Історія України - Гарін В.Б - Західна Україна в міжвоєнний період

Практично одночасно з колективізацією в Україні, як, втім, і у всьому СРСР, почалася нова хвиля терору. У 1930 р. в Харкові пройшов судовий процес над членами організації "Союз звільнення України". Сьогодні неможливо точно визначити, чи існувала організації насправді, чи справа була сфабрикована ГПУ. Проте 45 видних представників української інтелігенції було арештовано і заслано до сибірських таборів, де вони і загинули. Репресії набирали небаченого розмаху. ГПУ десятками фабрикувало справи про "таємні антирадянські організації", заарештовували і піддавали тортурам десятки і сотні тисяч людей по всій Україні.

Свого апогею терор досяг у 1937 - 1938 рр. У ці роки під ніж репресій потрапили і представники партійної еліти. "Стара партійна гвардія" вже не влаштовувала Сталіна, який отримав неподільну особисту владу, необхідно було розчистити місце для нової бюрократії, абсолютно відданої "вождеві". З 102 членів і кандидатів у члени ЦК КП(б)У було розстріляно 100, з 11 членів українського Політбюро загинуло 10 чоловік. Була фізично ліквідована практично вся верхівка КП(б)У й уряди УРСР. П. Постишева відкликали до Москви і незабаром розстріляли. Така ж доля спіткала лідера українських комуністів С. Косіора і голову Раднаркому України В.Чубаря. У січні 1938 р. партійну організацію України очолив М. Хрущов, який прибув із Москви. Репресії продовжилися з новою силою. Влітку 1938 р. були заарештовані та розстріляні всі 17 міністрів Радянської України. Черговий глава українського уряду П. Любченко, застреливши дружину, наклав на себе руки. Всього репресіям були піддані 40 % членів КП(б) У. Хрущов доповідав до Москви, що партія "вичищена до блиску".

У 1934 р. столиця Радянської України була переведена з Харкова до історичного Києва. У 1936 р. була прийнята нова Радянська Конституція, а її український варіант з'явився в 1937 р. Ця Конституція оголошувала про "перемогу соціалізму" в СРСР. У головному документі країни проголошувалися всі демократичні права для її громадян, які нічим не підтверджувалися на практиці. СРСР ставав суворо централізованою, унітарною державою. Союзні республіки не мали ніякої самостійності й автономії. Тоталітарний режим не допускав ніяких проявів незалежності від держави суспільно-політичного й економічного життя. Остаточно затверджувався неподільний контроль держави і, насамперед, партії над усіма сферами суспільного життя і над кожною особою окремо. Україна вступила в епоху "соціалізму".

Західна Україна в міжвоєнний період

Після радянсько-польської війни і Ризького миру 1921 р. більше 7 млн західних українців опинилися на території Польщі, Румунії та Чехословаччини. До складу польської держави увійшли Західна Волинь і вся Галичина, до Румунії відійшли придунайські землі та Буковина, а Чехословаччині дісталося Закарпаття.

Українці в Польщі

За рішенням країн Антанти Польща скуповувала Галичину тимчасово, і до 1923 р. у Відні продовжували існувати емігрантський уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Проте, прагнучи до створення сильної Польщі як буфера проти Радянської Росії, держави Антанти в березні 1923 р. визнали територію Галичини частиною польської держави. Польська влада розділила західноукраїнські землі на три воєводства - Львівське, Тернопільське і Станіславське і встановили тут практично окупаційний режим. Влада на цій території належала командувачу окупаційними військами генералу Галлеру. Був ліквідований Галицький краєвий сейм, а всі українці, євреї та німці зняті з адміністративних постів.

Переважна більшість населення Західної України не визнавала прав Польщі на Волинь і Галичину. Організований антипольський рух народився ще в 1920 р., коли була створена підпільна Українська військова організація (УВО). Незабаром почалися акти саботажу і терору проти польської влади. Діяли навіть партизанські загони, найбільш відомим із яких був загін під командуванням С. Мельничука і П Шеремета. Тільки у листопаді 1922 р. цей загін був знищений польськими військами, а його командири розстріляні в місті Чорткові. Незабаром поляки ліквідували й інші озброєні формування українців. Проте, "українське питання" в Польщі вирішене не було.

