Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
11.2.2. Криза в Австрії і Німеччині

Потік іноземного капіталу в Австрію з 1925 по 1928 p., а також дефляційна політика держави спровокували інвестиційний бум, який не мав відношення до попиту на внутрішньому чи зовнішньому ринку. Консолідація в банківському секторі відбувалася в цей час під диктатом двох провідних віденських банків: "Кредитанштальт" (Creditanstalt) та "Боденкредит-Анштальт" (Bodebkredit-Anstalt). Це було тісно пов'язано з процесом промислової концентрації, що випливає з інтересів промислових банків. На початку 1929 р. десять довоєнних банків Відня об'єдналися в чотири — "Кредитанштальт" (об'єднався з Ротшильдами), "Боденкредит-Ан-штальт", "Вінер банкферейн" (Wiener Bankverein ) та "Ескомп-те-Гезельшафт" (Escompte-Gesellschaft).

У свою чергу, держава втрутилася в справи порятунку ощадних банків, ліквідувавши Центральній банк німецької ощадної каси (Central Bank der deutschen Sparkassen) та реорганізувавши "Постшпаркасе" (Postsparkasse), водночас відшкодувавши всі кошти вкладникам через створення депозитно-страхового фонду, що фінансувався з податків, які надходили зі сплати відсотків за депозитними рахунками.

Колапс "Боденкредит-Анштальт" на початку жовтня 1929 р. посилив концентрацію в банківському секторі Австрії. Стан банку значно погіршився після розпаду Австро-Угорщини, до чого також додалися і його зовнішні борги. Банк був прив'язаний також до правлячої політичної партії в період політичної нестабільності. Позиції банку послабились внаслідок вилучення іноземних позик до Центральної Європи, а кредити, надані великій промисловості, були заморожені. Тому банк вдався до конверсії зобов'язань своїх дебіторів на акції. За таких обставин Національний банк Австрії був єдиним джерелом постачання ліквідних фондів.

Наприкінці травня 1929 р. Центральний банк попередив "Боденкредит-Анштальт", що він нераціонально використовує свої кредитні ресурси. Розбалансований своїми масивними боргами та неможливістю зменшити промисловий ризик, Національний банк відмовився виконувати роль кредитора останньої інстанції. 5 жовтня 1929 р. "Боденкредит-Анштальт" повідомив уряд, який тільки-но прийшов до влади, що він припинить операції, якщо не отримає належної допомоги.

Незважаючи на небажання "Кредитанштальт", уряд примусив його об'єднатися зі своїм неплатоспроможним конкурентом. Після оновлення щорічних зборів акціонерів "Кредитанштальт" на початку травня 1931 р. припинив свою діяльність. Вночі з 11 на 12 травня уряд Австрії оголосив, що банк зазнав надзвичайних збитків, які дорівнювали 140 млн шилінгів, через злиття з "Боденкредит-Анштальт". Відбулося падіння цін акцій у його портфелі, а борги він повернути не міг.

Оскільки "Кредитанштальт" контролював 60 % промисловості Австрії, його банкрутство призвело до краху банківської системи всієї країни. Уряд вирішив виправити ситуацію. Початковий план оновлення було погоджено 12 травня, а чинності закон набув через два дні. Він дозволяв покрити всі збитки обсягом 140 млн шилінгів відповідно до інформації "Кредитанштальт". Втрати мали покриватися прямим грантом уряду з коштів Національного банку та Ротшильдів, а також зменшенням акціонерного капіталу банку і ліквідацією його резервів. Для підвищення ефекту від зменшення акціонерного капіталу банку закон встановив, що потрібно емітувати нові акції вартістю 89,4 млн шилінгів, з яких 58,6 млн мала отримати держава, а 17,6 млн — Національний банк. Інші державні кредитні установи брали участь у формуванні капіталу настільки ефективно, що державний сектор став головним акціонером банку. Для фінансування таких операцій закон уповноважував уряд взяти позику 150 млн шилінгів.

Швидке втручання уряду не змогло відновити впевненість населення. Вилучення депозитів з інших секторів банківської системи тривало зі зростаючими темпами і досягло 500 млн шилінгів на тиждень. Як кредитор останньої інстанції Національний банк помітив, що його портфель цінних паперів зростав з надзвичайною швидкістю, а золоті та валютні резерви почали поступово зменшуватися. Оскільки наприкінці травня 1931 р. Австрія та Німеччина утворили митний союз, на міжнародній арені вважали це початком політичного союзу двох країн, що було чітко заборонено Версальським договором. Внаслідок такого політичного ускладнення іноземні кредитори почали вилучати свій капітал.

