Історія України - Лазарович М.В. - Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, М.Шашкевича і особливо великого українського поста Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став І.Котляревський (1769—1838), автор " Енеїди".

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол. XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ'яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання " Кобзаря ", а потім "Гайдамаків" стали важливими подіями в українській літературі. З виходом на літературну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов'язано з гоніннями російського царату на українську мову (Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Визначним представником літератури демократичного напрямку стала українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833— 1907). Уже в першій своїй книзі "Народні оповідання" вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов'ю відтворила образи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, романах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозтво провінційного панства, створила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У демократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібова(1827—1893),який написав 107байок, комедію "До мирового", вірші для дітей, багато поезій, у т. ч. пісню "Журба" ("Стоїть гора високая"). Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману — "Люборацькі" створив талановитий письменпик-різночинець А.Свидницький (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначилася творчість С.Руданського{ 1834—1873). У "Співомовках" він викрив негативні звички українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті "Бурлачка", "Кайдашева сім'я", "Микола Джеря", "Афонський пройдисвіт", п'єси "На кожум'яках", "Маруся Богуславка", історичні романи "Князь Єрсмія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" та ін. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства, правдиво змалював образи борців проти соціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально-психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", повісті "Лихі люди", "Товариші", "Лихо давнє і сьогочасне" та ін. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863— 1910). Прозаїк, пост, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зображував дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його краще життя. Великою заслугою Б.Грінченка стали підготовка та видання 4-томного "Словаря української мови".

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив Й.Куліш(1819—1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов'ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життя України за часів козаччини і Гетьманщини. Виступав за збереження основ народної моральності, проти денаціоналізації українського народу. На подібних позиціях стояли письменники О.Кониський, Д.Мордовець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Коцюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах ("Дорогою ціною ", "Для загального блага" та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріотичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе геніальна поетеса Леся Українка (Л. Косач-Квітка, 1871—1913). Полум'яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служінню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революційним діячем був видатний поет, талановитий публіцисті літературний критик П.Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті творчих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю тематику А.Кащенка, О.Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв'язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Росії не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніпрянськими побратимами був І.Франко (1866—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, стежив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько-політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка поета. У Львові вийшли його збірки поезій "З вершин і низин" (1887), "Зів'яле листя" (1896), "Мій ізмарагд" (1898), "Із днів журби" (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвитку українського письменства становить проза І.Франка. Використавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів її на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бориславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні оповідання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Пояснюючи мотиви своєї інтенсивної подвижницької праці, І. Франко в одній зі своїх праць писав: "Мій український патріотизм — це не сентимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, зложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що полегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливості, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне".

Під впливом І.Франко, пожвавилася, ступила на шлях загальноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чимало сучасників І.Франка, галицьких письменників 90-х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно пов'язаного з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бордуляк із виразною схильністю до зображення психологічних проблем і застосування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобринська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична поетеса У. Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д. Лук'яновим, з його оповіданнями та повістями з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сатиричних образів почав свою літературну творчість В.Будзиновський, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної інтелігенції, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повістей. Вслід за І.Франком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочасних літературних журналів і, зокрема, часопису "Зоря" часто друкували поезії І.Грабовського, М.Бачинського (О.Філаретівна), М.Мурави (С.Лепкого), В.Масляка. Із пізніших письменників виявився талант О. Маковея — у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтворенні картин із життя галицького міщанина чи провінційного галицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопатинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтримували небагатий галицький театральний репертуар. О.Колеса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. була драматургія, що продовжу вала традиції І.Котляревського, Т.Шевченка. Найвидатнішим її представником був І.Карпенко-Kapий (І.Тобілевич, 1846—1907), який створив понад 20 драм і комедій: "Бурлака", "Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Суєта" та ін. У них переконливо показано широку картину життя українського пореформеного села.

На цей період припадає драматургічна творчість М.Кропивницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п'єс. Серед них шедеври української драматургії "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім'ї", "Олеся", "Дай серцю волю, заведе в неволю ", що й сьогодні не перестають вражати глядачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п'єс написав М.Старицький (1840—1904). Його найвідоміші соціально-побутові драми "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, тай на вечорниці", "Маруся Богуславка", "Остання ніч" пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматургії був І. Франко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.