Історія України - Лазарович М.В. - Спроби "нормалізації"

На відміну від комуністичного руху, який, за словами Я. Грицака, зазнав злету і падіння, український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період невпинного піднесення. Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській державі добитися права на національне самовизначення парламентськими засобами та крахом радяно-фільських ілюзій, які певний час , панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націоналізм був формою природного інстинкту української нації, які будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі а Євгеном Коновальцем (1891 —1938), колишнім комендантом полку Січових стрільців у армії УНР. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здобуття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу Організація планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати дух непримиренності до загарбників. її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ. Ці заходи, згідно з програмою УВО, мали стати не лише "засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні". Першим терористичним актом УВО був невдалий замах колишнього старшини УГА Степана Федака 25 листопада 1921 р. на життя глави Польської держави Юзефа Пілсудського. Вчинок С.Федака, політичний процес над ним, як і наступні акції УВО (підпали садиб польських поміщиків, напади на установи поліції тощо), набули широкого розголосу в суспільстві, привернули увагу до "українського питання" далеко за межами Польщі, чого, власне, й добивалися ініціатори замаху.

Окрім УВО значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної доби мала діяльність головного ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова (1883-1973). Як активний учасник національно-визвольних змагань, вів після їх поразки змушений був залишити Наддніпрянщину і перебратися в 1922 р. до Львова, де займався політичною роботою та редагував "Літературно-науковий вісник". У своїх працях, основними з яких були "Підстави нашої політики" (1921) та "Націоналізм" (1926), Д.Донцов обстоював т. зв. інтегральний націоналізм, згідно а яким кожен націоналіст зобов'язаний був інтегрувати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції (інша назва інтегрального націоналізму — чинний націоналізм — тобто такий, що ґрунтується на "чині" (дії))" Д.Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських ідеологів – Драгоманова, Франка, Грушевського — "універсальними" правда ми, ідеалами вселюдського братерства й справедливості, демократією й балачками там, де потрібні були рішучі дії. Він відстоював зверхність колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття незалежної держави — головною мстою. Щоб добитися цієї мсти, потрібно було, на його думку, виховати з українця людину, яка б горіла фанатичною любов'ю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі "міщанина-буржуа" й визнавала моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростання. Наголос робився на волю, на сильну особистість, на "єдину організацію" з "єдиним вождем", на роль "ініціативної меншості", яка є рушійною силою історії, та на її "творче насильство" над "неусвідомленими" масами. Неабияке місце в ідеології інтегрального націоналізму відводилося плеканню культу боротьби, самопожертви та національного героїзму. Старе націоналістичне гасло "Україна для українців" поступово витіснялося новим — "українці для України".

Без сумніву, ідеологія інтегрального націоналізму Д.Донцова містила елементи авторитаризму та тоталітаризму, у деяких аспектах була близькою до фашистської. Але в 1920-х роках такі тенденції поширилися в усій Європі. До 1929 р. авторитарні режими усталилися в Албанії, Італії, Литві, Польщі, Португалії, СРСР, Угорщині, Югославії, а наприкінці міжвоєнного періоду, по суті, єдиними демократичними країнами в Європі залишалися тільки Англія і Франція. Виходячи з цього, радикалізація поглядів національно упосліджених українців видається явищем закономірним й історично виправданим.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Основним постачальником кадрів для них були університети, де навчалася українська молодь — у Львові, Празі, Подебрадах. Протягом 1927—1928 pp. відбулося злиття УВО й націоналістичних студентських організацій — "Союзу української націоналістичної молоді", "Легії українських націоналістів" та "Групи української національної молоді", які наприкін. січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керівника У ВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції та встановлення диктатури, яка б витісняла окупаційну владу та запровадила уряд, що представляв би всі регіони та соціальні групи України. Домінуючою силою українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та кооперативну форми власності.

Євген Кововалець та його оточення різко засуджували центристські західноукраїнські партії за "угодовство", оскільки трактували їхню участь з 1928 р. у виборах як фактичне визнання польської окупації краю. Альтернативою "угодовцям" мала стати ОУН, котру вони хотіли бачити легальною масовою політичною організацією, яка, відкидаючи співпрацю з окупаційною владою, діяла б у частковій згоді з чинним польським законодавством. По суті, йшлося про те, щоб створити до нелегальної УВО, яка й надалі мала зберігати свою організаційну самобутність, легальну надбудову у вигляді ОУН. Однак проти такої концепції виступило молодіжне націоналістичне середовище, яке вбачало в кожному легальному акті ознаки національної зради. Організувавши на поч. 1930-х років у Галичині хвилю терористичних актів, воно викликало репресії з боку польської влади, загнавши тим самим український націоналістичний рух у підпілля, та змусило ПУН, очолюваний Є.Коновальцем, відмовитися від своїх первісних намірів, оскільки ОУН повністю перебрала функції УВО. Як наслідок, остання, втративши сенс свого окремого існування, злилася з ОУН.

У своїй політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики "перманентної революції", яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний момент переросло б у всенародне повстання. Одне з націоналістичних видань у 1930 р. зазначало: "Шляхом індивідуального терору та окремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки безперервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і розвинути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві". Крім того, численні терористичні акти, експропріації майна, диверсії мали привернути увагу міжнародної громадськості до "українського питання", стримати приплив польських колоністів, поповнити кошти для революційної діяльності.

Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енергійний і рішучий Степан Бандера (1909—1959). Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над українським народом: 22 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радянського консульства у Львові О.Майлова, як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у Радянській Україні, а 16 червня 1934 р.— міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького, відповідального за проведення "пацифікації".

Проте свій терор націоналісти спрямовували не лише проти представників окупаційної влади, а й проти тих українців, що не поділяли їх ідеології та політики, виступали за нормалізацію відносин з польським урядом. Всього за 1921—1939pp. націоналістичне підпілля, за даними дослідників, здійснило 63 замахи. їхніми жертвами стали 25 поляків, 1 росіянин і 1 єврей; більшість — 36 — були українцями. Серед вбитих був і директор української гімназії у Львові Іван Бабій, якого звинуватили у співробітництві з польською поліцією. Вбивство І.Бабія, здійснене 25 липня 1934 p., викликало хвилю обурення в українському суспільстві і стало приводом до звинувачення ОУН: батьки дорікали їй за залучення недосвідчених підлітків до небезпечної діяльності, яка нерідко приводила до трагічних наслідків; громадські, культурно-освітні та молодіжні організації — за прагнення домінувати над ними; політичні партії — за те, що інтегральні націоналісти своїми діями давали урядові привід для обмеження летальної діяльності українців. "Аморальність" ОУН гостро засудив і митрополит А.Шептицький, який в окремому пасторському листі заявив, що її діяльність не підриває влади Польської держави, а лише накликає нові репресії на українське суспільство.

Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом і для самих оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх перебували в тюрмах, окремі, як Ю.Головінський, В.Білас, Д.Данилишин, загинули в сутичках з поліцією чи були страчені властями. Особливо великого розмаху набрала каральна акція після вбивства Б.Пєрацького, у результаті якої було заарештовано практично весь крайовий провід ОУН у Галичині на чолі з С.Бандерою. Але мужня поведінка останнього, як і інших обвинувачених, на судовому процесі, зокрема відмова виступати польською мовою, постійна демонстрація належності до ОУН, справила великий моральний вплив на західних українців, здобула йому широку популярність. У 1936 р. С.Вандеру та його соратників — М.Лебедя і Я. Карпинця було засуджено до смертної кари, яку згодом замінено на довічне ув'язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939р. вони, як й інші націоналісти, втекли з тюрми.)

Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. За приблизними підрахунками, напередодні Другої світової війни Організація налічувала бл. 20 тис. чол. Проте її вплив охоплював набагато більше українців. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавалася активна пропаганда діяльності ОУН її легальними й підпільними виданнями — "Розбудова Нації", "Сурма", "Юнак", "Націоналіст" та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналізму розносилися до найдальших закутків Західної України.

Зростаючі сила й авторитет ОУН стурбували навіть комуністичний режим у СРСР, який організував вбивство Є.Коновальця в Роттердамі у 1938 р. Смерть досвідченого й загальновизнаного провідника призвела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами ПУН, що проживали закордоном, а з іншого — кадрами ОУН, які перебували на західноукраїнських землях. Перші, зокрема Д.Андрієвський, О.Сеник, М.Сціборський, Р.Сушко, старші за віком і досвідченіші, виявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб добитися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі, як С.Вандера, М. Лебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Климишин, Р.Шухевич та ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою молодість та недосвідченість некритично сприймали авторитарні ідеї і методи, відкидали будь-які компроміси з окупаційною владою, з презирством ставилися до поміркованості своїх провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв'язати.

Спроби "нормалізації"

Наростання українсько-польського протистояння викликало тривогу серед поміркованих діячів з обох боків. Було зрозуміло, що чимдалі польський уряд відходитиме від демократії, нагнітатиме судову й поліційну сваволю, тим більше радикалізуватиметься український рух. Ініціатором компромісу з українського боку стало УІ ІДО, яке до такого кроку в значній мірі підштовхував український кооперативний рух, що для ефективної діяльності потребував політичної стабільності. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися в 1936 р. компромісом, відомим як "нормалізація". 8а спільною домовленістю, уряд узяв на себе зобов'язання припинити антиукраїнську політику, а керівництво УІ ІДО за це пообіцяло йому свою підтримку. Незабаром з'явилися й перші результати. Так, хоча під час виборів у вересні 1936 р. від УНДО було обрано лише 13 депутатів і 4 сенатори, його лідер Василь Мудрий став віцемаршал ком сейму. Українські депутати голосували за бюджет, а польський уряд натомість звільнив більшість українських ув'язнених у Березі Картузькій і підготував проект закону про амністію політичних в'язнів. Деякі українські господарчі установи отримали урядові кредити.

Однак "нормалізація" не принесла очікуваних результатів, оскільки була лише тактичною угодою між двома елітами, широкий загал — як український, так і польський, що стояв за ними, її не підтримав. В українському суспільстві надто глибоко була вкорінена недовіра до поляків, щоб йти на порозуміння з ними. Поляки ж, у свою чергу, особливо військові, також не прагнули до компромісу з українцями. Як наслідок, восени 1938 р. вздовж польсько-радянського кордону прокотилася друга хвиля антиукраїнських погромів під гаслом " зміцнення польськості на кресах". Це засвідчило остаточний крах політики "нормалізації", спрямованої на легальне вирішення "українського питання". Воно чекало остаточного свого розв'язання у світовій війні, яка стрімко насувалася.