Історія України - Литвин В.М. - Сармати в Північному Причорномор'ї

Наступниками скіфів у причорноморських степах стали також іраномовні кочові племена - сармати.

Раніше вважали, що саме навала сарматів стала головною причиною занепаду Великої Скіфії. Результати новітніх археологічних досліджень вказують на те, що найбільш ранні сарматські пам'ятки на території України з'являються майже на сто років пізніше найпізніших скіфських. Тобто сарматське проникнення в причорноморські степи відбувалося вже тоді, коли звідти повністю зникли скіфські народи.

Сармати не були етнічно однорідними і включали до свого складу племінні угруповання аланів, язигів, сіраків, аорсів, роксоланів та ін. (останнє з них - роксолани - з XVI ст. стане поетичним синонімом назви Русі).

Згадуючи сарматські племена, античні автори невідмінно наголошують на їх войовничості та агресивності. Римський історик Тацит зазначав, зокрема, що, коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору. В бою вони користувалися арканами, мечами (довшими, аніж скіфські), списами.

На рубежі нашої ери сармати повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, епізодично з'являються на Правобережжі, турбують мешканців заруби нецьких городищ - ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я. І хоч, на відміну від скіфів, вони так і не створили спільного "царства", не зумівши подолати родоплемінну відособленість, внутрішні потенції сарматських племен та потреба в пошуках умов для екстенсивного розвитку штовхали їх до розширення свого життєвого простору. В середині і ст. н. е. вони проникають на береги Південного Бугу та Дунаю, намагаються розселитися ще західніше. В цей час на територію Причорномор'я з Нижнього Поволжя приходять нові сарматські угруповання. Останнє ж масове переселення сарматських племен із сходу до північно-причорноморських степів відбувається в другій половині III - першій половині IV ст. н. е. Навала гунів 375 р. н. е. знаменує завершення історії сарматів.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Перенесення еллінами впродовж VIII - кінця VI ст. до н. е. своїх поселень на широкі простори Середземноморського узбережжя - від Піренейського півострова аж до Єгипту та Сирії (так звана "Велика грецька колонізація") - безпосередньо стосувалося і південних територій сучасної України. Адже саме Північне Причорномор'я стало одним із основних центрів мілетсько-іонійської колонізації.

Уже в другій половині VII ст. на півострові Березань (нині це острів на території Миколаївської обл.) виникає перше давньогрецьке поселення - Борисфеніда. У VI ст. до нього додаються Tipa, Ніконій, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Фанагорія, Гермонаасса, Горгіпія та інші північно-причорноморські міста.

Життя грецьких поселень на землях Північного Причорномор'я започатковували переважно вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль у колонізаційних процесах відігравали й переселенці з інших грецьких міст - Ефеса, Колофона, Теоса та ін.

У майже тисячолітній історії існування античних поселень на півдні України вчені виділяють три періоди. Перший - еллінський (друга половина VII ст. до н. е. - середина І ст. до н. е.) - час становлення й розвитку в регіоні тісних економічних і політичних взаємин з грецьким світом, перенесення на місцевий ґрунт грецької матеріальної та духовної культури, основ організації політичного й суспільного життя, апробованих на материковій Греції.

Другий період - римський (друга половина І ст. до н. е. - 70-ті рр. II ст. н. е.) - час охоплення римським впливом всього Північного Причорномор'я та включення частини міст до римської провінції Нижня Мезія.

Третій період - пізньоантичний (приблизно третя чверть III - друга половина IV ст. н. е.) - час поступового занепаду античної цивілізації на теренах Північного Причорномор'я.

На першому, еллінському, періоді виділяють кілька етапів - архаїчний, класичний та елліністичний.

Архаїчний етап охоплював події VI - початку IV ст. до н. е. Головним для цього етапу є завершення становлення античних центрів Північного Причорномор'я.

Підкорення персами 546 р. до н. е. Іонії, встановлення тиранічних режимів, сплата данини і повинність несення військової служби в перській армії спричинили масову еміграцію малоазійських греків у понтійський регіон. Саме з цього часу було заселено най ширші простори Північного Причорномор'я та розпочато якісно новий етап розвитку політичних організмів. У цей час не лише розширюються освоєні земельні округи навколо старих центрів колонізації, а й відбувається проникнення в інші райони Північного Причорномор'я, зокрема в Нижнє Подністров'я та Західний Крим.

