Основи журналістики - Михайлин І.Л. -
Розділ 8. Свобода слова і журналістська діяльність

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Загальні уявлення про свободу. Діалектика свободи і необхідності. Свобода і пізнавальна діяльність людини. Свобода слова як найважливіше завоювання і гарант демократичного суспільства. Поняття про свободу преси. Свобода преси і партійність. Поняття про цензуру. Засади ліберальної теорії свободи преси та умови її здійснення. Свобода творчості. Свобода слова в законодавствах розвинутих країн

та міжнародних правових документах. Конституція України як гарантія свободи преси й журналістської діяльності в нашій країні

Прагнення до свободи - один з невід'ємних атрибутів людини. Під свободою розуміється право на будь-яку діяльность, наслідки якої не завдають шкоди природному та соціальному довкіллю. Поняття "діяльність" охоплює як фізичні, так і духовні, інтелектуальні вчинки людини. Поняття "завдання шкоди" включає в себе не тільки принесення фізичних чи економічних збитків і втрат окремим людям і суспільству в цілому, але й нематеріальну діяльність, спрямовану на обмеження свободи, заклики до насильства, національної чи класової нетерпимості та ін.

Свобода діяльності в будь-якій сфері (і в журналістиці в тому числі) виявляється в можливості ставити певні цілі й боротися за їх здійснення на основі вільного свідомого вибору й творчого розв'язання. З прагнення людини до свободи виникає розвиток науки, мистецтва, а також і журналістики як інформаційної діяльності, що має яскраво виражену гносеологічну функцію. Свобода невідривна від пізнавальної діяльності людини, від творчості. У свою чергу творчість можлива лише за умов свободи.

При цьому слід чітко уявляти, що абсолютна свобода людської діяльності неможлива. Людина завжди обмежена:

1) законами природи,

2) законами суспільства, що діють незалежно від суб'єкта, а також

3) мірою власного суб'єктивного пізнання цих законів. Лише діяння у згоді із законами природи й суспільства робить

людину вільною й спроможною до досягнення покладених перед собою цілей. Свобода полягає в пізнанні необхідності й в подоланні необхідності на основі її пізнання. Голландському філософу Бенедиктові Спінозі (1632-1677) належить визначення "Свобода - це усвідомлена необхідність", що увійшло як крилатий вислів у філософську свідомість людства. Отже, подолання необхідності можливе лише за допомогою пізнання необхідності. Свобода

1) обумовлена рівнем оволодіння законами природи й суспільства і прийняттям їх як умов і меж діяльності суб'єкта;

2) неможлива без бажання й волі, користуючись знаннями законів і творчо застосовуючи їх на практиці, створювати найважливіші для людини цінності в межах необхідності;

3) досягається тоді, коли суб'єкт діє на загальнолюдських засадах, прагне служити людству, своєму народові;

4) керується почуттям суспільної відповідальності у поводженні з фактами та їх інтерпретаціями.

Будь-яке пізнання має щонайменше два аспекти:

1) пізнання фактів,

2) встановлення зв'язку між фактами, розуміння й пояснення їх.

Це ніби два поверхи пізнавальної діяльності людини. Із нагромадження знань про факти починається пізнавальний процес. Але факти лишаються мертвими без пояснюючої їх теорії. У свою чергу будь-яка теорія, концепція може бути побудована лише на ґрунті міцної і обширної фактичної бази.

Розрізняють два основні типи свободи:

1) економічна, тобто свобода праці, яка дозволяє людині вільно обирати сферу прикладення своїх сил і здібностей; максимально реалізувати себе в суспільно-корисній праці; запровадити в життя своє право на власність над продуктами своєї діяльності;

2) політична, тобто свобода переконань, духовних пошуків, яка реалізується в праві мати, висловлювати й поширювати свої погляди, думки й ідеї, відкрито ставати на бік тієї чи іншої ідеології.

Журналістика народжується на певному етапі історичного розвитку людства із загального потягу людства до свободи, із пошуку особою свободи, із потреби робити інформацію (тобто знання про факти та їх витлумачення) здобутком якнайширших мас.

Крізь усю історію людства проходить боротьба за свободу слова, як головну умову загальносуспільної свободи, головну умову забезпечення вільного розвитку людини, побудови демократичного суспільства. Сьогодні свобода слова сприймається як найбільше завоювання світової цивілізації.

Для журналістики свобода слова мусить розглядатися принаймні в двох аспектах:

1) як свобода преси і

2) як свобода творчості.

Свобода преси - це право громадян та їх організацій вільно викладати свої погляди через газети, журнали та інші

ОМІ, це життєво необхідна умова для найповнішого виявлення політичного змісту і суспільних функцій друкованого слова.

У радянських джерелах відстоювалася думка, що лише комуністична партійність є тою обов'язковою умовою, за якої можлива свобода преси. У довіднику Д. С. Григораша "Журналістика у термінах і виразах" читаємо: "Саме комуністична партійність забезпечує цю свободу, забезпечує вільне виявлення народом своїх дум і прагнень. (...) В експлуататорському суспільстві не може бути свободи слова, як і свободи преси. Гасло свободи преси в устах буржуазії наскрізь фальшивий. (...) Справжня свобода преси стала можливою внаслідок перемоги соціалістичної революції" .

Зрозуміло, що в радянську добу так думав не лише автор цього довідника, це було загальновизнане положення марксистської ідеологічної доктрини. У ній ретельно приховувалося, що запровадження найпередовішого суспільного ладу, який мав на меті ощасливити всіх громадян, перетворилося на перманентну громадянську війну партії влади із своїм народом, коштувало цьому народові мільйонні жертви. На цьому тлі залежність капіталістичної преси "від грошового мішка буржуазії", залежність, яка насправді об'єктивно існує, виглядала значно меншим лихом, ніж залежність соціалістичної преси від партійних комітетів, що представляли на різних рівнях партію влади, від всюдисущої цензури і від загрози фізичного знищення шляхом репресій, прикладами чого наповнена історія радянської преси. Тим часом, у радянській теорії журналістики гасло комуністичної партійності служило способом легалізувати й виправдати цілковиту жорстку залежність преси від партії.

Наявність цензури в СРСР старанно приховувалася за невинною назвою "Державний комітет з охорони державних таємниць у пресі". Жодна книжка, журнал, газета чи інша продукція для масового поширення не могла вийти без санкції на те даного комітету.

Захопивши владу в країні за допомогою збройного повстання, російські більшовики негайно вдалися до переслідування вільної думки. На другий день після державного перевороту, здійсненого вночі з 25 на 26 жовтня (з 7 на 8 листопада) 1917 р., 27 жовтня (9 листопада) Рада Народних Комісарів (Раднарком), очолювана В. І. Леніним, прийняла декрет "Про пресу" ("О печати"). У декреті безапеляційно стверджувалося: "Усякий знає, що буржуазна преса - могутня зброя буржуазії. Особливо в критичний момент, коли нова влада, влада робітників і селян, тільки встановлюється, неможливо було б цілком залишити цю зброю в руках ворога, у той час як вона не менш небезпечна в такі хвилини, ніж бомби й кулемети. Ось чому й були застосовані тимчасові й екстрені заходи для припинення потоку бруду й наклепів, у яких залюбки потопила б молоду перемогу народу жовта й зелена преса" .

У декреті наголошувалося: заходи мають тимчасовий характер; як тільки новий порядок зміцніє, "усякі адміністративні впливи на пресу будуть припинені" . У розпорядчій частині декрету вказувалося: "Закриттю підлягають лише органи преси, що: 1) закликають до відкритого опору або непокори робітничому і селянському урядові. 2) сіють смуту шляхом явно-наклепницького викривлення фактів, 3) закликають до дій явно злочинного, тобто кримінально-переслідуваного характеру" .

Внаслідок дії цього декрету лише в жовтні 1917 року, тобто за п'ять днів, що більшовики перебували при владі, ними були закриті 33 "буржуазні" і 4 "дрібнобуржуазні" газети, у листопаді відповідно - 20 і 10, у грудні - 20 і 3, у лютому 1918 року - 16 і 13, у березні - 3 і 14, у квітні - 13 і 22.

Декрет завершувався словами: "Дане положення має тимчасовий характер і буде відмінене особливим указом з настанням нормальних умов суспільного життя" . Незважаючи на ці неодноразові заяви про тимчасову дію декрету, що свідчило про те, що сам Раднарком розумів його протиприродний характер, він (декрет) ніколи скасований не був, його "відміна особливим указом" так і не настала. Це свідчить про те, що "нормальні умови суспільного життя" для більшовиків так і не прийшли. Вони були й залишилися назавжди купкою заколотників, які лишалися в своїй країні в меншості і лише збройно могли утриматися при владі. Дозволити свободу слова для них було смерті подібним; тому її ніколи в Радянському Союзі й не було.