Уряд Австрії втрутився вдруге, видавши закон від 28 травня 1931 p., який надавав кредитам, отриманим "Кредитанпгтальт", державні гарантії. Цей захід, спрямований на припинення фінансової паніки у короткостроковому періоді, заклав також передумови для переговорів з іноземними кредиторами. 16 червня вони прийняли мораторій на виплати протягом двох років, а держава гарантувала всі зобов'язання Кредитанштальт. У цей період втрати банку зросли майже в 10 раз і досягли 1200 млн шилінгів, з яких 500 млн були походженням з-за кордону. Для порятунку ситуації уряд мав укладати нові угоди з Національним банком та іноземними кредиторами. Вони сподівалися попередити неплатоспроможність "Кредитанштальт" припинити відплив капіталу та уникнути банківської кризи.

Два інших великих банки Відня також відчували серйозні проблеми з ліквідністю і не могли залишатися на плаву без значної підтримки уряду. Уряд був прихильником політики консолідації, і 25 травня 1934 р. відбулося злиття "Кредитанштальт" та "Банкферейн", Нова установа отримала назву "Остерайхіше Кредит-Анштальт-Вінербанкферейн" (Oester-reichische Credit-Anstalt-Wienerbankverein). Того ж дня "Ескомпте-Гезельшафт" передав свої банківські операції, активи та зобов'язання в руки нової спеціалізованої установи "Остерайхіше індустріелькредит" (Oesterreichische Industriekre-diet AG) у Відні. Відтепер грошовий ринок Відня представляв єдиний великий банк, що був значно послаблений та перебував під контролем уряду й іноземних кредиторів. Цей банк втратив свою міжнародну роль та став національною установою, орієнтованою тільки на національний ринок.

Криза "Кредитанштальт" мала значні наслідки в Німеччині та інших країнах Балкан і Центральної Європи. Вона призвела до низки банкрутств у банківському секторі, кредитних криз та відпливу капіталів. Усі важливі потоки капіталу між Європою та Сполученими Штатами Америки скоротилися, що відгукнулося як в Європі, так і за її межами.

З 1928 р. економіка Німеччини почала рухатися в напрямі фази рецесії, що була прототипом великої депресії 30-х років XX ст. Банки Німеччини під час кризи були перевантажені, оскільки мали багато боргів з боку промислових концернів, які, в свою чергу, відчували проблеми з коштами, а портфелі промислових цінних паперів цих банків не були мобільними. Рівень забезпеченості банківських зобов'язань зменшився з 25—ЗО % до війни до 7 % у 1929 p., що робило банки надзвичайно уразливими до будь-яких циклічних коливань економіки. Слід також зазначити, що через рестриктивну політику Рейхсбанку банки Німеччини брали значні позики за кордоном, особливо в Америці. Понад 40—50 % балансу банків Німеччини становили іноземні зобов'язання, а для попередження відпливу капіталу банки мали провадити політику високих відсоткових ставок.

Вилучення американського капіталу, інвестованого з початку 30-х років XX ст., почало набувати великих темпів після успіху нацистів на виборах у вересні 1930 р. Протягом шести тижнів великі банки мали сплатити 700 млн марок за своїми зобов'язаннями. Одночасно вони відчували колапс котирувань своїх акцій на біржі. З 1928 р. банки могли приховати свої збитки шляхом вилучення резервів, підтримуючи у такий спосіб стабільну виплату дивідендів. Однак вони все більше стали купувати власні акції для попередження спаду їх ціни. Криза "Кредитанштальт" спровокувала в другій половині травня 1931 р. нові вилучення іноземного капіталу на загальну суму 288 млн марок.

На цьому етапі резерви Рейхсбанку ще не підпадали під ризик, але заява уряду Г. Брюнінга 5 червня 1931 р. про те, що Німеччина не може задовольнити вимоги Плану Юнга і що їй потрібно визначити нові умови сплати репарацій, призвела до нової хвилі масованих вилучень. Таке ставлення уряду Німеччини випливало з тієї поміркованої стратегії, що ця криза допоможе країні уникнути сплати репарацій.

