Всесвітня історія - Гончар Б.М. - Загибель імперії карла великого та поява середньовічної Європи

Завершення в основному процесу феодалізації призвело до політичного розпаду імперії Карла Великого незабаром після його смерті. Тимчасове об'єднання під владою Каролінгів різних племен і народностей без економічної та етнічної єдності між ними було можливе лише доти, доки франкські феодали, особливо стан дрібних і середніх феодалів - бенефіціаріїв, підтримували королівську владу. Коли до середини IX ст. процес феодалізації імперії в основних рисах завершився, позиція феодалів стосовно центральної влади змінилася.

Великі феодали стали майже незалежними від неї, а дрібні та середні, стаючи васалами великих, мали набагато тісніші зв'язки з магнатами, ніж з главою держави - королем. Селянство в основному було вже закріпачене. В умовах панування натурального господарства держава Каролінгів неминуче мала розпастися на кілька дрібних політичних одиниць.

Син і наступник Карла Великого - Людовік Благочестивий (814-840), прозваний так за особливо ревну прихильність до церкви і щедрі дари на її користь, уже у 817 р. розділив імперію між своїми синами, зберігши за собою лише верховну владу. Це призвело до тривалих міжусобиць і смут. Нарешті у 843 р., після смерті Людовіка, його сини, зібравшись у Вердені, уклали договір про новий поділ імперії.

Оскільки новий поділ відповідав кордонам розселення французької, німецької та італійської народностей, Верденський договір фактично започаткував існування трьох сучасних держав Західної і Центральної Європи - Франції, Німеччини, Італії та, відповідно, трьох народів - французького, німецького та італійського.

За Верденським договором молодший син Людовіка Благочестивого - Карл Лисий (840-877) - отримав землі на захід від річок Шельда, Маас і Рона - Західнофранкське королівство, що включало основні території майбутньої Франції. На цих землях панувала романська мова, що лягла згодом в основу французької.

Середній з братів - Людовік Німецький (849-875) - заволодів областями на схід від Рейну і на північ від Альп, населення яких було чисто німецьким і розмовляло німецькими діалектами. Це королівство стало називатися Франкським, а пізніше - Німеччиною.

Старший син Людовіка - Лотар (840-849) - згідно з Верденським договором зберіг за собою імператорський титул. Його держава складалася з Італії, а також земель, розташованих уздовж Рейну. Імперія Лотара була штучним поєднанням залишків різних політичних і етнічних утворень. Більш-менш єдиним цілим у ній була лише Італія, яка стала надалі батьківщиною італійської народності.

Християнізація Європи

На початок середньовіччя християнство вже близько двох століть було офіційною релігією Римської імперії. На основі прийнятого в 325 р. Нікейським собором "Символу віри" в основних рисах було завершено формування християнського канону, систематизацію церковної доктрини, вироблено основні форми культу і літургії.

З часу виникнення християнська Церква претендувала на те, щоб стати всесвітньою. Однак, роблячи перші кроки на шляху християнізації суспільства, сама Церква вже перестала бути монолітним утворенням.

У другій половині II ст. у Північній Африці почалася латинізація Церкви (у Римі в християнському середовищі аж до НІ ст. переважала грецька мова), що поклала початок розходженню східного і західного напрямів у християнстві, яке постійно посилювалося відмінністю історичних доль східної і західної частин Римської імперії.

Західна Церква не тільки висунула видатних ідеологів християнства, таких як Тертулліан, Ієронім і Августин, а й відкрито заявила про свої претензії на верховенство в християнському світі.

Собор 343 р., де переважали західні єпископи, визнав верховенство Рима, однак східні єпископи не погодилися з цим рішенням. По суті це означало поділ церкви на західну і східну.

Собор 451 р. у Халкідоні підтвердив розходження церков: патріарх Константинопольський був визнаний не тільки верховним стосовно всіх східних ієрархів церкви, а й рівним римському єпископу. Останній претендував на те, щоб його влада була всесвітньою.

З Халкідона історія християнської церкви перестає бути єдиною. Європа стала ареною постійного суперництва двох "всесвітніх" владик - Папи Римського і патріарха Константинопольського.

Східна Церква спиралася на потужність візантійської державності, а західна прагнула стати над світською владою, підпорядкувати її собі.