У січні 1918 року Петроградська Рада прийняла ухвалу про надання до комісаріату в справах друку п'яти примірників кожного твору одночасно з його надходженням із друкарні в продаж. А в 1919 році вже жоден рукопис не міг бути відданий до набору без дозволу Держвидаву чи його місцевих органів. Так наступна цензура була замінена попередньою, найбільш цинічною її формою.

Законодавчо справа завершилася 6 червня 1922 року ухвалою урядового рішення про створення Комітету з охорони державних таємниць у пресі, що у побуті дістав назву Головліт (головний над літературою) в столиці і облліт - на місцях. Раднарком уже не соромився цілком офіційно використовувати поняття цензури, відзначивши в першому пункті постанови, що заснування Головліту має на меті "об'єднання усіх видів цензури друкованих творів" . На Головліт покладалися функції попереднього перегляду всіх призначених для друку періодичних і неперіодичних видань. Відтоді цензура в Радянській Росії, а потім і в СРСР існує не тільки фактично, але й здобуває законні, юридичні підстави .

Під цензурою розуміється систематичний контроль за діяльністю журналістики та книговидання шляхом конституційних, судових, адміністративних, фінансових або чисто фізичних заходів, що провадяться владою або за її рекомендацією.

Цензура в найширшому розумінні існує на всіх щаблях суспільства та масової комунікації. Посада цензора була запроваджена в Стародавньому Римі. До кінця ХУІ ст. цензура була запроваджена в більшості європейських монархій - у зв'язку з поширенням книгодрукування.

Цензура така ж давня, як і друкарський верстат. У 1485 р., тобто через 35 років після винайдення Й. Гутенбергом книгодрукування, з'явилися всі ознаки церковної цензури. У німецькому місті Кельні друкарня була заснована в 1469 р., а вже в 1475 р. вийшла перша книжка з цензурним дозволом місцевого університету. У 1559 р. був опублікований перший список (індекс) заборонених книг, обов'язковий для всієї римо-католицької церкви.

Надалі історія книжки й історія журналістики в значній мірі виявлялася через боротьбу різних суспільних сил за, з одного боку, можливість щонайповніше інформувати читацький загал з якнайширшого кола проблем, а, з другого боку, за приборкання преси й обмеження вільно висловлювати свої погляди й думки. Боротьба за демократичні свободи обов'язково включала в себе й вимогу свободи слова, і в міру демократизації суспільства відбувалося дедалі більше звільнення журналістики від тиску на неї держави.

Сьогодні в суспільній свідомості усталилася однозначна думка: наявність цензури - перша ознака тоталітарного політичного режиму, відсутність цензури - ознака демократичного способу організації суспільства. У всіх розвинутих країнах світу цензура законодавчо заборонена, а конфлікти з пресою громадяни та установи (в тому числі й органи влади) розв'язують лише в судовому порядку.

Партійна журналістика завжди залежна від програми партії, її лідерів та органів управління (комітетів). Те, що вона свідомо залежна, як це традиційно підкреслюється у визначеннях партійності, не міняє справи по суті. Якщо партія захоплює владу, партійна журналістика обслуговує владу. Із встановленням у країні однопартійної системи, як це було в СРСР, зникає взагалі можливість для опозиційної думки, відкривається шлях до диктатури партії та її вождів, уся система масової інформації перетворюється на партійну й виконує лише службову функцію. За цих обставин журналістика сама ніколи не спроможна стати владою. Вона не є внутрішньо вільною, вона добровільно службова, причому вона служить не істині, а людям, групі людей, партії.

Саме тому в СРСР не існувало жодного закону про пресу чи масово-інформаційну діяльність. Однопартійне суспільство їх просто не потребувало, для розв'язання проблемних ситуацій чи конфліктів достатньо було рішень партійних з'їздів чи пленумів місцевих партійних комітетів, а дуже часто й конкретної вказівки першого секретаря, відданої по телефону (звідки й пішов вислів: "телефонне право"). Лібералізація суспільних відносин і спроба надати соціалізмові людське обличчя відразу потягла за собою необхідність законодавчого регулювання діяльності мас-медіа. У 1989 р. в СРСР був прийнятий перший і останній закон у цій галузі. Називався він закон СРСР "Про пресу та інші засоби масової інформації".

Цензура справляє згубний вплив на журналістику ще й тим, що перебирає на себе відповідальність за друковане слово. Здійснити модель соціально відповідальної журналістики в умовах цензури неможливо, бо не журналістика, а цензура відповідає перед суспільством за твір журналіста. Зусилля авторів підцензурних видань спрямовуються переважно не на осмислення своєї відповідальності перед суспільством, а на те, щоб винайти витончені способи непомітно протиснути свої думки через цензурні рогатки. Коли цензурні заборони зникають і в суспільстві проголошується свобода слова, окремі журналісти виявляються не готовими нею повноцінно скористатися: вдаються до образливих висловів на адресу певних осіб, вносять до літературної мови стеб, навіть вживають ненормативну лексику, подають недостовірні, неперевірені повідомлення. Через це відразу зростає кількість судових позовів до преси в перехідних від тоталітаризму до демократії суспільствах, що можна було спостерігати під час Першої російської революції (1905-1907) і в країнах СРСР після його руйнації.

На сьогодні надбанням суспільної свідомості стала думка про те, що лише непартійна, незалежна журналістика здібна сама виконати функції "четвертої влади", поруч з існуючими в кожній державі трьома владами: законодавчою, виконавчою й судовою. Із наймички, покоївки влади вона перетворюється на повноправного члена суспільства, здатного стати поруч з іншими гілками влади. У преси немає іншого способу реалізувати свою владу, окрім слова, правдивої інформації, за допомогою чого вона формує громадську думку. Влада преси, таким чином, - непряма влада. Преса не приймає ніяких рішень і не запроваджує їх у життя. Але вона володіє більшим за матеріальні скарбом: умами, свідомістю людей, формує погляди на ті чи інші проблеми. А відтак, саме від неї в розвинутих країнах залежать у кінцевому підсумку державні рішення, які приймають і здійснюють три перші гілки влади.

У демократичному суспільстві існує розуміння того, що лише свобода преси забезпечує її функціонування як "четвертої влади". Більше того, демократичне суспільство зацікавлене в перетворенні преси на "четверту владу", вбачаючи в цьому найважливішу гарантію власної тотожності й тривалого буття, контролю за суспільною рівновагою.

У сучасному світі виробилися такі засади ліберальної теорії свободи преси:

1. Люди прагнуть знати істину, щоб керуватися нею.

2. Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей.

3. Кожній людині має бути надане право висловлювати свою точку зору за умов, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

4. У наслідку зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися й набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси на Заході професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи преси:

1. Безпристрасна, всебічна інформація про факти та події суспільного життя.

2. Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів.

3. Видання масової преси, функціонування ефірних та електронних ОМІ в жвавій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності.

4. Фізична, економічна та духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність відстоювати істину.

5. Вивільнення преси від необхідності враховувати урядові інтереси, але при суворій самовідповідальності.

6. Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи журналістів .

Крім свободи преси, надзвичайно істотне значення для журналістики має свобода творчості, оскільки діяльність представників мас-медіа має безсумнівний творчий характер.

Свобода творчості - це визнання за автором права вільно, відповідно лише до своїх поглядів і уподобань, відтворювати й витлумачувати об'єктивну дійсність. Свободу творчості слід розглядати в двох аспектах: гносеологічно-естетичному та соціологічному.

У гносеологічно-естетичному аспекті свобода творчості залежить від широти й глибини світогляду автора, його вміння проникати в сутність речей і явищ, розуміти факти та їх взаємозв'язок, від його таланту й майстерності та від його володіння мовою обраного типу журналістики. Творча уява й фантазія, здатність бачити найбільш істотне й цікаве, втілювати свої думки й картини дійсності в слові, - усі ці якості є обов'язковими умовами творчого процесу журналіста.

Соціологічний аспект свободи творчості полягає в залежності/незалежності автора від поглядів, прагнень і цілей соціальних груп (класів, верств населення) та органів їх осмислення й вираження - партій чи громадських організацій. Історія знає численні спроби поставити під контроль партій чи держав вільну творчість. "Рукописи не горять", - говорить приказка, але "горять" їх автори, митці, журналісти, з якими легко можуть розправитися інститути влади, помщаючись за неслухняність.