Такі дії призвели до жорсткої кризи міжнародної фондової біржі, яку Рейхсбанк не міг контролювати. Незважаючи на підвищення відсоткових ставок з 5 до 7 % та оголошення

22 червня мораторію Гувера, відплив капіталу набирав ходи. Відмова інших центральних банків допомагати Рейхсбанку зумовлена здебільшого політичними міркуваннями, зокрема рішенням уряду Німеччини уникнути сплати репарацій. Це поставило Рейхсбанк в такі умови, що він не міг ефективно втручатися у фінансову кризу.

На початку липня 1931 р. "Данат", вражений крахом текстильного тресту "Нордволе" (Nordwolle), вичерпав усі свої кредитні ресурси. Не маючи змоги отримати позики за кордоном, Рейхсбанк відмовився допомагати йому, і 9 липня "Данат" звернувся за допомогою до уряду. Оскільки уряд не міг співпрацювати з іншими банками для порятунку "Данат", він вирішив надати йому гарантію і 13 липня закрив банк з впевненістю, що це зупинить кризу.

Проте такий захід, навпаки, викликав велику паніку. Вкладники кинулися до банків та ощадних установ. Не втрутившись у кризу "Данат", уряд відчув відповідальність за кризу всієї банківської системи Німеччини. Він видав наказ про закриття всіх банківських установ протягом двох днів — 14 та 15 липня. 15 липня уряд отримав повний контроль над валютою і встановив дисконтну ставку на рівні 15 %. Таким чином, Німеччина стала першою країною, яка під час кризи впровадила контроль над обмінними курсами. Контроль уряду підтримувався і поступово перетворився на досконалу систему під нацистським режимом.

Отримавши мораторій від іноземних кредиторів та шукаючи шляхи стабілізації боргу, уряд Німеччини вдався до реорганізації банківської системи. Після повторного відкриття банків, Дрезднер банк оголосив дефолт, оскільки був значно вражений колапсом "Нордволе".

Прагнення уряду Брюнінга були зумовлені не бажанням контролювати банки, а гострою потребою допомогти системі попередити повну дестабілізацію економіки. З таких позицій уряд пішов на переговори з банками. Банкіри були проти реформ, запропонованих Лютером, президентом Рейхсбанку, щодо розподілу змішаних банків та відокремлення інвестиційних і депозитних. Аргументом банкірів було те, що причиною кризи була економічна ситуація та відсутність банкірів, здатних переконати уряд у непотрібності зміни структури банківської системи. Через це уряд був вимушений впровадити нові реформи. У вересні 1931 р. було розширено закон про акціонерні компанії з метою підвищення державного контролю та безпеки. Створено також банківську інспекцію, якою керував уповноважений банк (Рейхскомісаріат з банківського стану, Reickskommissar fur das Bankgewerbe), та наглядовий комітет, що контролювався Рейхсбанком та уповноваженим банком. Після складних переговорів у лютому 1932 р. вийшов додатковий закон, відповідно до якого було реорганізовано великі столичні та два великі провінційні банки. Банк "Данат" також було об'єднано з Дрезднер банком.

Уряд та Рейхсбанк через свою філію "Голдісконтбанк" (Goldiskontbank) брали активну участь у фінансуванні реорганізації, надаючи субсидії та позики через придбання акцій за штучно завищеними цінами. До завершення операції Дрезднер банк очолив банківські установи Німеччини, причому уряд та Рейхсбанк мали 91 % акцій. Державна власність досягла 70 % в "Комерц унд приват банк" (Commerz- und Privat Bank), після чого відбулося поглинання провінційного "Бармер банкферейн" (Barmer Bankverein); 35 % — в Дойче банк та "Дісконто-Гезельшафт"; 70 та 67 % відповідно в двох великих провінційних банках — "Альгемайне дойче кредитанштальт" (AUgemeine Deutsche Credit-Anstalt) та Північно-німецькому кредитному банку (Norddeutsche Kreditbank). Тільки "Берлінер хандельсгезельшафт", який був відокремлений від інших банків столиці своєю політикою експансії та позик за кордоном, повністю залишався під контролем приватного капіталу. В кінці цієї банківської реорганізації, в якій уряд не досяг успіху в залученні приватного капіталу, а також незважаючи на значне втручання державного капіталу (1,3 млрд марок), сукупні капітальні резерви банків скоротилися з 1930 по 1932 р. на третину.

