Естетика - Мовчан В.С. - 13.3. Природа та сутність художнього образу

Поняття образ — засаднича категорія буття: будь-яке відображення є образ, тобто ідеальна сутність. Це утвір свідомості, що існує як суб'єктивна реальність, явище індивідуального досвіду, що уособлює всезагальні здобутки людства. Можна стверджувати, що всі практичні та духовні надбання людства вкладаються у складну систему образів. Для людства вони і є тією реальністю, яку воно сприймає, осмислює і переживає, оформлюючи дух їх змістом. Постати об'єктивною реальністю образ може, лише набувши матеріальних форм виразу (знаки, слова, формули, символи, малюнки тощо). Образ — це універсальна категорія, що закріплює своєю символічною мовою практичні та духовні здобутки людства.

Художній образ — стрижневе поняття естетичної теорії, що є сутнісною основою мистецтва, умовою його життєвості як специфічного типу духовного досвіду та особливого способу його відображення у матерії формування. Художній образ — це специфічний для мистецтва спосіб втілення творчого задуму митця у чуттєво сприймані матеріальні форми засобами художньої мови. Тобто, художній образ — це засіб об'єктивації творчого духу в матерії формування, що надає йому виразних, досконалих способів буття "у формах дійсності". Він є перехідною ланкою, засобом надання естетично опанованій дійсності досконалого ідеального буття у межах твору як духовного цілого.

Поняття "художній образ" варто відрізняти від поняття "художність образу"; вони мають різне змістовне наповнення. Перше відображає специфіку мистецтва як виду діяльності з властивим йому художньо-образним способом відображення світу, тобто художній образ — це спосіб, у який дійсність може явити себе у мистецтві. Поняття "художність образу" означає якісний бік діяльності творення образу та естетичну визначеність наслідків. Художність — цілісне, естетично довершене, внутрішньо переконливе втілені життя в образі. Художня образність, тобто специфічний спосіб буття мистецької реальності, та художність образу, тобто майстерна довершеність твої як художньої реальності, в єдності утворюють естетичну визначеність мистецтва як цілісного, чуттєво сприйманого ідеального буття реального світу. Кожен художній твір — це світ образів, що символізують багатство виявлень ідеальної життєвості у формах досконалості. Як наголошував О. Лосєв, "поетичне власне предмет, на який спрямована поезія, але спосіб його зображенні тобто врешті-решт спосіб його розуміння" [12, с. 63].

Художність мистецтва — самоцінна. Адже це єдино істинний спосіб йог буття як духовної реальності. Г. Гегель переконував, що не можна цінувати мистецтва зводити до моральних повчань, виховання чи бачити у ньому засі наслідування природи [7, т. 1, с. 48—61]. Він спирався на ідеї "Поетики Арістотеля, де зазначалось, що художність є діяльністю творення логіки цілого. Навіть якщо поет припуститься якоїсь фактичної помилки, це не таї вже й важливо, якщо це "не стосується суті самої поезії".

Поняття "художність" сформувалося в естетичній теорії XIX ст. — час коли руйнується стильова єдність художньої творчості. Художні напрями течії, що виникають у пошуках нових естетичних засобів творення образу засвідчують актуальність теоретичної розробки проблем художності.

Художньо-образна мова мистецтва — складна духовна структура, адже кожен елемент художньої реальності є образом; твір як художнє ціле — склад на система образності. Багатство образної структури зумовлює повноту ті глибину ідеального буття естетично опанованої реальності у художньому творі що постає доцільною, здатною до само-розгортання життєвістю. Це життя значно глибшим і більш переконливим, ніж повсякденний плин буденних подій. Безпосереднє чуттєве виявлення сутності в художньому образі становити зміст прекрасного у мистецтві.

Специфіка буття ідеї у формах краси — це буття її у неповторному художньому образі. Відтак духовність у діалектиці особливого і всезагального що властива мистецтву, є джерелом, з одного боку, індивідуалізації духовного світу суб'єкта, а з іншого — його універсалізації. Те, що називають духом народу, нації й що реалізує себе у практиці життя зазвичай не усвідомлено стає предметом усвідомлення і переживаючого відношення саме завдяки мистецтву. Творча індивідуальність митця розгортає неповторне багатство життя, втілюючи його у художньо досконалі, доступні для сприйняття художні образи. Всезагальний зміст духовного досвіду, індивідуалізований щодо форм та способів його життєвості, стає особистісно цінним для суб'єктів сприймання і формує усвідомлені почуття народу, об'єднуючи його у духовне ціле Важливо зазначити, що лише художньо довершені твори здатні гармонізувати дух, надавати йому якісної визначеності, тобто розгортатися в реальності потенційно наявними можливостями.

