Історія України - Лазарович М.В. - Волинь

Волинська земля отримала назву від свого давнього політичного центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Великим. Волинь, захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився в одне з найбагатших міст України. У ньому вирували не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будували храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єпископат. Серед інших міст виділялися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Бела, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Аж до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії: вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на володимирському престолі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь отримала статус спадкової вотчини й надовго закріпилася за його родом. Проте політична роздробленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Волинського князівства, яке в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів вдалося Романові Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстислава Ізяславича, став волинським князем, а згодом — і володарем могутньої Галицько-Волинської держави, куди ввійшла більшість українських етнічних земель. Князь Роман Мстиславич був високоосвіченою людиною. Мати його — дочка польського короля Болеслава Кривоустого. В юнацькі роки він жив у Польщі та Німеччині, князював у Великому Новгороді. Народ любив його як справедливого правителя, що керував "згідно із законом Божим".

Утворення Галицько-Волинського князівства

Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окремими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII— XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали "великим князем", "царем", "самодержцем всея Русі". У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, ЯК правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було: "Не вбивши бджіл, не поласуєш медом".

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в західноєвропейський світ як його органічна складова. Відзначаючи надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із захопленням писав, що він кидався на "поганих (половців. — Авт.) як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил), переходив їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха".

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздробленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У1205 р. він загинув під польським містечком Завихостому битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримувала українську державність, залишивши добрий сліду нашій історії.