Історія України - Коваль М.В. - Організація державної влади

Радянська державність створювалася "з голови", тобто через Раднарком УСРР і ЦК КП(б)У, що персонально майже збігався з ним. Ради існували здебільшого в губернських центрах. У повітових та інших невеликих містах, а також у волосних центрах діяли воєнно-революційні комітети — рев коми. Офіційно проголошувалося, що це органи диктатури пролетаріату. Насправді ж вони здійснювали 'диктатуру державної партії, позбавленої власних коренів в українському суспільстві. Ревкоми ліквідували старий апарат влади і здійснювали так зване "радянське будівництво": відбір потрібних кандидатів у депутати Рад, проведення виборів, створення апарату виконавчих комітетів Рад. Своїх суперників у Радах, зокрема й тих, із ким разом сиділи в царських в'язницях, більшовики оголошували контрреволюціонерами. Контрреволюціонерів викорінювали за допомогою "меча революції" — Надзвичайної комісії (Чека).

До селян-власників державна партія ставилася упереджено й недоброзичливо, хоча на VIII з'їзді РКП (б) Ленін заявив, що вона обирає лінію на союз із середнім селянством. В Україні, де Селянська спілка мала надзвичайно сильний вплив і могла б контролювати створювані Ради, більшовики часто відмовлялися проводити навіть формальні, завжди відкриті вибори в сільради, і покладалися тільки на призначувані зверху комітети бідноти (комбіди).

На початку березня у Харкові відбувся 111 з'їзд КП(б)У. Він наперед визначив рішення з усіх питань порядку Денного чергового, III Всеукраїнського з'їзду Рад. Принципове значення мала рекомендація взяти за основу конституції УСРР конституцію радянської Росії.

Прийнята у липні 1918 р., конституція РСФРР надавала рішучу перевагу робітничому класу в побудові Всеросійського з'їзду та губернських Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У ній, зокрема, утверджувалася така норма: Всеросійський з'їзд Рад складається з представників міських Рад у розрахунку один депутат на 25 тис. виборців і представників губернських з'їздів Рад у розрахунку один депутат на 125 тис. жителів. Якби навіть припустити, що губернські Ради складалися винятково з сільських депутатів, то утворювалася п'ятиразова перевага в представництві робітників порівняно з селянами. Фактична перевага була набагато більшою, бо на губернських з'їздах також віддавалася п'ятиразова перевага міським жителям даної губернії порівняно з сіль ькими. Так на практиці виглядала проголошена більшовиками "диктатура пролетаріату".

Майже одночасно зі з'їздом більшовиків в Україні відбулися з'їзди лівоесерівських партій. Вони заявили, що приймають комуністичну програму і діятимуть разом із більшовиками, а тому зберегли можливості легальної роботи. Українські ліві есери прийняли назву — Українська партія соціалістів-революціонерів (комуністів), скорочено УПСР (комуністів-боротьбистів). Унаслідок розколу Української партії лівих соціалістів-революціонерів (УПЛСР) — відгалуження загальноросійської партії лівих есерів — утворилася Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борбистів). Назва цієї партії походила від назви російської газети "Борьба". Як уже зазначалося, боротьбисти також назвали себе за назвою свого центрального органу — газети "Боротьба". Всі інші партії як "контрреволюційні" у виборах до Рад легальної участі не могли брати.

Боротьбисти і борбисти вимагали забезпечення рівних політичних прав пролетаріатові й трудящому селянству. Замість диктатури пролетаріату вони висували гасло диктатури трудящих класів. На практиці це означало, що лівоесерівські партії заперечували диктатуру партії більшовиків. Не маючи змоги контролювати сільську місцевість, Раковський (так само, як Ленін у Росії в першій половині 1918 р.) змушений був укласти спілку з лівими есерами. Та ця спілка не перешкодила РКП (б) в Україні, тобто КП(б)У творити політичний лад із панівним становищем у ньому партії більшовиків.

Проголошену російською конституцією нерівність робітників і селян у виборах до Рад було використано тільки як принцип. Конкретні норми представництва відрізнялися од російських й відповідали специфіці українського села, яке йшло за лівоесерівськими партіями. Саме тому ці норми виявилися обурливо низькими для селян. Хоч у містах вибори відбувалися на підприємствах, де існувала залежність тих, хто голосував, від місцевого начальства (яке, у свою чергу, залежало від ревкому), більшовики не дуже довіряли й робітничому класові. Головну ставку було зроблено на армію.

Сільська волость могла надіслати на з'їзд Рад тільки одного представника незалежно від кількості населення. Таке ж право надавалося 10 тисячам робітників або 1000 червоноармійців. Не дивно, що ревкомам вдалося сформувати такий склад депутатів, який їх цілком влаштував.

III Всеукраїнський з'їзд Рад працював у Харкові 6— 10 березня 1919 р. Серед його делегатів було 1367 більшовиків, 150 боротьбистів і 100 борбистів. На цьому з'їзді остаточно оформилася УСРР — радянська форма державності, цілком зрощена з суворо централізованою в масштабах всіє! колишньої імперії політичною партією, яка мала цілковиту монополію на владу — РКП (б). Ця партія, як уже підкреслювалося, вважала федеративну побудову країни Рад тимчасовим явищем і визнавала за окремими республіками тільки декларативний суверенітет.

10 березня з'їзд прийняв першу конституцію УСРР, в якій проголошувалося закріплення влади за робітничим класом. Поняття "партія" в ній навіть не згадувалося, хоча було очевидним, що диктатура класу реально може виявлятися тільки через диктатуру його політичної організації, тобто партії. Життєво важливе питання про державність розв'язувалося в дусі уявлень про світову революцію, яка нібито незабаром відбудеться. Конституція заявляла про рішучість УСРР "увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення". Як бачимо, в конституції республіки знайшлося місце для декларації про майбутні події, але його не було для правового закріплення реально існуючих відносин України з сусідніми державами. Що стосується заяви про цілковиту солідарність із "нині існуючими вже радянськими республіками" і наміру "вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання", то їх можна трактувати тільки як відмову від обох варіантів співіснування з Росією, що їх обстоювали українські соціалістичні партії,— федеративний зв'язок у межах однієї країни і (після жовтня 1917 р.) організація самостійної держави. Залишався третій варіант: єдина централізована держава. Конституція, що містила в собі замість юридичних норм відірвані од життя декларації, не могла сприяти зміцненню суверенітету УСРР.

Згідно з конституцією вища влада належала Всеукраїнському з'їздові Рад, а в період між з'їздами — Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету — ВУЦВК. Членами ВУЦВК з'їзд обрав 89 більшовиків' і 10 боротьбистів. Головою ВУЦВК став Г. І. Петровський. Було затверджено і склад Раднаркому республіки на чолі з X. Г. Раковським.