Художньо-образна мова мистецтва формувалася на ґрунті естетичної образності міфології. Споріднює ці два типи образності мета творення: надання образу, тобто "одушевлення", увічнення предметів і явищ, що усвідомлюються як загально цінні. У міфі мета творення образності має символічно-магічне призначення. Міфологічні образи уособлюють колективний, родовий, надіндивідуальний досвід, втілений у внутрішньо незмінних позачасових образах. Художній образ мистецтва — це відображення всезагально цінного у змісті досвіду через особливе, тобто через індивідуалізований образ життєвості, в якому водночас відбито всезагальне.

Становлення духовного досвіду в мистецтві — це живий процес, у якому через індивідуальне відсвічує образ всезагального — людська творча сутність у багатстві її виявів. Вона об'єктивує себе як духовна цінність і в змісті твору (в світі внутрішньої життєвості героїв), і в естетично-художніх якостях твору як продукту духовно-формуючих умінь суб'єкта творчості — митця. Якісною ознакою мистецтва, завдяки якій воно безпосередньо входить у світ людського життя як новий тип реальності, є переконлива внутрішня життєвість художньо образної тканини твору.

В особливостях образної мови розкривається специфіка відношення мистецтва до дійсності: невідчуженість від свого предмета. Саме тому воно є незамінним джерелом формування цілісності й повноти духовного досвіду в єдності логічного і чуттєвого. Якісна визначеність відношення, що розгортається у творі як рівень доцільності його внутрішньої життєвості, визначає ступінь його переконливості як художнього цілого. Тому твором мистецтва є не будь-яке формування, а саме такий його спосіб та такі засоби, завдяки яким образ говорить "сам від себе", вводить суб'єкт сприймання у свій світ, переконує у власній доцільній життєвості й спонукає до співпереживання. Йдеться навіть не про якості життєвості, що уособлює образ як "суб'єктивне" буття, а про рівень художності його явлення: об'єктивну діалектику розгортання через гармонію чи, навпаки, внутрішні суперечності, аж до духовної вичерпаності. У художньому цілому вона розкривається як невідповідна ідеалу.

Сила художньої образності саме у тому, що ідея постає не деякою умоглядною сутністю, а набуває життєвої повноти та переконливості у чуттєво сприйманих художніх образах. Художньо-образна мова мистецтва відображає такий рівень естетичного відношення до світу, який розгортає буття у внутрішньо доцільні його вияви. Оформляючись ідеєю, вона повертає світу його буття, але тепер уже не як певну плинність і невизначеність, а як його довершеність. Остання може поставати наслідком якісної визначеності реального буття, що "зібралося" у довершену цілісність як органічну йому, а тому уклалося у відповідні ідеальні форми у художньо-образній мові мистецтва. Можлива й інша ситуація: життя "збирається" у цілісність, організуючись межами художнього твору, в просторі якого розгортається внутрішніми суперечностями. У цьому випадку мистецтво відкриває істину про світ, прояснюючи глибину його конфліктів у формах безпосередніх "життєвих" ситуацій. Так воно поіменовує свої проблеми в образах їх конкретних носіїв.

Художня переконливість розгортання образу відносин уводить у досвід їх творення, а відтак дозволяє пережити їх як особистий досвід. Тому він унікальний і не може бути відтворений жодним іншим способом. Для осмислення цінностей життя мистецтво звертається до архетипних образів культури, таких, скажімо, як боротьба ангела і диявола у духовному світі людини, зіткнення добра і зла у світі людських відносин, проблема сенсу життя і призначення людини тощо. Класичне мистецтво визначає дані теми та їх художнє осмислення як наріжні впродовж усієї історії свого розвитку, засвідчуючи свій внесок у духовний досвід людства.

Руйнацію художньої образності у сучасному європейському мистецтві, що впродовж століть створювало довершені взірці художньої досконалості, було б занадто спрощено тлумачити лише як вияв злої волі митців чи відсутність художніх умінь. Реальність, в якій духовні цінності підмінені цінностями споживацтва, не здатна вилитися у художню довершеність образної структури мистецтва. Духовне безсилля митців — не суб'єктивний чинник, а наслідок втрати орієнтації на цінності духовного життя, що сконцентровані у поняттях "Істина", "Добро" і "Краса". Поза ними втрачається здатність віднайти фактори, стимули, здатні піднести до вершин художності. Сучасна культура, що характеризується як егоцентрична, спроможна відтворювати себе, вкладаючись хіба що у примітивно споживацький образ.