Деякі вчені дійшли висновку, що наступна націоналізація консервативним урядом Брюнінга провідних комерційних банків сприяла тому, що Веймарська республіка допомогла Гітлеру взяти під контроль усю банківську систему, яка контролювалася державою. Проте політика інтервенцій уряду, викликана обставинами, що склалися, не передбачала того, що після подолання цих труднощів банки не будуть повернені до приватного сектору. Більш того, акції уряду в банківському секторі утримувалися спеціальним установами, тож ані уряд, ані Рейхсбанк не могли брати участі в їх щоденному управлінні. Щодо банкірів, то вони не переставали звинувачувати всі форми втручання уряду, незважаючи навіть на вжиті досить ефективні заходи.

Коли до влади прийшли нацисти, уряд сподівався використовувати діючу систему для власних цілей. З метою попередження відкритого конфлікту з прибічниками повної націоналізації банківської системи уряд у вересні 1933 р. створив слідчу комісію для того, щоб розібратися з питанням реорганізації та підготувати проект закону. Складання проекту уважно обмірковувалося під керівництвом Шахта, який повернувся в крісло президента Рейхсбанку. Неофіційно було погоджено, що існуюча система є легітимною та ефективною. Готфрід Федер, керівник прибічників націоналізації, який належав до "старої нацистської гвардії" та військових кіл партії, не брав участі в цих переговорах.

Закон про банки було видано в грудні 1934 р. Відповідно до закону було створено нову урядову агенцію із контролю над банками — Ауфзіхтзамт фюр кредитвесен (Aufssichtsamt fur das Kreditwesen), яка діяла незалежно від уповноваженого банку. Банки та ощадні установи мали підтримувати мінімальні ліквідні резерви у вигляді переказних інструментів на рівні, встановленому Ауфзіхтзамт. їх кредитна політика регулювалася правилами, спрямованими на попередження надлишкових спекуляцій і зобов'язань. Надання банківській системі гарантій щодо тягаря приватного капіталізму не захищало її від втручання уряду. Однак нацистський режим не встановлював перешкод на шляху реприватизації банківського сектору. З 1933 по 1936 р. борги банківського сектору були погашені, а акції перекуплені приватними інвесторами.

Кошти, які сплачували за повернення банків у приватну власність, були, безперечно, підтримкою для нацистського режиму. В квітні 1933 р. професійна асоціація банкірів Німеччини "Центральфербанд дер дойчен банк унд банкірге-вербе" (Centralverband derDeutschen Bank- und Bankiergewerbe) прийняла з цього приводу формальну резолюцію, а наступного місяця поставила перед одним зі своїх членів, нацистом зі стажем, завдання проштовхнути цю організацію до нових політичних структур. З цього часу єврейські банківські службовці і єврейські банкіри були змушені залишати свої посади, продавати активи чи передавати свої банки нацистам. Внаслідок цього численні приватні банки, деякі з яких були досить давніми, такі як Бляйхродер (Bleichroder) чи Мендельсон (Mendelssohn), зникли. З 1932 по 1938 р. кількість приватних банків зменшилась з 700 до 500.

Вірність комерційних банків нацистам не давала їм змоги посідати провідні місця в банківській системі. Реприза економіки Німеччини в контексті державного контролю та планування, де головним мотивом посилення експансії були військові програми уряду, призвела до появи нових методів фінансування промисловості й використання нових фінансових посередників. Ощадні банки стали головним агентом розміщення цінних паперів уряду, тоді як комерційні займалися казначейськими векселями й короткостроковими облігаціями. Результатом стало те, що в 1938 р. комерційні банки утримували менш як 15 % активів банківської системи, а 45 % припадало на ощадні банки, які, на думку нацистів, було легше контролювати.

11.2.3. Падіння фунта стерлінгів і його вплив на країни Європи
11.3. Реформи 30-х років XX ст.
Розділ 12. ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
12.1. Фінансування війни
12.2. Грошові проблеми повоєнного періоду
Розділ 13. БАНКІВСЬКА СИСТЕМА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ПІСЛЯ 1945 р.
13.1. Банківська система з 1945 р. до кінця "золотих шістдесятих"
13.1.1. Зростання ролі держави
13.1.2. Концентрація в банківській системі
13.1.3. Інтернаціоналізація і створення ринку євродоларів