Українські землі, які ввійшли до складу Польщі, складали третину її території. Тут проживало більше 5,5 мли українців, 2,2 млн поляків і близько 1 млн євреїв. Всього українці складали приблизно 16 % населення Польщі. Стрижнем політики польської держави по відношенню до українського населення була ідея його "полонізації". Вже у 1924 р. було заборонено вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість українських шкіл перейшли на польську мову. Крім того, до Галичини і на Волинь прямували десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів ("осадників"), які отримували тут кращі землі та користувалися урядовими кредитами і пільгами. Всього до українських селищ переїхало близько 200 тис. поляків, ще 100 тис. їх осіло в містах. До 1939 р. частина українців у найбільшому місті Галичини Львові складала всього 16 %, тоді як частина поляків дорівнювала 51 %, ще 32 % населення міста складали євреї. Зрозуміло, ці дії польської влади ніяк не могли поліпшити польсько-українські стосунки.

Дуже важким був і економічний стан українців у польській державі. Поляки розглядали Західну Україну як свій сировинний придаток і ринок збуту промислових товарів, і не проявляли турботи про розвиток цього краю. Більше 80 % українського населення складали селяни, що вічно страждали від земельного голоду. Кількість українців-робітників була вельми невеликою, української буржуазії практично не було взагалі. Тільки 1 % західних українців належав до інтелігенції, основу якої складали священнослужителі та вчителі шкіл. Про тяжкий стан місцевої промисловості говорить той факт, що 85 % усіх підприємств належало до дрібних і напівкустарних. Постійним супутником життя західних українців було безробіття. Мало виручав навіть варіант еміграції, оскільки США і Канада в цей час значно понизили свої еміграційні квоти. Всього в міжвоєнний період до Америки виїхало близько 170 тис. західних українців.

Особливо хворобливо відбилася в західноукраїнських землях світова економічна криза 1929 - 1933 рр. Населення опинилося на межі голоду. Влітку 1930 р. по всій Галичині прокотилася хвиля підпалів маєтків польських колоністів, тут було офіційно зареєстровано близько 2,2 тис. актів "саботажу". У відповідь польська влада кинула до галицьких сіл загони поліції та кавалерії, які "замиряли" місцевих селян, громили їхнє майно, громадські центри і бібліотеки. Всього в результаті цієї акції "пацифікації" ("заспокоєння") більше 2 тис. українців були арештовані та піддані тюремному ув'язненню. Стосунки між поляками й українцями на Волині та в Галичині залишалися вкрай напруженими.

Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіційним органом українська газета "Діло". Програма партії передбачала створення незалежної об'єднаної України легальними, демократичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітників. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям.

У 1920-ті рр. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, що було пов'язано з політикою "українізації" в УРСР. Декілька сотень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, приваблених радянською пропагандою, виїхало до УРСР. Проте практично всі вони загинули в роки репресій. У 1923 р. була створена Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що діяла в підпіллі. Партія була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КІШ), але користувалася широкою автономією. Метою КПЗУ було приєднання західноукраїнських земель до Радянської України. У 1930-ті рр., у зв'язку з колективізацією, голодом і репресіями в УРСР, партія почала втрачати свій вплив. Лідери КПЗУ, які дозволили собі критику того, що відбувалося в Радянській Україні, були знищені на території СРСР. У 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну була розпущена КИП, а разом із нею і КПЗУ.

Утворення ОУН У 1929 р. у Відні зібралися представники Української військової організації (УВО) і студентські угруповання. Збори оголосили себе І конгресом Організації українських націоналістів (ОУН), головою якої був обраний Є. Коновалець. Метою організації було створення незалежної української держави з багатоукладною економікою. Для досягнення цієї мети визнавалися законними будь-які методи боротьби. Основою тактики ОУН стала озброєна боротьба проти окупантів, найчастіше у формі терористичних актів. Організація привабила велику кількість західноукраїнської молоді і незабаром нараховувала близько 20 тис. членів, проте тих, що співчували ОУН, було у багато разів більше.

Практика політичного терору посилилася з 1933 р., коли краєвим керівником ОУН у Західній Україні став 24-річний С. Бандера. Найбільш гучними терористичними актами були вбивства співробітника радянського консульства у Львові Майнова (1933 р.), директора львівської української гімназії Бабія (1934 р.) і міністра внутрішніх справ Польщі Перацького (1934 р.). Наслідком останньої події став арешт великої групи членів ОУН, у тому числі й С. Бандери. Яскравий виступ Бандери в суді приніс йому популярність. Група оунівців на чолі з Бандерою була засуджена до страти, заміненої довічним ув'язненням. У 1938 р. в Роттердамі радянськими агентами був убитий лідер ОУН Є. Коновалець. Його наступником став А. Мельник, який почав орієнтуватися на гітлерівську Німеччину. Мельник вважав, що Німеччина є природним союзником українців, оскільки виступає ворогом Польщі і СРСР - країн, що окуповують Україну. Але у майбутньому наївні надії на те, що фюрер допоможе створити незалежну Україну, не виправдалися.