Простежимо ґенезу художньої образності у найбільш загальних закономірностях, її становленню передував тривалий історичний процес формування образності, що поєднувала ідеальне і матеріальне, виконуючи надані уявою ідеальні функції. Передусім це предмет-фетиш, поодинока річ, якій свідомість надала магічні властивості впливати на людину та визначати її долю. Наївна людина відокремлює від речі її "інше". Це "демон" речі — дещо неоформлене, невизначене і загрозливе. Свідомість дикуна формує жахливі образи потвор, чудовиськ. Пізніша форма творення образності — це звіроподібні боги: дракони, грифи, гідри тощо. Лише згодом вони сприймаються як негативні образи (нагадаємо, що "культурний герой" Геракл веде з ними переможну боротьбу). Наступний етап — це образи, що поєднують людські й тваринні риси: сфінкси, сирени, кентаври. І, нарешті, період надання богам людської подоби, який розподіляється на декілька етапів, що засвідчують складний процес становлення свідомого ставлення людини до власних людських можливостей, але у своєрідних формах. Свої творчі можливості людина об'єктивує шляхом відчуження від безпосередніх носіїв, віддаючи їх богам. Спочатку це боги, сповнені надлюдських фізичних можливостей та незвичних форм і розмірів (титани). У пізнішій міфології це носії розуму і творчих умінь. З них походять боги людського роду: жіночі божества, образи яких уособлюють цінність продукуючої здатності жінки, що символізує незнищенність роду людського, а також божества чоловічого роду — герої, що стають упорядниками життя завдяки розуму і творчим здібностям. Упорядкований Олімп у грецькій міфології — символ упорядкованості стосунків у людських спільнотах. Індивідуалізація діяльності богів, перенесена у світ людського життя, свідчить, що суспільність (упорядкованість стосунків) формує індивідуалізований образ людини, яка разом із тим є носієм усього розмаїття відносин суспільного цілого. Отже, відбулося становлення образу як форми та структури свідомості [6, с. 7].

Вищою (історично пізнішою) та своєрідною формою образності постає художній образ. Він є синтезом здатності свідомості осмислювати реальність, виявляючи в її плинності закономірне, надавати йому життєвої повноти в образах уяви та, утримуючи у пам'яті, переводити ці образи у матеріал того чи іншого виду мистецтва, тобто, матеріалізувати образи в мові поезії, живопису, скульптури, музики, архітектури, театру тощо. У такий спосіб формується інша, поряд з наявною, ідеальна реальність у чуттєво сприйманих художніх образах.

Джерелами художньої образності, окрім згаданої міфології, є народне мистецтво. Стійка повторюваність образної системи у народному мистецтві є основою існування художності. Вона об'єктивно зумовлена спорідненістю шляхів та засобів творення, а отже, і змістовного наповнення духовного досвіду та способів його закріплення. Ця закономірність яскраво простежується в усіх видах народної творчості: архітектурі, поезії, пісенно-музичній творчості, танцях, малярстві, декоративно-ужитковому мистецтві. Індивідуалізація образності у народному мистецтві має місце переважно не на рівні конкретної особи, а на рівні конкретних етносів. Відмінності змісту та художньо-образної мови тут об'єктивно зумовлені відмінностями досвіду творення життєвості у межах етнічних спільностей. Завдяки архетипним образам народної художності формуються також духовні структури суб'єкта естетичного сприймання й очікуване реагування на них.

Індивідуалізація образності в європейському мистецтві є надбанням порівняно недавнього часу (XV ст.) і відображає індивідуалізацію духовного досвіду суб'єкта творчості — митця. Його бачення та розуміння явищ виходить за межі усталеного розуміння образу світу та традицій укладання його у канонічні форми.

Отже, художній образ об'єктивує буття у чуттєво сприймані ідеальні форми, відчужуючи від безпосередньої його даності, що виводить його поза межі життєвого циклу: старіння, смерті, небуття. Дійсність, дистанційована від безпосередньої поодинокості явищ реального світу, укладена у форми іншого, ідеального буття, у виразні, художньо доцільні, чуттєво сприймані образи, стає предметом цілісного розумно-переживаючого відношення. Отже, художньо-образна природа мистецтва є джерелом живлення людського духу як цілісності логічного і чуттєвого начал суб'єктивності.

