Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
14.2. Маастрихтський договір

Ідеї, висловлені комітетом Делора, викликали величезний резонанс. Вони захопили не тільки значну (і найбільш впливову) частину західноєвропейських правлячих кіл, а й мільйони простих громадян. Економічний і валютний союз одержав підтримку засобів масової інформації. У розумінні більшості жителів Західної Європи його ідеї стали у першій половині 1989 р. символом нового злету західноєвропейської інтеграції. Не дивно, що подальші події, пов'язані з реалізацією проекту ЕВС, розгорталися з разючою швидкістю.

Мадридський саміт у червні 1989 р. прийняв дві основні організаційні пропозиції, висунуті комітетом Делора:

1) почати перший етап переходу до економічного і валютного союзу з 1 липня 1990 p.;

2) скликати міжурядову конференцію (МУК) для розробки змін до основних договорів, без яких неможливе просування до наступних етапів.

З ініціативи Франції, що головувала в цей час у Раді, було створено робочу групу з високопоставлених представників міністерств закордонних справ і фінансів країн — членів ЄС на чолі з французьким міністром у справах європейської інтеграції (так звана група Гіжу). Формально її завдання полягало в тому, щоб підготувати перелік питань для обговорення на майбутній міжурядовій конференції. її було створено для того, щоб пропустити проблематику економічного і валютного союзу через апарати урядів і зібрати прихильників проекту серед чиновників, як це було зроблено раніше з керівництвом центральних банків.

У жовтні група Гіжу подала свою доповідь Раді, Комісії і національним урядам. Це дало змогу главам держав і урядів у ході чергової зустрічі в Страсбурзі в грудні 1989 р. прийняти рішення про скликання міжурядової конференції наприкінці 1990 р.

Через рік міжурядова конференція приступила до роботи. Концептуальною основою її роботи, природно, стала доповідь Делора. Дискусія зосередилася в основному на слабких, недостатньо пророблених чи внутрішньо суперечливих положеннях доповіді.

Члени комітету Делора, запропонувавши створити Європейський центральний банк і європейську систему центральних банків, не стали поглиблюватися в питання їхньої структури та функцій. Докладне пророблення цих питань уже після ухвалення рішення про скликання міжурядової конференції було покладено на комітет керівників центральних банків і Валютний комітет ЄС. До грудня 1990 р. вони практично повністю підготували проект статуту майбутнього Європейського центрального банку, що суттєво полегшило роботу конференції, оскільки внесені ними пропозиції ні в кого не викликали істотних заперечень.

Розробка погодженої позиції щодо цього політично гострого питання потребувала великих зусиль. Учасники МУК вирішили запропонувати для включення в договір два положення:

1) піком бюджетних дефіцитів і державного боргу мають бути середні величини для всіх 12 країн — членів ?С за станом на 1990 р. — відповідно 3 і 60 % ВВП. Іншими словами, за час, що залишився до появи економічного і валютного союзу, "відстаючі" повинні були підтягтися до середнього рівня 1990 р. У майбутньому ці ліміти отримали назву "критерії конвергенції";

2) дотримання лімітів є обов'язковою умовою вступу до економічного і валютного союзу, їх порушення членами не допускається і призводить до санкцій.

Під час обговорення питання переходу від другої до третьої стадії переходу до ЕВС відбулося передбачуване зіткнення між двома принципово різними підходами — "економічним" і "монетаристським", "фундаменталістським" та прагматичним.

Перший підхід обстоювали в основному ФРН та Нідерланди. Ці країни відверто виступали за фіксацію обмінних курсів і введення єдиної валюти, проте за умови обов'язкового і суворого дотримання критеріїв конвергенції. Оскільки неможливо було передбачити, коли цього можна досягти, ФРН і Нідерланди заперечували проти того, щоб заздалегідь затвердити дату переходу до повного економічного і валютного союзу.

Другого підходу дотримувались Італія й, у дещо м'якшій формі, Франція. Вони підкреслювали мобілізуючу роль самої ідеї ЕВС. Згідно з їх поглядами встановлення твердої дати переходу мало підштовхнути національні уряди та ринкові сили створити політичні умови для проведення непопулярних заходів економії й у кінцевому підсумку різко прискорити економічну конвергенцію.

На міжурядовій конференції не вдалося остаточно вирішити цю проблему. Компромісу було досягнуто лише в ході Маастрихтського саміту, що затвердив текст виправлень, необхідних для реалізації економічного і валютного союзу.

Остаточний текст договору являє собою розумний компроміс між поглядами "економістів" і "монетаристів". Можна сказати, що "битву" виграли обидві сторони. "Монетаристська" точка зору перемогла в тому, що держави — члени ЄС домовилися встановити тверді строки створення ЕВС. "Економісти" мали всі підстави вважати, що вони здобули перемогу, наполігши на суворих критеріях добору кандидатів на участь у зоні євро.

Основні результати зустрічі в Маастрихті такі.

1. Договір про Європейський Союз заклав міцну правову основу майбутнього економічного і валютного союзу та єдиної валюти.

2. Визначено інституціональну структуру ЕВС.

3. Встановлено точний графік трьох етапів переходу до економічного і валютного союзу і загалом визначено їх зміст.

4. Погоджено та затверджено чотири критерії конвергенції, які є обов'язковими умовами вступу країн — членів ЄС до економічного і валютного союзу:

• стабільність цін. Для вступу в економічний і валютний союз країні-кандидату потрібно домогтися стабільних успіхів у боротьбі з інфляцією, причому в контрольному 1997 р., за результатами якого і визначалося коло учасників, середня норма інфляції в даній країні не повинна була перевищувати норму інфляції в трьох найбільш просунутих у цьому відношенні державах — членах ЄС більш як на 1,5 %;

• стійкість державних фінансів, тобто відсутність надмірного бюджетного дефіциту. Відповідні формулювання Маастрихтського договору являють собою верх мистецтва компромісу, властивого Європейським Співтовариствам: вони цілком певні і разом з тим досить гнучкі, щоб не заганяти учасників договору "у кут". Верхній ліміт річного дефіциту урядового бюджету становить 3 % валового внутрішнього продукту. У разі якщо дефіцит перевищує цю цифру, слід встановити, чи відбувається істотне і безупинне зниження дефіциту або (як альтернатива) чи не є перевищення винятковим і тимчасовим, тоді як в основному дефіцит залишається близьким до встановленої межі. Моніторинг національних урядових бюджетів доручено Європейській комісії. Аналогічно вирішене і питання з державним боргом, який не має перевищувати 60 % річного ВВП. У випадку деякого перевищення цієї межі країна все-таки може розраховувати на те, щоб стати учасницею економічного і валютного союзу, якщо має місце суттєве зменшення цього співвідношення і воно наближається до 60 % з достатньою швидкістю;

• рівень процентних ставок за довгостроковими кредитами. Довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш як на 2 % -й рівень, досягнутий зазначеними трьома країнами з найнижчим рівнем інфляції;

• дотримання встановлених усередині Європейської валютної системи меж коливань обмінних курсів без напруженості і без девальвацій протягом принаймні двох років.

5. Маастрихтський саміт затвердив пріоритети кредитно-грошової політики в рамках економічного і валютного союзу. Ці пріоритети мають визначений монетаристський характер. Основною метою союзу і його вищого органу — Європейської системи центральних банків є стабільність цін. Підлеглий характер має друге завдання — сприяння іншим напрямам економічної політики співтовариств і держав-членів.

6. Ще до початку Маастрихтського саміту з'ясувалося, що незалежно від динаміки критеріїв конвергенції дві країни — Велика Британія і Данія — за політичними мотивами залишаться поза економічним і валютним союзом, принаймні на першому етапі його становлення. їм було надано право залишитися поза договором, якщо вони цього побажають.

Зрозуміло було також те, що не всі з тих держав, що схвалили план створення ЕВС, зможуть справитися з критеріями конвергенції. Для таких країн договором було передбачено систему тимчасових виключень. Суть її полягала в тому, щоб країни, що приєднаються до зони єдиної валюти пізніше, мали б такі самі права і пройшли через такі самі процедури, що й перші члени ЕВС. Кожні два роки чи на прохання держави-члена Комісія і Європейський центральний банк повинні подавати доповідь про прогрес кожної окремої країни в сфері конвергенції. Раді було надано право приймати рішення про скасування режиму виключення (тобто по суті про приєднання відповідної країни до економічного і валютного союзу).

Маастрихтський саміт закінчився в обстановці небаченої ейфорії. Співтовариства, що домоглися незаперечних успіхів у здійсненні "проекту-1992", були озброєні тепер конкретною програмою створення економічного та валютного союзу. На жаль, наснага, викликана перспективою сходження до нових висот інтеграції, тривала недовго.

14.3. Тернистий шлях до Амстердама
14.4. Сценарій переходу до ЄВС
14.5. Юридичні засади використання євро
14.6. Банкноти і монети євро
14.7. Європейський центральний банк і його політика
14.8. Інструменти політики Європейського центрального банку
14.9. Типи операцій ЄЦБ на відкритому ринку
14.10. Євро та економічні оператори
14.10.1. Банки
14.10.2. Платіжні системи