких просвітників Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Ш. Монтеск'є (1689-1755), Д. Дідро (1713-1784), К. Гельвеція, Д. Юма та інших мислителів. Лише Вольтер (1694-1778), мабуть, критично ставився до ідей про зростання населення, пов'язуючи проблему населення з проблемами добробуту і духовного розвитку.

М.В. Ломоносов у своєму трактаті "Про збереження і розмноження російського народу" (1761) представив заходи, направлені на створення сприятливих умов для народження дітей, скорочення дитячої смертності, припинення еміграції. Заходи були як культурно-освітнього, так і адміністративно-правового характеру (перегляд церковних правил і звичаїв). За часів імператриці Катерини П (мабуть, не без впливу трактату М.В. Ломоносова) було скасовано мито за вінчання, полегшено умови одруження вдовам і дружинам засланців, при виборі на громадські посади перевагу почали надавати тим, хто мав більше дітей. В указі Катерини II від 1774 р. заборонялося вінчати малолітніх з дорослими дівами, а в указі 1784 р. до Синоду йшлося про рекомендацію у проповідях пропагувати нормальне ставлення до позашлюбних дітей. Були створені будинки для підкинутих і незаконно народжених дітей.

На межі XVIII-XIX ст. на зміну популяціонізму прийшла інша, протилежна доктрина, що доводила необхідність стримування зростання населення. Вона отримала назву "мальтузіанство" від імені свого творця Г.Р. Мальтуса (1766-1834). Економічною передумовою для неї став промисловий переворот. З ім'ям Т. Мальтуса пов'язана перша спроба оцінити динаміку кількості населення і відповісти на запитання, чи може Земля прогодувати всіх, хто на ній живе.

Т. Мальтус, один із найвідоміших учених свого часу, висунув ідею про те, що швидке зростання населення - головна причина убогості трудового народу. Вивчаючи роботи філософів та економістів попередніх епох, він натрапив на думку, що люди розмножуються швидше, ніж зростають ресурси для їх існування. І якщо зростання населення не стримувати, то кожні 25-ЗО років воно буде подвоюватися. Розвиваючи ці ідеї, Т. Мальтус дійшов висновку, що велика кількість дітей у родинах - головна причина їх злиденного положення в суспільстві. Свої погляди він анонімно опублікував у 1798 р. у праці "Дослід про народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням суспільства". Всього за життя автора вийшло шість видань його книги.

Т. Мальтус стверджував, що чисельність населення збільшується у геометричній прогресії, тоді як харчові ресурси, необхідні для життя цього населення, - в арифметичній. Таким чином, рано чи пізно, як би повільно населення не зростало, лінія його зростання перетнеться з прямою харчових ресурсів - арифметичною прогресією. Коли чисельність населення досягне цієї точки, то загальмувати процеси зможуть тільки війни, злидні та хвороби (проте до цих способів боротьби зі збільшенням населення Т. Мальтус ніколи не закликав). Він пропонував інші способи: безшлюбність, удівство, пізні шлюби. Перенаселення в концепції Т. Мальтуса - не тільки біда людства, а й благо, яке змушує лінивих від природи робітників через конкуренцію якісно працювати за невисоку платню.

Теорія Т. Мальтуса з моменту виходу книги стала предметом гострих дискусій - одні критикували автора за негуманність ідеї, інші стали його прихильниками, побачивши в ній закон. Послідовники Т. Мальтуса у XX ст. - мальтузіанці та неомальтузіанці - пояснюють бідність населення не рівнем розвитку продуктивних сил, а "законом природи"; соціально-економічну відсталість країн - не економічною ситуацією в країні та світі, а винятково надмірним зростанням населення. Насправді ж, зростання кількості ресурсів спочатку справді викликає надмірне збільшення темпів народжуваності, проте на певному етапі тенденція змінюється на протилежну - підвищення рівня життя призводить до зниження народжуваності, а потім до стабілізації чисельності населення, абсолютного його зниження.

Т. Мальтус, запозичивши ідеї англійця М. Хейла та італійця Дж. Ортеса про зростання населення у геометричній прогресії, а також деякі інші економічні теорії, пояснював причини виникнення бідності перенаселенням і неконтрольованим розмноженням робочого класу, висловлювався за запобігання цим процесам, зокрема шляхом популяризації норм християнського аскетизму, утримання від шлюбу і приборкання "інстинкту розмноження".

Наприкінці XIX ст. в Європі знов з'явилися передумови для відродження ідей популяціонізму. Економічна і географічна експансія, що супроводжувала боротьбу за розподіл світу на сфери впливу, підвищила роль чисельності населення як впливового чинника, можливості створення великої армії. Низька народжуваність у багатьох країнах Європи і зниження приросту населення сприяли тому, що демографічні проблеми стали предметом обговорень на засіданнях парламентів. Відомий французький демограф Ж. Бертільон (1851 - 1922) оголосив теорію Т. Мальтуса "ганебною" і вимагав законодавчими методами впливати на збільшення народжуваності.

Експансія і боротьба за життєвий простір були стрижнем геополітики італійського та німецького фашизму, що призвело до загибелі десятків мільйонів людей у Другій світовій війні. Популяціонізм був важливою ланкою ідеологічного арсеналу фашизму. Так, італійський дуче Б. Муссоліні вважав, що висока народжуваність вирізнятиме фашистський народ серед інших європейських і свідчитиме про його тривалу життєздатність. Політика А. Гітлера, подібно до політики Б. Муссоліні, диктувалася двома міркуваннями: по-перше, велике населення було необхідне для задоволення потреби у воїнах; по-друге, демографічний компонент був важливим складником "расової теорії". Були заборонені протизаплідні засоби й аборти, рекламувалася і заохочувалася позашлюбна народжуваність. Фашизм на тривалий час скомпрометував ідеї демографічної політики, які й сьогодні нерідко пов'язують тільки з тоталітаризмом (фашизмом або комунізмом), з агресивністю, потребою у мільйонних арміях для утвердження своїх ідеологій серед інших народів.

Післявоєнний розвиток демографічної політики (50-60-ті роки XX ст.) багато в чому визначався дискусіями навколо програм планування сім'ї в країнах третього світу. Соціально-політичною передумовою цього була істотна зміна політичної карти світу, звільнення десятків країн від колоніальної залежності, насамперед в Африці й Азії. Традиційно висока народжуваність, практично не регульована на рівні сім'ї, у поєднанні з низькоякісною медициною і високою смертністю, створили феномен демографічного вибуху. Швидке зростання населення виявилося серйозною проблемою для національних економік, що розвиваються, поступово набуваючи характеру глобальної проблеми.

Для багатьох пла

Проблеми, пов'язані з демографічною проблемою
Розділ 7. Основи екології людини
Методи дослідження екології людини
Зв'язок з іншими науками
7.1. Аналіз змін компонентів природного середовища та їх вплив на здоров'я людей
Забруднення атмосфери і зменшення вмісту кисню у повітрі
Забруднення водного середовища
Негативні зміни ґрунтового і рослинного покриву
Забруднення природного середовища різноманітними відходами
Якість товарів народного споживання та продуктів харчування
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru