Історія України - Кормич Л.І. - ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В УКРАЇНІ (УКРАЇНА-РУЇНА)

Смерть Б.Хмельницького та інвазія Польщі і Росії створили реальну загрозу існуванню Гетьманщини. Ніщо не змогло попередити сповзання держави в прірву громадянської війни. Відсутність державного керманича катастрофічно позначилася на долі українського народу.

Багато хто з істориків, серед них такі, як О.Єфименко, Н. Полонська-Василенко та інші, вважають, що "руїна" в Україні почалася зі смертю Б. Хмельницького.

Взагалі ж, в питанні про хронологічні рамки "руїни" не існує єдності думок. Традиційно її початком вважають обрання Я. Сомка гетьманом і розчленування України. М. Костомаров обмежував цей період 1663-1687 pp. І. Крип'якевич вважав, що "руїна" почалася в перше гетьманство Ю. Хмельницького. До цього схиляється і польський історик В.Квятковський. М. Петровський вважав, що її початок припадає на гетьманство І. Виговського. Цієї ж думки дотримується і канадський історик О. Субтельний.

Тетяна Яковлева ("Гетьманщина в другій половині 50-х роківXVII століття. Причини і початок Руїни") погоджується з тим, що "руїна" почалася саме під час правління І.Виговського, коли Москва висунула свого претендента на булаву — І.Безпалого, що вперше привело до двогетьманства. Отже, "руїна" почалася 1658 р. і закінчилася 1687 року.

Перше гетьманування Юрка Хмельницького. Б. Хмельницький хотів зробити посаду гетьмана спадковою. Після смерті старшого сина Тимоша гетьман призначив своїм спадкоємцем молодшого сина, підлітка Юрія. З поваги до волі покійного і прагнучи уникнути боротьби за гетьманську булаву, старшина на раді в 1657 р. без виборів оголосила Юрія гетьманом.

Передача влади без виборів, у спадок, була порушенням звичаєвих прав козаків. Січовий устрій вимагав обов'язкових виборів гетьмана на раді. Богданів же заповіт усував від участі у виборах гетьмана як козаків, так і старшину. Це викликало сильний опір з боку козацької старшини.

Юрій Хмельницький займав посаду гетьмана лише протягом одного місяця. Підліток, недосвічений ні в політиці, ні в дипломатії, так само, як і у воєнній справі, він сам відмовився від влади в серпні 1657 року.

Гетьман Іван Виговський. Наступник Богдана Хмельницького — І. Виговський (1657-1659 pp.) спробував був відродити проект ще свого попередника — українсько-польсько-литовську Річ Посполиту. Створювалось щось нове — Руське князівство у складі Речі Посполитої. Державний устрій князівства примхливо поєднував у собі традиції Війська Запорізького і Речі Посполитої. Реєстр козаків кількістю у 60 тисяч повинен був мати власну адміністрацію і суд на чолі з гетьманом. Гетьман же був і головнокомандувачем козацького війська. Люд посполитий знаходився під юрисдикцією канцлера, воєводи, трибуналу у Києві, міських судів; законодавчо-дорадчої влади — шляхетських сеймиків. Все це мало реалізуватись в результаті підписання Гадяцького трактату 1658 р. між Гетьманщиною і Польщею.

Цей договір був укладений гетьманом І. Виговським з Польщею після приборкання ним бунту полтавського полковника М. Пушкаря і розриву з Москвою. За договором Україна, в межах воєводств київського, чернігівського й брацлавського, мала входити як незалежне Руське князівство у федерацію з Польщею і Литвою. На чолі князівства мав бути обраний пожиттєво українськими станами гетьман, затверджений королем.

Договір передбачав окремі міністерські посади, депутатів до сейму, судовий трибунал і фінанси. Армія складалася б з ЗО 000 козаків і 10 000 найманого регулярного війська. Польські і литовські війська не мали права перебувати в Україні. Православні зрівнювалися у правах з католиками. Заборонялося будівництво греко-католицьких церков і монастирів, а в сенаті мали право засідати православний митрополит і єпископи. В Україні мали бути засновані 2 університети, а також відкрилися б колегії і гімназії, надавалася свобода друку. Польський сейм затвердив Гадяцький трактат.

Та не так сталося, як гадалося. Взаємні уступки, на які, здавалося, пішли у цьому договорі обидві сторони, не задовольнили перш за все войовниче налаштованих польських шляхтичів. Не заспокоїлися і неродовиті українські козаки, а за ними й селяни. Олії у вогонь доливала і Москва. Так що Руське князівство проіснувало недовго. Як засвідчила історія, Гадяцький договір був тільки новим виданням Зборівської угоди.

В серпні 1658 р. почалася війна з Московщиною. Першим виступив І.Виговський проти московських гарнізонів в Києві і на Лівобережжі. Цар погоджувався забрати з українських міст залоги (гарнізони), визнати умови Гадяцького договору, надати гетьманові посаду київського воєводи, а старшині підтвердити їх права і вольності. Проте до переговорів не дійшло, а тим часом було вислано в Україну величезне, більш ніж стотисячне військо під проводом князя С. Трубецького. Битва украшсько-польсько-татарських військ з росіянами відбулася під Конотопом влітку 1659 р. Вирішальне значення мало знищення козацькою піхотою вогнем рушниць ворожої кінноти. Це була перша за багато років воєнна поразка Росії. Склалося враження, що ця битва надовго визначила стосунки Росії і України на користь останньої.

Однак вміло створена Москвою опозиція політиці І. В иго всь кого в Гетьманщині організувала повстання проти уряду гетьмана. Почалися страхіття громадянської війни. В ній навіть був забитий селянами між Биховом і Кобижчою біля Ніжина такий славетний мислитель, вчений і політичний діяч, як Юрій Немирич. "Одно містечко воює проти другого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання", - - писав про це сучасник тих подій. Цим зуміла скористатись Росія. Знову в Україну послали з військами князя С. Трубецького, який займав міста і села майже без опору, приводячи населення до присяги на вірність цареві. І. Виговський відступав на Правобережжя, пробував ще змінити ситуацію на свою користь, але не знаходив підтримки серед населення України, яке вважало його польським епігоном. Восени 1659 p. І. Виговський емігрував до Польщі і скоро був розстріляний поляками за звинуваченням у зраді.

Друге гетьманування Юрія Хмельницького. Сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе припинити внутрішні конфлікти в державі, козацька старшина обрала гетьманом Богданового сина Юрія Хмельницького (1659-1663 pp.). Російський уряд, який направив в Україну нове військо, примусив молодого гетьмана прийняти ганебні Переяславські статті, начебто взяті боярами з Переяславського договору Б.Хмельницького. А як ми вже пам'ятаємо, насправді ж ніякого договору в Переяславі Б.Хмельницький не підписував.

За цими статтями в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Брацлаві, Умані розташовувались російські гарнізони разом з воєводами. Утримували їх коштом місцевого населення. Віднині гетьмана мусили обирати тільки з дозволу царя. Росії повергалися всі конотопські трофеї козаків і полонені, а гетьман мав видати всю родину Виговських. Гетьманові заборонялося займатись зовнішньою політикою, козацьке керівництво затверджувалося Москвою. Київський митрополит попадав у підлеглість до московського патріарха.

Більш того, гетьманові були нав'язані нові статті. Зокрема, рада старшин не мала права усувати гетьмана без дозволу царя. Гетьман з свого боку не міг ані призначати, ані звільняти полковників без згоди ради. Гетьман також не мав права розпочинати походи без царського дозволу: за наказом царя гетьман мав йти з усім військом, куди йому звелять. Козацькі гарнізони повинні були вийти з Білої Русі.

Розчарований Ю.Хмельницький в жовтні 1660 р. виступив на боці Речі Посполитої. Він допоміг розбити московські війська під Чуцновом і підписав з Польщею новий договір. Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Росії. Тому вони чинили запеклий опір Ю.Хмельницькому. Безсилий зломити опозицію і припинити внутрішні конфлікти, Ю.Хмельницький на початку 1663 р. зрікся влади і постригся в ченці.

Гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький. Як бачимо, в середовищі політичної еліти Гетьманщини стався розкол. Яким Сом ко так і не зміг скористатись з усунення Ю. Хмельницького, тому що того ж року на "Чорній Раді" під Ніжином владу захопив І. Брюховецький, який не забарився знищити своїх опонентів.

Новий гетьман уклав з Москвою Ба туринські статті в 1663 р. Це були п'ять умов, як додаток до основних Переяславських статей. Особливий інтерес викликає перша з них, де мова йде про зобов'язання годувати російське військо в Україні.

В 1665 p. І. Брюховецький першим з українських гетьманів зробив візит до Москви у супроводі почту з 500 осіб. Там гетьман підписав новий договір з російським царем, яким ще більше було обмежено права України.

Всі податки, які платили міщани і селяни, переходили тепер до царського скарбу. На Україну було поширено також російську горілчану монополію. Вибори гетьмана мали відбуватися в присутності представника царя, а обраний гетьман мусив приїздити на затвердження царем у Москву. Московські гарнізони загальним числом в 11 600 солдатів мали перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді-Сіверському, Полтаві, Кременчуці. В новій гетьманській столиці Гадячі, в Запорізькій Січі і ще в деяких містах на Правобережжі теж були встановлені російські залоги. Міжнародні стосунки гетьман теж міг підтримувати тільки з дозволу царя. Київська митрополія переходила в московське підпорядкування.

Московський договір І. Брюховецького з царем 1665 р. вкрай негативно позначився на українській державності. Майже всі основні права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, за І. Брюховецького були фактично втрачені. В руки російських воєвод передавалося безпосереднє керівництво військово-адміністративним і фінансово-господарським життям України. Залишилися тільки станові права козаків. Було введено і збільшено московські залоги у всіх великих містах і навіть на Запоріжжі в Кодаку. Всі податки збирали російські чиновники, а гроші йшли в московську скарбницю. В 1666 р. російськими чиновниками був проведений перепис некозацького населення і опис його майна. Москва тепер призначала митрополита української православної церкви. Вибори гетьмана мали відбуватися за присутності царських посланців. Новий гетьман мусив їхати на утвердження в Москву. Гетьман не мав права зовнішньополітичної діяльності.

Двовладдя в Гетьманщині. Характерною рисою "руїни" було двовладдя з початку 60-х pp., коли гетьманом Лівобережної України був обраний Іван Брюховецький (1663-1668 pp.), а Правобережної — Павло Тетеря (1663-1665 pp.). В історичній традиції обидва вони залишилися чужими поплічниками. Перший проводив промосковську політику, віддавши Україну під безпосередню владу царя. Другий тримався чіткої пропольської орієнтації.

Іншою характерною рисою "руїни" був поділ України без відома її гетьманів між Польщею та Росією. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Лівобережна Україна закріплювалась за Польщею, а Правобережна - - за Росією. Ця угода назавжди перекреслила переяславські домовленості Б. Хмельницького. Вона глибоко обурила українське громадянство. Під час одного із збройних виступів козаків І. Брюховецький був вбитий, а П. Тетеря ще раніше втік до Польщі.

Гетьман Петро Дорошенко. Вберегти Україну від хаосу та відновити її незалежність спробував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1666-1676 pp.). Після Андрусівського миру він виступив проти поляків. Щоб привабити на свій бік якомога більше прихильників, П.Дорошенко поновив усі козацькі звичаї і демократичні засоби управління. А щоб зменшити залежність від всесильних полковників, гетьман підпорядкував безпосередньо собі сердюцькі полки. Король Ян Казимір визнав суверенітет Правобережної України.

Після вбивства І.Брюховецького розгніваним натовпом Петро Дорошенко був проголошений гетьманом і Лівобережної України. За час його перебування на Лівобережжі козаки проголосили гетьманом Правобережжя Петра Суховія, а згодом поляки — М. Ханенка. В той же час на Лівобережжя ввійшли російські війська під командуванням Ромодановського. В черговий раз Україну поділили її сусіди. Надії П. Дорошенка на об'єднання не справдилися. Він звернувся за допомогою до третьої сторони — до султана, визнавши турецький протекторат. Більш того, гетьман в 1672 році з військом приєднався до величезної турецько-татарської армії, яка відняла у Речі Посполитої Поділля. Таким чином війська П. Дорошенка виступили на турецькому боці й у боротьбі з московським царем і новим гетьманом

Лівобережної України Іваном Самой лови чем, що не додало гетьманові Правобережної популярності. Звинувачений у роздмухуванні громадянської війни в Україні, П. Дорошенко втратив підтримку козаків і здав свої повноваження І. Самойловичу.

Гетьман Дем'ян Многогрішний. В 1668 р. П. Дорошенко на короткий час об'єднав Правобережну і Лівобережну Україну і повернувся в столицю, м. Чигирин. Поки П. Дорошенко приборкував самозванців Суховія і Ханснка, залишивши за себе на Лівобережжі наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного (1668-1676 pp.), туди прийшли російські війська на чолі з воєводою кн. Ромодановським, і гетьман змушений був присягнути на вірність російському цареві.

Завдяки своїм ініціативам в північних полках Гетьманщини Д. Многогрішний став титулуватися козаками як гетьман сіверський. Козацька старшина обрала Д. Многогрішного гетьманом. Правда, П. Дорошенко його не визнав за такого, хоч і зробити нічого не міг, бо Сіверщина була фактично в руках російського царя.

Прагнучи скінчити громадянську війну, Д. Многогрішний почав переговори з Москвою. В результаті їх були підписані в 1669 р. Глухівські статті з 27 пунктів. Під впливом заворушень в Україні російський уряд пішов на поступки, ліквідувавши Московські статті, укладені з І. Брюховецьким.

Новий договір декларував збереження прав і вольностей, затверджених ще за Б. Хмельницького. При цьому Глухівські статті значно обмежували українську автономію: воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі й Острі, проте не мали права втручатися в місцеве самоврядування. Воєводи мали право командувати лише московськими залогами, але не мали права втручатися у внутрішні справи і суд. Всі податки йшли виключно в гетьманську скарбницю. Реєстрове військо було обмежене до ЗО 000 осіб. Гетьман не мав права вести самостійну зовнішню політику. Суди над звинуваченими в скоєнні злочинів на території Гетьманщини росіянами мали відбуватися за участю українських представників. Все ж таки цей договір трактувався як угода між двома державами, що було великою заслугою Д.Многогрішного, який таким чином гідно підтримував статус автономії Лівобережної України.

І.П. Крип'якевич вважає, що Руїна скінчилася за часів Многогрішного, а Гетьманщина ввійшла в новий період миру і добробуту. Проте авторитарний характер правління Д. Многогрішного налаштував проти нього козацьку старшину, яку він не допускав до влади. Гетьмана ув'язнили, а потім відправили до Москви, де він був підданий тортурам і засланий до Сибіру, де й помер.

Трете гетьманування Ю.Хмельницького. Щоб замінити втраченого П.Дорошенка, турки висунули на гетьмана Правобережної України Юрія Хмельницького. Перед цим Юрій був ченцем і жидичинським архімандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав при цьому в полон. Шість років він прожив в Константинополі. І.П. Крип'якевич приводить приклад правління Ю. Хмельницького Поділлям, на яке тільки й розповсюджувалась його влада: він завів там деспотичний лад, обкладав важкими податками населення — "від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть". Історик припускає, що це могли бути приступи божевілля. Не зумівши вдовольнити свої територіальні претензії до Польщі за рахунок України і не потребуючи більше допомоги Ю. Хмельницького, турки стратили його в Кам'янці, на тому ж Поділлі. Дійсно, трагічна доля цієї людини викликає тільки співчуття.

Лівобережний гетьман Іван Самойлович. В 1669 р. Лівобережна Україна ввійшла до складу Росії, що забезпечувало їй захист від нападів турків, татар і поляків. Правда, вони продовжували спустошувати Правобережну Україну, та це Москву поки що не турбувало. Прихильне ставлення до Москви та добрі стосунки зі старшиною були підґрунтям політики гетьмана І. Самойловича (1672-1687 pp.). Це був перший гетьман, який отримав можливість правити Гетьманщиною цілих п'ятнадцять років.

При обранні на посаду гетьмана в 1672 році Іван Самойлович підписав черговий договір українського козацького уряду з Москвою. Це були так звані Конотопські статті з 10 пунктів. Вони повторювали Глухівські статті 1669 року з подальшим обмеженням прав України, зокрема в сфері зовнішньої політики.

Для забезпечення прихильності старшини І. Самойлович щедро роздавав землі своїм прихильникам. Тим самим він посилив зростання родової аристократії на Лівобережній Україні. Як і його попередники, І. Самойлович прагнув поширити свою владу на всю Україну. Він посилив свій контроль над запорожцями і від 1674 р. боровся на боці Росії проти П.Дорошенка і турків. Після поразки спільного з росіянами наступу на Правобережну Україну гетьман підтримав масовий перехід українців на Лівобережжя і Слобожанщину.

"Вічниймир", підписаний Польщею і Росією в 1686 p., підтвердив права поляків на Правобережжя і підпорядкував Запоріжжя цареві, а не гетьманові. Політика Росії ставала все більш антиукраїнською. І. Самойлович зневірився в можливості відстояти інтереси своєї держави. Це було відомо російським урядовцям. Тому коли в 1687 р. через степові стихійні пожежі закінчився невдачею похід на Крим, командувач московського війська князь В.Голіцин звинуватив у цьому гетьмана. Козацька старшина слухняно скинула І. Самойловича з посади, і він був засланий до Сибіру.

Еволюція Гетьманщини під тиском внутрішніх і зовнішньо­політичних обставин. Політичним довгожителем виявилась Гетьманщина у складі Росії. На початку державного життя не було різкої межі між козаками і селянами: козаки були зобов'язані військовою службою, а селяни — працею. Але з часом землі, які залишилися в Гетьманщині від поляків, почали роздаватись гетьманами старшині, а з землею — і селян у "звикле послушенство", хоча до цього вони були вільними. Поступово почала наростати соціальна напруга.

Еволюція Гетьманщини була спрямована російським урядом на скорочення суверенітету, а також ліквідацію прав і вольностей козацьких. Хабарництво, доноси, наклепи, інтриги стали повсякденним явищем в житті козацької верхівки. Перед урядом Росії вислужувався і отримував посади той, хто першим написав і відіслав донос на сусіда по козацькому уряду. Москва з задоволенням обмежувала повноваження гетьманів, тим самим даючи волю старшинській сваволі. Народні низи як козацькі, так і селянські були відсторонені від участі у виборах органів управління. Гетьманщина все більше втрачала свої державницькі прерогативи, все більше прав перебирала на себе Москва.

Ще під час визвольної війни під красивими декораціями революції відкрилась виразка, що вже точила український народ, — виразка взаємної недовіри між привілейованими і безправними, —козаками і хлопами.

Свідомо ворожими силами для України були сусідні держави, що дивилися на неї, як на свою законну здобич. Таких держав було, принаймні, чотири: Польща, Москва, Крим разом з Туреччиною і, як це не дивно, — Запорізька Січ.

Тобто анархію творили не тільки умови двовладдя — по два гетьмани одночасно на обох берегах Дніпра. Анархію збільшувала і Запорізька Січ. В часи хвилювань народних вона ставала на чолі усіх народних рухів. За Б. Хмельницького Україна починала нове життя як політично самостійне цивільне суспільство. Запоріжжя ж продовжувало жити як воєнна община, що виключала сім'ю. Воно не могло цінувати мирних культурних інтересів — самим своїм ладом Запоріжжя спрямовувалось на боротьбу. Як правило, Запоріжжя завжди ставало на бік Москви і козацької черні проти Польщі і "значних" козаків.

Все, що відбувається після смерті Б. Хмельницького у політичному житті України, має вигляд якоїсь абсурдної гри випадковостей. Поки народ і політики пробували вияснити зміст якого-небудь нового явища, як воно тут-таки зникало під тиском нових обставин, які теж довго не затримувались. Гетьмани, що швидко приходили на заміну один одному, партії, що виникали так швидко, як і зникали, різні впливи, походи, битви і мирне залагодження справ, угоди і компроміси, — від них аж в очах мерехтіло у сучасників тих подій. Врешті-решт все валилось у безвість, забираючи з собою політичну цілісність і самобутність України.

Вже через рік після смерті Б.Хмельницького І. Виговський розірвав союз з Москвою, підписав "Гадяцькі статті", тобто федеративний союз з Польщею. А ще через рік він втік до Польщі.

Через п'ятнадцять років після Хмельницького українці спробували вирішити питання про московських воєвод і ратних людей в українських містах, але Москва навіть мови не дозволила вести про це.

Більша частина українського панства прагнула до автономії, в якій вона була вихована. Окремі ж впливові особи тяглися до Москви. В правлячих колах козацької старшини створилась деморалізуюча атмосфера, де інтрига, наклеп, підлабузництво перед Москвою стали могутньою зброєю у боротьбі за владу. Це було тільки на руку Москві. Українська козацька старшина першою завдала удару автономії України, віддавши свого виборного гетьмана Д. Многогрішного на суд Москви. Другий удар ця старшина завдала, коли попросила дозволу у Москви провести вибори гетьмана не на зборах усіх козаків — "Чорній раді", а тільки "значних", та ще й не на території Гетьманщини, а поза нею, між Конотопом і Путивлем. Всього за чверть віку після Б. Хмельницького "Руїна" Правобережжя України досягла апогею. Подільське, Брацлавське і Київське воєводства — перли польської корони, були перетворені в пустку.

"Не маш любви, не маш згоди, Од Жовтої взявши Води През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали!", —

писав I. Мазепа в своїй "Думі", підкреслюючи, що не так через зовнішні причини, як через громадянську війну Україна після Б. Хмельницького так і не змогла закріпити його успіху в побудові незалежної держави.

Джерела та література

Бойко І. Селянство України в другій половині XVI і першій половині XVII ст.— К., 1963.

Брайчевський М. Воз'єднання чи приєднання?—Україна, 1991.— №№ 16-17.

Грабовецький В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 pp.—К., 1972.

Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст.—К., 1959.

Костомаров Н.И. Малороссийский гетьман Зиновий-Богдан Хмельницкий. — В кн.: Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография.— К., 1990.

Крикун Микола. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної України в XV-XVIII ст.(кордони воєводств у світлі джерел). — К., 1993.

Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький.— К., 1990.

Смолій В.А, Степанков B.C. Українська національна революція 1648-1676 років крізь призму століть.— Український історичний журнал (УІЖ).— 1998.— №№ 1, 2, 3.

Смолій В.А., Степанков B.C. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності.— К., 1994.

Степанков B.C. Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її вплив на формування української держави (1648-1654).— К., 1991.

Шевальє П'єр. Історія війни козаків проти Польщі.—К.,1993.

Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків.—Львів, 1990.— Т.2. Яковлева Тетяна. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття (Причини і початок Руїни).—К., 1998