З розвитком суспільства, ускладненням його політичної структури, з усвідомленням цінності демократичного шляху історичного руху проблема свободи слова висунулася в число першорядних проблем. Це сталося у ХУШ столітті. Найбільш чітко сформулював загальні ідеї щодо цього теоретик і практик американської революції ХУШ ст. Томас Джефферсон (1743-1826). "Наша свобода залежить від свободи преси, - твердив він, - а цю останню не можна обмежувати, не загубивши її цілком. Свобода не така небезпечна, як її придушення".

На його ідеях будувалося законодавство США щодо преси. Свобода преси забезпечена тут першою поправкою (1791) до конституції США, яка містить таку категоричну вимогу: "Конгрес США не має права приймати ніяких законів, що обмежують свободу слова й преси".

Цю норму прийняли більшість країн, що розвивалися по шляху демократії. Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонені руйнівні дії преси, що можуть призвести до соціального вибуху, працюють на дестабілізацію країни. Показове з цього погляду законодавство Великої Британії. Тут у розділі 1053 глави 2 законів про злочини проти уряду й суспільства заборонені усні й друковані виступи, що мають на меті викликати "дискредитацію чи обурення проти суверена, уряду, конституції З'єднаного королівства, будь-якої з палат парламенту чи судової системи, (...) збудження невдоволення чи обурення серед підданих його величності, розвиток почуття злоби й ворожості між різними класами цих підданих".

Не меншу вагу в здійсненні свободи слова має моральне усвідомлення необхідності рахуватися з правом особи на недоторканість її приватного життя. Це, наприклад, глибоко розумів видавець і редактор харківської газети "Порада" М. Ф. Лободовський, який з пиводу царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. роз'яснював своїм читачам зміст поняття свободи слова. "Се означає, - писав він, - що кожна людина має право говорити, писати, випечатувати усе про все, усякі свої думки-гадки, як і що вона розуміє; але ж бо слід говорити, печатити тільки щиру правду та й поважно, не ображаючи словом нікого, без лайки, без оббріхування кого, без ганьби, не понижаючи, не ображаючи людини, бо непочесним поводженням у мові, у слові, ламається право людини на недоторканість, на честь; а як хто буде говорити або печатати неправду на кого, брехню, суд, ганьбу, усякий поговір, образливі речі, прикрі докори не поправді, що каляє честь людини, буде наволікати безчестя тим на людину, то за це має бути караний судом, бо це буде означати, що він обернув свободу слова на зло, во вред честі другої людини, а свобода слова повинна бути почесна, поважна, звичайна, доводити до добра, а не до зла, до згоди, а не до безладдя" .

Це висловлювання, якому вже понад сто років, демонструє глибоке розуміння українськими діячами преси проблеми свободи слова, з якою менш за все пов'язана вседозволеність, яка передбачає відповідальність журналіста перед суспільствам, його пошану до людської гідності й суверенності іншої особи.

Основні засади свободи преси сформульовані у міжнародних правових документах. У "Декларації прав людини", що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: "Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів".

А стаття 29 "Декларації" стосується можливих обмежень прав і свобод, у тому числі й права на свободу слова. "При здійсненні своїх прав і свобод, - записано в ній, - людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення безпеки, належного визнання й поваги прав і свобод інших людей і задоволення вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві".

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейською конвенцією про права людини (повна назва: "Конвенція про захист прав людини і основних свобод"), що була підписана державами - членами Ради Європи 4 листопада 1950 року, а вступила в силу 3 вересня 1953 року. Стаття 10 Конвенції проголошує: "1. Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів. 2. Здійснення цих свобод накладає обов'язки і відповідальність, може бути пов'язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров'я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя".

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній самій права та свободи людини. "Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене як таке, - зазначено тут, - що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією" .

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в Конституцію України. Стаття 15 містить категоричне положення: "Цензура заборонена". Стаття 34 гарантує свободу слова. "Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, -читаємо в ній. - Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Свобода творчості також гарантується Конституцією України. У статті 54 зазначено: "Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законами".

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов'язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина. "Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України, - стверджується тут. - Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини".

Оскільки партійна преса є і буде об'єктивною реальністю українського політичного життя, то журналістові необхідно знати й статтю 37, яка сформульована так: "Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються".

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнародних правових документах.

Однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларованої в законодавстві свободи. Покажемо це на прикладі спроб запровадження в Україні суспільного мовлення

Суспільне (громадське) телерадіомовлення - це така телерадіо-організація, яка фінансово не залежить від одного чи кількох власників або однієї чи кількох інституцій, під якими розуміються державні органи та установи, підприємства, корпорації, політичні партії, бізнесові структури, окремі особи. Суспільне телебачення незалежне не від кого в своїй інформаційній політиці, крім самих журналістів та глядачів.

Таке телебачення існує в багатьох демократичних країнах світу. Класичним представником суспільного мовлення є British Broadcasting Corporation (BBC), яка була заснована у Великій Британії ще 1927 р. У США за приклад можуть правити такі організації, як Американська служба мовлення (U. S. Public Broadcasting Servise) та Національне суспільне радіо (National Public Radio).

Суспільне телебачення наділене повними повноваженнями із надання широкого спектру інформаційних, просвітницьких і розважальних мовних програм на всій території країни, в інтересах усього населення, з урахуванням усього її етнічного, культурного і конфесійного розмаїття, відображає увесь діапазон наявних у суспільстві думок і поглядів.

Міжнародні організації, які опікуються станом свободи слова в світі, пропонують фінансувати громадське телебачення за рахунок спеціального податку, який сплачує кожен споживач електроенергії (побутовий, корпоративний чи державний) на суспільне мовлення.

В Україні розмови про необхідність створення суспільного мовлення ведуться від 1995 р., коли в поправці до закону "Про телебачення та радіомовлення" з'явився термін громадське телерадіомовлення. Але поправку про необхідність створення такої організації масової комунікації заблокував своїм вето президент Л. Кучма. 1996 р. парламент подолав вето, але справа не зрушилася з місця. 1997 р. Верховна Рада України ухвалила закон "Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України". Але Л. Кучма наклав вето й на цей закон. 2000 р. було ухвалено новий закон "Про створення системи Суспільного телебачення та радіомовлення України", але й він залишився на папері й був заблокований у своєму виконанні. Президент В. Ющенко в 2005 р. декларував свій твердий намір суспільне мовлення створити, але справа не пішла далі розмов, створення комісій, прийняття декларацій. Так, "Декларацію про створення в Україні суспільного телерадіомовлення" (2007) підписали представники кількох урядових та парламентських структур, Президент В. Ющенко видав на початку 2008 р. указ "Про заходи щодо створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України". Розуміння потреби в суспільному телерадіомовленні задекларував Президент України В. Янукович у 2010 році, проте від 1995 р. до цього часу жодного реального кроку в справі запровадження суспільного мовлення в Україні так і не зроблено.

Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі справи органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників, власників та інших зацікавлених осіб. Вони твердять, що, замість розбитих політичних кайданів, українська журналістика опинилася в лещатах економічних, а фінансовий тиск виявляється не менш дошкульним, ніж тиск політичний, і служать вони одній меті - примусити журналістів відмовитися від правдивої і всебічної інформаційної діяльності і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах певних осіб чи партій. У декого виразно простежується ностальгійна нотка за "старими добрими часами", коли редакції не турбувалися ні про папір, ні про поліграфічну базу, ні про заробітну плату, а отримували все це як винагороду за сумлінне служіння комуністичній партії.

Заперечити, що таке становище має місце в нашому інформаційному просторі неможливо. Разом з тим слід добре розуміти різницю між тоталітарною і соціально відповідальної моделями існування журналістики. Тоталітаризм вдається до репресій, фізичного винищення непокірних, а то й просто незручних, яскравих у силу природної талановитості осіб. У Радянській Україні такі репресії набули масового характеру і призвели до загибелі мільйонів найбільш талановитих громадян.

На тлі цих історичних подій сучасна економічна залежність преси від засновників виглядає цілком іншого рівня проблемою, не пов'язаною із загрозою для життя цілого журналістського корпусу країни. Проблемою, яка підлягає розв'язанню і швидше чи пізніше буде розв'язана в нашому суспільстві.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зараз опановує модель соціально відповідальної журналістики. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельно-спроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.

Словник молодого журналіста
Розділ 9. Загальні та спеціальні функції журналістики
Словник молодого журналіста
Розділ 10. Соціальна позиція журналіста. Засади журналістики
Словник молодого журналіста
Розділ 11. Дієвість та ефективність журналістської діяльності
Словник молодого журналіста
Розділ 12. Метод журналістики
Словник молодого журналіста
Розділ 13. Журналістика як творчість
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru