Етика - Тофтул М.Г. - Етичні погляди А. Швейцера

Близьким до філософії життя був німецько-французький мислитель, теолог, лікар, музикознавець і органіст Альберт Швейцер (1875—1965), центральною ідеєю вчення якого було благоговіння перед життям. За його словами, етика благоговіння перед життям спонукає усіх людей виявляти інтерес до кожної людини, її долі і віддавати всю людську теплоту тим, хто її потребує. Вона не дає змоги вченому жити тільки наукою, навіть якщо він приносить їй велику користь. Митцю вона не дає змоги жити лише своїм мистецтвом, навіть тоді, коли він творить добро людям. Людині, зайнятій будь-якою справою, ця етика не дозволяє думати, що вона зробила все, що могла і повинна була зробити. Теорія благоговіння перед життям вимагає від усіх, щоб вони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людина повинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя. Свою діяльність А. Швейцер розпочав як проповідник, але невдовзі дійшов висновку, що діяльна допомога чесніша, ніж словесне втішання.

Не погоджуючись із твердженням Р. Декарта "Я мислю, отже, існую", А. Швейцер проголосив формулу: "Я — життя, яке хоче жити, я — життя серед життя, яке хоче жити". Коли людина думає про себе і своє місце у світі, то вона стверджує себе як волю до життя серед таких самих воль до життя. У мислячій людині воля до життя приходить до згоди з собою. Такої згоди досягають діяльністю, спрямованою благоговінням перед життям. У результаті цього мисляча людина стає моральною особистістю, а утвердження її волі до життя переростає в моральне завдання: "Етика, отже, полягає в тому, що я відчуваю спонукання виявляти рівне благоговіння перед життям як стосовно моєї волі до життя, так і стосовно будь-якої іншої". У цьому виявляється основний принцип етики А. Швейцера, за переконаннями якого добром є те, що служить збереженню і розвитку життя, а злом — те, що знищує життя або перешкоджає його збереженню та розвитку.

З'ясовуючи причини неефективності традиційної етики, А. Швейцер висловив багато парадоксальних думок: "Абстракція — це смерть для етики", "Істинна етика починається там, де перестають користуватися словами", "Етика вмирає в словах, а наукове знання тільки з допомогою мови народжується". Зважаючи на твердження, що "етика є живе ставлення до живого життя", можна зробити висновок, що А. Швейцер ототожнював етику і мораль. Та це не зовсім так. Етика, на його думку, можлива не як знання, а як індивідуальний вибір, дія, поведінка. Отже, етикою він вважав не тільки мораль у вузькому розумінні, а й моральність. Враховуючи неспроможність традиційної етики однозначно визначити об'єкт її дослідження, А. Швейцер доводив, що етика повинна народитися із містики, яку він розглядав як прорив земного начала в неземне, минущого у вічне. Саме тому етика, на його погляд, неможлива як система знань, оскільки неземне і вічне не можна виразити з допомогою мови і мовлення. Тому етика можлива не як знання, а як вибір і поведінка. Йдеться про особливий спосіб буття людини у світі, живе ставлення до живого життя, яке може досягти буттєвої стійкості завдяки його усвідомленості, укоріненості в мисленні.

Обґрунтовуючи цю думку, А. Швейцер доводив, що воля до життя таїть у собі суперечність, відповідно до якої одне життя стверджується (принаймні може стверджуватися) за рахунок іншого. Тому самоствердження волі до життя етично не може відбуватися стихійно. Тільки в людині як свідомій істоті воля до життя залежить від мислення, яке доводить, що етика містить свою необхідність у собі і що індивід повинен "скоритися вищому одкровенню волі до життя" в собі. Мислення дає індивіду силу протистояти запереченню життя щоразу, коли його життя зіштовхується з іншим життям. Так, містична природа етики реалізується в раціонально осмислених і санкціонованих розумом діях і поведінці людини. Етику, як її розумів А. Швейцер, слід шукати не у книгах, бібліотеках, а в свідомості й способі життя людини, оскільки вона є просвітленою розумом мораллю, яка виявляється в захисті життя. Етика А. Швейцера репрезентує його розуміння, відчуття і переживання життя, благоговійне до нього ставлення, що виявилося в подвижницькому способі життя. А написане ним — це ще не етика, а всього лише знання, яким він керувався, формуючи своє гуманістичне ставлення до життя.

Замість моральних норм, правил, приписів концепція А. Швейцера пропонує єдине правило — благоговійне ставлення до життя скрізь і завжди, де і коли зустрічався б індивід з іншими проявами волі до життя. Це означає, що ламаючи дерево, кривдячи когось, людина коїть зло, а вирощуючи сад, піклуючись про людину чи рятуючи тварину від загибелі, робить добро. Жорстока буденність часто суперечить вимогам морального принципу. Людина як земна істота не може не завдавати шкоди іншим живим організмам. Проте вона може поводити себе морально, зводячи до мінімуму шкоду, яку вона наносить живому в своєму існуванні й діяльності, її творча воля до життя одночасно виявляється і руйнівною, тому совість не може бути чистою ("Чиста совість — це винахід диявола").

Згідно з принципом благоговіння перед життям ("Ніхто з нас не має права пройти мимо страждань, за які, ми, власне, не несемо відповідальності, і не запобігти їм") воно сповнене страждань. І тільки приспана, "чиста" совість не реагує на ці страждання.

Етика благоговіння перед життям, за Швейцером, є етикою особистості. Виступаючи від імені суспільства, етика перестає бути етикою: "Загибель культури відбувається внаслідок того, що створення етики передовіряється державі". А. Швейцер справді створив етику для себе, просвітлену розумом і моральністю і згідно з нею жив. Він неодноразово намагався реалізувати свій принцип служіння людині. У студентські роки піклувався про безпритульних дітей, пізніше займався влаштуванням життя бродяг і людей, які відбули тюремне ув'язнення. А в тридцять років залишив усі справи, які обіцяли йому успішне майбутнє, освоїв професію лікаря і присвятив себе лікуванню хворих в одній з африканських країн.

Етика Швейцера, за його словами, — не те, що він написав, а те, як він жив. А в житті він стверджував себе як волю до життя. Обґрунтована ним теоретична концепція допомогла йому окультурити, гуманізувати свою волю до життя, привчити її рахуватися з іншими волями до життя, керуватися принципом благоговіння перед життям.