Художній образ як духовна цілісність репрезентує цілісність ідеального буття духу в його повноті та виразній життєвості, поєднуючи у собі ідею і матерію життєвості, об'єктивне і суб'єктивне, ідеальне і реальне, що й утворюють його виразну переконливість. Ще Платон розглядав предмет естетичної свідомості як синтез раціонального та ірраціонального, ідеального та реального, що об'єктивований, даний як субстанція. Суттєве у мистецтві конкретизує себе як сутність його носіїв.

Чуттєва форма буття сутності у художніх образах — це засіб конкретизах всезагального через особливе. У такому способі свого буття духовність, власн й існує як реальна, постаючи не деякою умоглядною ідеєю, а чуттєво дане дійсністю буття духу, що матеріалізував себе в художньому образі. "...Мистецтво, — наголошує Г. Гегель, — робить своїм предметом у чуттєво-конкретній формі те, що згідно зі своїм поняттям є безмежно конкретне, всезагальний дух" [7, т. 1, с. 85]. Це "душа", що стала "живою істотою". Художній образ як вища форма естетичної образності є явищем "одушевлення" природної світу, світу предметності, а відтак, засобом уведення їх у людську життєвість не як суто матеріальних форм, а як носіїв ідеальної життєвості. Як такі вони дають змогу людині прояснити власні духовні стани, проникнути у потаємні глибини буття, усвідомивши його як цілісність "усього в усьому".

Художньо-образне багатство змісту в межах конкретного твору зумовлені системою виражальних засобів, що "ліплять" і формують образ, надаючи йому внутрішньо доцільної життєвості. Поняття "художній образ" осягає собою декілька рівнів художнього втілення ідеї. Його застосовують для означення певних моментів художньої тканини твору. Це рівень "мікрообразу" Таким є, скажімо, вживання деяких метафор, порівнянь у поезії, окремі: наспівів у музиці. Ширшим є поняття образу на рівні персонажу в літератур чи теми у музиці. Ще більш широке його розуміння виявляється на рівні твору як художнього цілого. Образна тканина мистецтва зумовлена такою своєрідністю художньої манери, образної мови та наріжної ідеї творчості окремого митця, що дає змогу характеризувати її з допомогою поняття "мега образ". Уживання цього поняття щодо творчості кожного великого митці правомірне.

Смислове нашарування багатства образності створює все нові нюанси повноти життєвості у творі як цілому. Наприклад, поетичний образ української природи у поемі Т. Шевченка "Сон" постає завдяки послідовному розгортанню картини її пробудження після нічного сну. Кожен наступний рядок твору є подальшим наповненням образу природи новими гранями виразної, неповторної у своєму багатстві життєвості світу. Внутрішня логіка його руху зумовлена зміною природних станів у момент звільнення від сну.

Особливості образної мови мистецтва вмотивовані його видовою специфікою'. це можуть бути образи-стани (музика, танець, література, театр); образи-картини (література, театр, кіно); образи-форми (архітектура, скульптура, живопис). Кожен з елементів твору як внутрішньо цілісної структури об'єктивне зумовлений логікою цілісності й утворює його образну тканину. Тому поняттям образ осягається кожен конкретний елемент цієї структури (слово, фраза, фрагмент тексту — в літературі; кожен рух у пластиці; сукупність елементів в архітектурному цілому споруди тощо).

Художня мова поезії малює не менш яскравий словесний образ природи, ніж живописний. Більш того, завдяки смисловій глибині слова кожен сприймаючий, залежно від рівня уяви, малює власну картину, доповнюючи її все новими нюансами переживання краси. Тобто, кожен з видів мистецтва різниться специфікою образності, що важливо враховувати як у процесі творчості, так і при сприйманні твору. Адже символічно-образна мова в її чуттєво сприйманих формах є загальною особливістю всіх видів мистецтва.

Художній образ уводить дійсність у межі світу ідеальних сутностей, надаючи їй цілісного буття в діалектичному зв'язку реально-наявного (за формою буття) й ідеального (за сутністю). Твір як художнє ціле є певним образом часу і випромінює його дух, занурюючи суб'єкт сприймання у його цілісний контекст та організуючи собою його духовні структури. Кожен фрагмент картини життя у творі — це нашарування складної образної тканини, що завдяки організації загальною ідеєю утворює цілісну, внутрішньо-життєву, духовно-матеріальну структуру. Це переконливо засвідчує, зокрема, поезія. Досить змінити один склад, наголос чи ритміку, як може зруйнуватися і логічна структура, й образна форма твору.

Витоки естетичного осмислення образності художньої мови сягають часів античності. В естетиці Платона ("Бенкет") поняття "ідея" як визначальна внутрішня сила буття речі має безпосереднє відношення до художнього образу мистецтва. Хоча, згідно з Платоном, увесь космос і кожна окрема річ, усі види дійсності є доцільним художнім утвором, адже в кожному відсвічує ідеальний духовний зміст. Поняття "ідея" слугує в естетиці методологічним принципом аналізу специфічної художньої реальності, де кожен най дрібніший образ віддзеркалює логіку твору як художнього цілого. Для митця поняття "ідея" є конструюючим принципом, оскільки поза нею неможливий твір як художнє ціле, сповнене внутрішнього життя. Образи, позбавлені внутрішньої логіки розгортання, втрачають художню переконливість, зникають як художні образи.

В естетиці Арістотеля ("Поетика") для теорії художнього образу важливе значення мала диференціація типів духовного досвіду. У відомому порівнянні мистецтва й історії розкриті їхні якісні відмінності. Історія оперує реальними фактами, тобто констатує те, що відбувалося. Мистецтво відтворює можливе, тобто те, "що могло б статися". Історія говорить про конкретне, мистецтво — про загальне, відтак, йому властива більша глибина та узагальненість бачення. Мистецтво відображає діалектику реального та ідеального, сповнене символічної виразності. Арістотель сприймає мистецтво автономною сферою духовного досвіду з властивими йому законами творення та життєвості.

Подальша розробка теорії образу в широкому сенсі та специфічно художнього образу здійснюється в естетиці представників пізньої античності: Климента Александрійського, Тертуліана, Орігена та ін. Це зумовлено потребою творення символів християнської віри та увічнення їх засобами художньої мови мистецтва. Актуалізація естетичної проблематики спричинена власне змістом християнської ідеї про світ як досконалий витвір Бога-митця. Розробляється також складна система засобів художньої виразності образу, за яким щоразу має поставати Його творча сила. Уся структура буття розглядається як ієрархічна система, заснована на різних виявах творчої сили Бога. Діяльність людини також уважається наслідуванням божественного першовзірця, а отже, такою, що несе у собі відблиск божественного начала. Осягнути таємниці світу можна за умови "віднайдення ключа", що зберігається у формах божественного і людського мистецтва [3, с. 247]. Отже, естетичне поставало основою духовного досвіду: світ сприймався як конкретно-чуттєве втілення задуму Митця, а тому прояснити його видавалося можливим завдяки поняттям: "образ", "подоба", "символ", "алегорія", "знак" тощо.

Найбільш ґрунтовно теорію образу розробляє Климент Александрійський, ставлячи його у центр своєї світоглядної системи. Він визначає образ (еіпоп) головним складником, структурним принципом побудови ієрархії символів віри. Остання вибудовується у систему внутрішніх зв'язків і зумовленостей, що утворюють гармонію цілого. "Першопричина" — Бог — початок образної ієрархії й першообраз усіх наступних відображень. Людина — образ Логоса. Усі люди від народження — образи. Поняття "образ" філософ уживає для характеристики творчих можливостей людини: як чуттєве явлення Логосу вона уособлює розум і сумління. Образ в естетиці Климента — онтологічна категорія. Григорій Ниський також дає онтологічне трактування образу, позаяк "уся природа... є єдиний образ Сущого". Тертуліан сприймає природний світ з його коловоротом помирання і воскресіння як образ майбутнього воскресіння людини. Він один із творців міметичної (imago) теорії образу. Філософ трактує образ як відображення (speculum) і вважає необхідною відповідність його прототипу. Це трактування, в якому акцентується не на сутності образу, а на зовнішній подібності. Загалом ранньохристиянські мислителі розробили три типи образу: міметичний (наслідувальний), семіотичний (символіко-алегоричний) та знаковий. Відмінне між ними — у характері вираження духовного змісту в матеріально-чуттєвих образах [3, с. 246—284].

Цілісна теорія художнього образу як формуючої основи життєвості твору мистецтва розгорнута в естетиці класиків німецької філософії: І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля. В їх філософській системі мистецтво постає невід'ємною складовою духовного буття — реальної життєвості духу. Відтак їхня естетика розгортає об'єктивні підстави у собі доцільної та виразної життєвості духу на ґрунті художньої образності мистецтва в єдності з його символічно-знаковою природою.