Наприкінці VI ст., коли знекровлена остготсько-візантійськими військами Італія опинилася під загрозою ще страшнішої небезпеки - лангобардського завоювання, на папський престол було обрано Григорія І Великого (590-604). Він виявив незвичайну енергію для організації оборони Рима, забезпечення населення продовольством. Авторитет Григорія І був дуже великий у західних землях, його влада поширювалася на всю Центральну Італію. За нього Рим остаточно перетворився на місто св. Петра, наступником якого папа вважав себе, обґрунтовуючи своє право на верховенство в християнському світі. Також дуже активно розгорнулася місіонерська діяльність римської Церкви.

Наприкінці VI ст. з аріанства у католицтво перейшли вестготи. Потім іспанські єпископи доклали чимало зусиль, щоб навернути в християнство язичницькі племена, які населяли Піренейський півострів.

Лангобарди також стали християнами римського обряду. Григорій І намагався поширити вплив папства на віддалені племена англів і саксів, у землі яких були направлені місіонери, що діяли там нарівні з ірландськими ченцями, які ще в IV ст. заснували на острові свої абатства.

З VI ст. ірландські та англійські монастирі давали ревних проповідників християнства, які проникли в найглухіші області Європейського континенту.

У першій половині VIII ст. Карл Мартелл зупинив просування арабів в Європу і зазіхнув на церковні землі. Відносини між Франкською державою і папою ускладнилися. Проте, коли король лангобардів Айстульф підійшов до стін Рима, папа звернувся за допомогою до Піпіна Короткого, який у 751 р. за згодою папи був проголошений королем франків. Піпін здійснив два походи в Італію (754 і 767 рр.) і силою примусив короля лангобардів віддати папі захоплені землі Римської області та Равеннського екзархату, на яких у 756 р. утворилася папська держава. Так папа перетворився на світського государя. У свою чергу він дарував Пітну сад патриція, заступника Рима.

Син Піпіна Карл Великий (768-814), спираючись на союз із папою і використовуючи християнство як засіб ідеологічної консолідації та зміцнення центральної влади, значно розширив кордони Франкської держави й укріпив їх. Під його владою перебували майже всі землі (крім Англії та Ірландії), де утвердилася римська Церква, що була змушена визнати Карла політичним главою християнського світу.

У 800 р. Карл був проголошений імператором Священної Римської імперії і папа Лев III поклав на нього в соборі св. Петра в Римі імператорську корону, тим самим підкресливши, що світська влада, якою б могутньою вона не була, є законною лише з благословення папи. Коронація Карла справила величезне враження на сучасників. Візантійський імператор спочатку категорично відмовився визнати Карла главою нової імперії на Заході і лише у 812 р. змирився з імператорським титулом Карла.

За Карла Великого, що прагнув зміцнити свою імперію не тільки силою меча і закону, а й духовно-релігійною єдністю, становище західної Церкви та її глави - папи - зміцнилося. В особі імператора франків папство отримало надійного захисника своїх земельних володінь і привілеїв. Папські землі нарешті були захищені від зазіхань ззовні.

Імператор узаконив церковну десятину, якою стало обкладатися все населення Західної Європи. Це зміцнило економічне становище Церкви. Відтепер вона концентрувала у своїх руках величезні грошові кошти. У цей період:

o уніфікується по всій імперії Каролінгів канонічний текст Біблії;

o проводиться літургійна реформа;

o всюди встановлюється богослужіння за єдиним римським зразком;

o реорганізуються монастирі відповідно до авторитетного тексту статуту св. Бенедикта Нурсійського;

o удосконалюється система освіти;

o Церква отримує більш підготовлені кадри.

Розвиток теократичної доктрини на Заході привів до того, що державні справи стали розглядатися папами як один з аспектів діяльності Церкви. На цьому особливо наполягав папа Микола І (858-867), за дорученням якого єпископ Хінкмар Реймський розвинув вчення про те, що король - лише знаряддя в руках Церкви. Тільки церковне помазання ставить його вище над іншими людьми. Папа Іоанн НІ (помер у 882 р.) пішов ще далі, заявивши, що папа має право не тільки коронувати, а й зміщувати імператора.

Відносини, що склалися між світською владою і церквою у Візантії, були своєрідними порівняно із Заходом, де вища влада також мала релігійний характер. Надзвичайно поширилося чернецтво, швидко зростала кількість монастирів.

Монастирі засновувалися василевсами, патріархами, духовенством, у їх будівництві брали участь представники всіх верств суспільства. Деякі землевласники перетворювали свої садиби на монастирі. У VIII ст. чернецтво набрало такої сили, що імператори змушені були вступити з ним у боротьбу.

У боротьбі з арабами, з мусульманською небезпекою, візантійці проголосили себе воїнами за істинну віру, але в самій імперії не було бажаної єдності віри, точилася гостра релігійна боротьба, що набула форми зіткнення двох релігійних напрямів - іконоборства та іконошанування. Ця боротьба тривала з VIII до середини IX ст., у цілому послабляючи Східну Церкву.

У VIII-X ст. римська Церква розгорнула подальшу активну місіонерську діяльність, переважно в Західній і Північній Європі. У VIII ст. були навернені у християнство племена Центральної і Південної Німеччини. Тоді до християнського світу залучили фризів і материкових саксів, землі яких завоювали франки. З IX ст. почала християнізація Скандинавії, яка тривала до XIV ст.

Поступово римська Церква поширювала сферу свого впливу на романську і німецьку народності, однак не задовольнялася цим, спрямовуючи погляди на схід - туди, де швидко набирали силу слов'янські племена. Там між інтересами Західної Церкви і намірами Східної почалися суперечності.

Візантійські проповідники Кирило і Мефодій стали творцями слов'янської азбуки. їх запросив у 863 р. князь Ростислав до Великоморавської держави. Вони переклали з грецької декілька богослужебних книг. У регіоні візантійського впливу в слов'янських народів літургія здійснювалася місцевими мовами, що згодом сприяло розвитку відносної самостійності Церкви в деяких слов'янських країнах, зокрема на Русі.

Християнство поширилося серед слов'янського населення Фракїі та Македонії, що входили до складу Візантійської імперії, ще в VII ст. Християнство в Болгарії офіційно було прийняте князем Борисом у 864 р.

На території Валахії й Молдови християнство було відоме рано: до X ст. належить печерний монастир біля Констанци. Тривалі тісні культурні, торгові й політичні зв'язки із сусідніми слов'янськими країнами і Візантією сприяли оформленню культу у формі православ'я, застосуванню в службі, адміністрації та побуті слов'янської мови і писемності.

Ступінь гостроти боротьби між Римом і Константинополем у західних слов'янських землях показує приклад християнізації Великої Моравії, де православ'я спочатку домоглося успіхів, а потім зазнало поразки, залишивши поле битви за римською Церквою. Таким самим був кінець боротьби в Польщі та Угорщині. Серби прийняли християнство за візантійським зразком, а їх сусіди - хорвати - за римським. Константинополь відступав. Залишалася найбільша слов'янська країна - Київська Русь. Князівська влада у Києві намагалася лавірувати між Константинополем і Римом. Християнство стало поширюватися в Київській Русі задовго до офіційного хрещення - ще в IX ст. У Києві чаша терезів схилилася на користь східної орієнтації.

У 988 р. київський князь Володимир Святославович поріднився з імператорським домом, одружився з візантійською принцесою Анною й прийняв християнство. Слідом за князем хрестилися бояри, жителі Києва та інших міст Давньоруської держави. У Києві, Новгороді та інших місцях хрещення супроводжувалося серйозними сутичками з язичниками.

До 1000 р. християнство поширилося на значній частині території Європи. У XI-XIV ст. на території між Балтійським морем і Карпатами залишалися язичниками балтійські племена: лети, ліви, прусси, ести. Саме проти них і спрямовувалася експансія німецьких рицарів, освячена католицькою церквою.

Багатовіковий розбрат між Сходом і Заходом завершився в 1054 р. поділом Церков, кожна з яких вважала себе єдиною всесвітньою, ортодоксальною, а іншу - єретичною. Західна Церква стала називатися римсько-католицькою, а східна - греко-православною.

Церква стала не тільки важливим елементом соціальної системи феодалізму, а й головним інститутом, що санкціонує її. Домагання Церкви простягалися на всі сфери життя суспільства.

Християнізація Європи
Виникнення ісламу. Арабський халіфат
Візантія VІІ-XI ст. Та її культура
Походи вікінгів
Виникнення скандинавських держав
Центральна і східна Європа (Польща, Чехія, Угорщина, Київська Русь) Х-ХІ ст.
Польща
Чехія
Угорщина
Київська Русь
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru