Історія України - Коваль М.В. - Чергові реформування системи освіти

Загальне поняття культури

У широкому розумінні культура означає певний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людей, створення ними матеріальних і духовних цінностей. Звідси існування двох чинників культури — матеріального і духовного.

У широкому розумінні культура вбирає в себе оволодіння грамотою, виховання, освіту всіх рівнів, мову, прилучення народу до художніх цінностей, культурно-освітню роботу, літературу і мистецтво у всіх його жанрах та видах. Культура включає міфологію, релігію, науку, норми права і політики, моралі, етики і естетики, людську порядність, почуття і поведінку, організацію праці і побуту, їхній розвиток, тобто життєдіяльність чи то особи, чи то окремої соціальної групи, чи то суспільства в цілому, взаємовідносини людей та їх ставлення до природи тощо.

Все це — загальнолюдські цінності. Але жовтневий переворот 1917 р. замінив їх на хибно витлумачені класові атрибути, знаменував собою початок руйнування національної культури — як української, так і інших народів колишнього СРСР. Хоча це знищення видавалося за розвиток і навіть розквіт культури.

У критичному становищі українська культура знаходиться й дотепер. Значно звужено культурний кругозір народу при тому духовному багатстві, яке нагромаджено в суспільстві. Це пояснюється як догматичністю марксистської ідеології, що пройняла всю культуру, так і кризовим становищем її матеріальної бази. Більш як у 6 тис. населених пунктах республіки немає жодного закладу культури.

Одночасно зміцнювали свої позиції бездуховність, невігластво й аморальність. За інтелектуально-моральним рівнем, як свідчить статистика ЮНЕСКО, наша країна посідала у 1985 р. 57 місце. На початок 90-х рр. за цим показником ми опинилися ще далі, позаду десятків країн світу. Занепад нашої культури, наших кращих традицій продовжується. Цьому сприяє й те, що нас заплеснув каламутний потік масової культури, незрідка в її низькопробних, вульгарних і бездарних виявах. Вона заполонила свідомість значної частки суспільства, особливо молоді, не обтяженої ані розумінням справжньої культури, ані почуттям власної гідності.

Чергові реформування системи освіти

Примноження інтелектуального потенціалу суспільства, науково-технічний і соціальний прогрес вимагають постійного поліпшення системи освіти й виховання підростаючого покоління, вдосконалення підготовки фахівців з вищою і середньою освітою. Одначе постійні реформи у цій сфері, видання чималої кількості партійних і урядових постанов, зокрема й рішень лютневого (1988 р.) Пленуму ЦК КПРС мало що змінили. Наша країна за рівнем освіти й на початку 90-х рр. посідала 28 місце у світі.

Та це й не дивно. Адже школа є точною копією суспільства, адміністративно-командної системи, яка культивувала жорстку регламентацію кожного кроку учня, придушення його свободи, його прагнення до самовиявлення, а вчителів-новаторів вважала за дисидентів з усіма адміністративними висновками, що з цього випливали.

Школа, яка має навчати і виховувати дітей, у повному обсязі не виконувала жодного з цих завдань. Тому й виходило з її стін немало напівграмотної й напівкуль-турної, стандартно мислячої молоді. Кардинальні зміни в роботі школи передбачає Закон України "Про освіту" (1991 p.), що визначає її як основу духовного і соціально-економічного розвитку держави.

Одним із найважливіших завдань школи, освітянських органів управління є забезпечення виконання Закону "Про мови в Українській PCP", прийнятого у 1989 р. Відтоді й до початку 1991 р. відкрито чи поновлено 400 шкіл з українською мовою навчання, організовано понад тисячу українськомовних класів у школах з російською мовою навчання. Хоча процес відмирання українськомовних шкіл вдалося зупинити, але на той час українською мовою навчалися лише половина учнів.

Як спроба поглибленого розвитку здібностей у школярів може розцінюватися відродження ліцеїв та гімназій, які вже відкрито у ряді місць України. Але виконати своє призначення вони зможуть лише тоді, коли там буде професійно складено відповідні навчальні програми, буде забезпечено високий рівень викладання і самостійної роботи учнів. Певні паростки в республіці пустили й т. зв. сімейні школи, які головними принципами своєї роботи визначили гуманізацію навчального процесу, свободу й індивідуалізацію навчання і виховання.

Вдосконалення системи народної освіти залежить передусім від професійних і моральних якостей учителів. У їхньому середовищі в Україні було і є чимало майстрів своєї справи, новаторів, які не тільки вміло передають учням знання, прищеплюють потяг до них, а й виховують у школярів порядність, почуття справедливості, зокрема й своїм особистим прикладом, розвивають у дітей самостійність і свободу мислення і дій. Але вчительство належить до найменш соціально захищених верств трудівників, що й примушує їх різними методами, не виключаючи участі в професійних страйках, виборювати свої інтереси і права.

Зроблено перші кроки по перебудові вищої і середньої спеціальної освіти. Одним із головних напрямів її вдосконалення є піднесення якості навчання як запоруки професіональної компетентності майбутнього фахівця. А це значною мірою залежить від якості професорсько-викладацького складу, від того, хто і на які види навчання вступає до вузів і технікумів.

При зменшенні прийому у вузи по Україні в цілому чисельність студентів на денних відділеннях збільшувалася. Вона зростала за рахунок скорочення їхньої кількості на вечірніх і заочних відділеннях, тобто там, де значно менші можливості для забезпечення міцних знань. Зросла також питома вага прийнятих у вузи і технікуми з числа випускників середньої школи, тобто тих, хто не мав перерви у навчанні.

Відбулися також зміни у кількісному співвідношенні підготовки фахівців по галузевих групах спеціальностей. Зменшено прийом у ті вищі й середні спеціальні учбові заклади, які вже підготували значну кількість спеціалістів відповідних професій, і збільшено в ті, що готують фахівців, у яких народне господарство, наука і культура відчувають гостру потребу.

З'являються й зовсім нові види вищих учбових закладів, які готують ділових людей — тих, що розуміються у ринкових відносинах. Зокрема, при Київському інституті народного господарства у 1991 р. відкрито Вищу школу підприємництва (ВШП), в якій навчаються керівники, спеціалісти підприємств і організацій різних форм власності. Навчальні програми ВШП відповідають вимогам зарубіжних шкіл бізнесу.

Взято також курс на гуманізацію освіти, засвоєння студентами загальнолюдських цінностей незалежно від їх класового чи національного походження. Одним із шляхів досягнення цього є процес докорінних змін у викладанні суспільних наук, що почався у вузах республіки,— як за обсягом і формою, так і за змістом. Одночасно цей процес спрямований на подолання кризи в їх викладанні. Адже на лекціях із суспільних наук критична думка підмінялася догматизмом, виконанням ідеологічних замовлень з боку партійного, пропагандистського апарату. Певним внеском у гуманізацію та українізацію освіти є створення при Київському університеті Інституту українознавства, а з 1991/92 учбового року — першого національного гуманітарного ліцею.

Серйозним гальмом на шляху розвитку вищої школи, як і всієї системи народної освіти, є недостатнє фінансування цієї важливої галузі нашої життєдіяльності. До сить відзначити, що видатки на підготовку одного спеціаліста у вузах розвинутих капіталістичних країн у 5— 6 разів більші, ніж у нас. Навіть деякі країни, що розвиваються, витрачають на народну освіту більшу частку державного бюджету в порівнянні з колишнім СРСР.

У здійснення перебудови вищої школи дедалі активніше включається студентська молодь. Студентські ради, інші органи самоуправління ставлять питання про вироблення державної молодіжної політики, поліпшення змісту навчання, справжнього реформування викладання суспільних наук, підвищення добробуту студентів тощо.