У другій половині VI - першому десятилітті V ст. до н. е. на Боспорі Кіммерійському виникають такі значні поселення, як Фанагорія, Кіммерик, Патрей, Парфеній та ін. Вирішальна роль у їх заснуванні належала вихідцям з Іонії, насамперед Мілета. Згодом тут виникають такі важливі центри античної колонізації, як Пантікапей, Німфей, Феодосія тощо. Ще пізніше почали освоюватися менш сприятливі екологічно й демографічно райони Нижнього Подністров'я, де виникли Ніконій (або Ніконія) на східному узбережжі Дністровського лиману, а також згадувані античними авторами Офіуса і Tipa. До найпізніших і мало розвинутих в архаїчний час іонійських колоній належать Керкинітида та Херсонес Таврійський у Західному Криму.

Колонізаційна практика еллінів на першому етапі передбачала заснування поселень на островах, півостровах, мисах тощо, які найменше були пов'язані із сушею та мали природні захисні кордони. Як правило, спочатку створювали невеликі торгові пункти - так звані емпірії. Тут закладалися товарні склади, які використовувалися при організації обмінної торгівлі з місцевим чи сусіднім населенням.

Із збільшенням числа колоністів і можливістю налагодження безпечного проживання на новому місці розпочиналася друга фаза колонізації, що передбачала освоєння зручних для розселення місцевостей. Починали формуватися сільськогосподарські округи грецьких міст - так звані хори.

У другій половині VI - на початку V ст. до н. е. розпочинається процес поступового формування полісів - порівняно невеликої (від кількох сот до кількох тисяч осіб) общини громадян, головним заняттям яких було землеробство, що складало її економічну базу. Важливою ознакою міс-та-поліса була також його торговельно-реміснича інфраструктура. Найбільших економічних успіхів у розглядувану добу досягли Ольвія, Пантікапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія.

Економічний розвиток поглиблював соціальну нерівність. Остання значною мірою закладалася вже від початку, оскільки побутувала практика наділення першопереселенців кращою землею та більшими наділами, аніж тих еллінів, які переселилися згодом (їх називали етиками).

Вищим органом влади полісів були народні збори, до участі в роботі яких допускалося все доросле чоловіче населення, яке мало статус громадян. Як правило, грецькі поліси за своїм політичним ладом були рабовласницькими республіками. Залежно від домінуючої політичної сили республіки були або демократичними, як Херсонес (до І ст. до н. е.), або аристократичними, як Ольвія.

Як і в материковій Греції, релігія колоністів у своїй основі була політеїстичною - елліни поклонялися багатьом божествам і навіть легендарним героям. На першому етапі, що умовно тривав до І ст. до н. е., в еллінських містах Північного Причорномор'я поширення мав переважно грецький пантеон божеств, із включенням лише певних місцевих культів.

З релігійними віруваннями тісно перепліталися й культурно-творчі процеси в полісах - спорудження храмів і вівтарів, встановлення монументальних статуй, налагодження місцевого виробництва різноманітних зображень божеств і культових речей тощо.

Класичний та елліністичний етап еллінської історії охоплював період від початку V до середини І ст. до н. е. й відзначався піднесенням економіки, бурхливим розвитком сільського господарства, ремесла, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, досконалістю політико-адміністративної структури. Причому, на елліністичному етапі - останній третині IV - початку І ст. до н. е. - грецькі міста-держави Північного Причорномор'я переживали часи найбільшого економічного піднесення, розвитку торгівлі й культури.

Найтиповішим грецьким містом-полісом на Понті Евксинському була Ольвія. Саме тут полісна модель демократичного типу досягла найвищого рівня, проіснувавши до кінця доби античності. В Ольвії тривалий час зберігалися найтиповіші для полісної демократії форми правління й морально-етичні принципи співіснування громадянської общини.

До складу держави-поліса Ольвія, крім власне самого міста Ольвія, входило також місто Борисфен на о. Березань та численні сільські поселення. На ранньому етапі свого розвитку Ольвійська держава мала олігархічний характер, який на початку V ст. до н. е. замінив авторитарний режим типу тиранії. На зламі V-IV ст. до н. е. на зміну тиранії прийшов демократичний лад, чому неабияк сприяв приклад Афін та експедиція у Понт відомого грецького політика і державного діяча Перікла. З утвердженням демократії в Ольвії склалася державна система, близька до афінської, яка, щоправда, повною мірою утвердилася вже за елліністичного етапу.

Характерними її ознаками був поділ органів управління на законодавчі та виконавчі. Вищу законодавчу владу мали Народні збори, "Народ"та Рада. Саме від їхнього імені видавалися державні постанови. Народні збори складалися з повноправних громадян поліса. До їх числа не входили жінки, неповнолітні, іноземці та раби. Персональний склад Ради формувався з числа найбільш поважних громадян поліса.

Виконавча влада зосереджувалась у руках магістратів - колегіях чи окремих посадовцях, яких обирали відкритим голосуванням терміном на один рік Народні збори. Військовими справами відала колегія стратегів з шести чоловік. Певні поліцейські функції, дотримання порядку на ринках і агорі, точність міри та ваги, якість товарів, водопостачання, каналізація, стан доріг, вулиць і будівель тощо перебували у віданні колегій агораномів та астиномів.

Окремішнє положення займали судові органи. Вони містилися у спеціальному будинку - дикастерії і володіли широкими повноваженнями щодо накладення штрафів, конфіскації майна та вигнання за межі поліса.

Провідну роль в економічному житті поліса відігравало багатогалузеве сільськогосподарське виробництво, яке було основою всього його господарства. Основними виробничими галузями було вирощування пшениці, ячменю, проса, віки. Певне значення мали садівництво та городництво.

Значне місце у виробничому комплексі посідали й ремесла. Особливо великого значення набуло лиття та обробляння чорних і кольорових металів, а також виробництво керамічної продукції. Вироби ремісників становили важливу галузь товарообміну із сусідніми, варварськими племенами.

Торгівля розвивалася як у межах поліса (внутрішня), так і була спрямована за його межі (зовнішня). Залежно від цього істотним чином різнився й асортимент товарів, а також форми їх реалізації - у вигляді грошового чи натурального обміну.

Внутрішня торгівля, тобто та, що провадилася всередині поліса, у межах Ольвії та її сільської округи, провадилася як у формі натурального обміну, так і грошових розрахунків. Зовнішня ж торговельна активність Ольвії була спрямована як на ринки інших понтійських колоній, так і місцевих племен степової та лісостепової смуги, а також - грецькі міста Середземномор'я. Надзвичайно тісними були економічні зв'язки Ольвії з Афінами.

Суспільно-станова структура населення міста-держави включала в себе громаду повноправних громадян, головним чином земельних власників. Очевидно, до цієї категорії населення належали й багаті сім'ї жерців. Особливе становище серед громадян посідала соціальна група аристократів.

У зв'язку з невпинним розширенням торговельно-обмінних відносин дедалі більшу вагу у соціальній стратифікації здобували багаті купці та ремісники, власники майстерень, які отримували нові привілеї, в тому числі статус повноправних громадян. Цю соціальну верству називали ксенами. В Ольвії існував також значний прошарок торговців-іноземців проксенів, які за постановою Ради та Народних зборів ставали повноправними громадянами поліса й обстоювали в ньому інтереси своїх співвітчизників.

Переважна ж більшість дрібних ремісників, торговців, вільних сільських жителів, що не мали власної землі (орендарю), перебували поза межами общини вільних громадян.

Значну частину населення Ольвії складали напіввільні люди. Відсоток рабів був невисоким. Це були головним чином домашні раби або ті, що працювали на сільськогосподарських ділянках чи каменоломнях.

Принципово іншим політичним шляхом розвитку пішли міста на берегах Боспору Кіммерійського (сучасна Керченська протока) та об'єднані навколо еллінського поліса Пантікапей. Оскільки саме ця частина еллінських колоній у Північному Причорномор'ї зазнавала найбільшого тиску з боку сусідніх кочових племен, саме й тут склалися найліпші умови для політичної консолідації грецьких полісів. Одночасно саме сюди спрямувався найбільш масових потік нових переселенців. Місцева економіка не могла швидко адаптувати їх для своїх потреб та забезпечити відповідну виробничу й соціальну нішу на існуючих територіях, а тому для Боспора великого значення набуває процес розширення своїх територіальних меж за рахунок нових земель, заселених негрецьким населенням.

У 438 р. до н. е. при владі утвердилася династія Спартокідів, що правила протягом наступних більше 300 років. Вже наприкінці правління сина засновника династії Спартака І Сатира та онука Левкона І, в державі утвердилися класичні засади тиранічного режиму. У своїй політиці правителі спиралися на добре організовану центральну адміністрацію, військо і служителів культів, зокрема жерців Аполлона, які належали до вищої аристократії Боспорської держави.

Правителі Боспору провалили надзвичайно активну зовнішню політику, спрямовану як на завоювання нових територій у своїх сусідів не греків та відбиття натиску помалів - головним чином найбільш потужних скіфських племен, так і щодо підпорядкування своїй владі вільних еллінських полісів Північного Причорномор'я.

Посилення римських впливів на політичне життя північнопричорноморського регіону розпочалося в умовах активного переміщення кочових племен, зокрема сарматів, на землях, що перебували у сферах економічних інтересів грецьких полісів. Нестабільність ситуації підривала основу античного добробуту - сільськогосподарське виробництво, а також ставала на заваді проведення товарообмінних відносин. За таких умов грецькі поліси переживали кризові явища. Скориставшись з економічної кризи та наростання етнічних суперечностей, понтійський цар Мітридат VI Євпатор наприкінці II ст. до н. е. об'єднав під своєю владою Тіру, Ольвію, Херсонес. Проте повстання жителів античних міст 63 р. до н. е. не лише звільнило їх від влади Боспору, а й відкрило можливості для поширення в регіоні римських впливів.

Уже син царя Мітридата VI Фарнак визнав свою повну покірність Римові, за що отримав від римського правителя Помпея звання "друга та союзника римлян" й права на правління в Боспорському царстві. Щоправда, зміцнивши свою владу та скориставшись із скрутного зовнішньополітичного становища Риму й конфлікту Цезаря і Помпея, Фарнак спробував було позбутися його зверхності. Ним була проведена воєнна експедиція проти римлян у Малій Азії. На перших порах вона розвивалася досить успішно й Фарнак захопив більшу частину Малої Азії. Але згодом у битві при Зелі 2 серпня 47 р. до н. е. в результаті рішучих дій римлян під командою Юлія Цезаря він зазнав нищівної поразки.

Упродовж 45-49 рр. точиться римо-боспорська війна, в ході якої бойові дії ведуться вже на території самого Боспору. Цього разу перемога також була на боці Риму, й успішне завершення війни мало важливі наслідки не лише для Боспору, а й для усіх грецьких полісів. Під безпосередній римський контроль потрапляє все Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Колхіди. Західна частина регіону, в тому числі Tipa, Ольвія і Херсонес, підпали під безпосереднє управління легатів провінції Мезія. На Боспорі деякий час ще правила місцева династія. Щоправда, правителі І юс і юрського царства затверджувалися в Римі іі вносилися до списку "друзів цезаря та друзів римського народу". На монеті, що карбувалася на Боспорі, обов'язковим атрибутом ставало зображення правлячого римського імператора.

Із середини III ст. Боспор увійшов у епоху так званих готських або скіфських воєн. Власне, боспорські землі стали базою для розвитку готського вторгнення в межі Римської імперії з усіма трагічними наслідками цього факту. У політичному житті царства впроваджується практика узурпації верховної влади на Боспорі представниками варварської знаті. Раз по раз царство підпадає під протекторат готів та гунів, котрі активно використовують боспорську армію та, особливо, флот у своїх цілях.

У середині V ст., після поразки гунів у 451 р. на Каталаунських полях, смерті Аттіли 454 р. та розпаду гунської держави в Подунав'ї, помади повернулися в Північне Причорномор'я та влилися до складу місцевого населення.

І лише у роки правління візантійського імператора Юстиніана (518- 527 pp.) Боспор звільнився від протекторату гунів та був включений до складу Східно-Римської імперії.

В іншому, аніж у випадку з Боспором, ключі розвивалися стосунки Риму з Ольвією й Херсонесом. Тут прагнення римлян до розширення сфери свого впливу часто-густо збігалося з потребами грецьких демократичних полісів в отриманні військової та політичної підтримки й допомоги. Особливо тісно складалася співпраця Риму з Херсонесом Таврійським. На перших порах основою цієї співпраці стає політична підтримка Риму в намаганнях херсонеського полісу звільнитися від залежності від боспорських царів. Так, не пізніше 46 р. до н. е. в Херсонесі отримали від Цезаря права так званої елевтерії, що означало повну незалежність від Боспору та власний державний суверенітет.

Ще більш тісними стають стосунки Херсонеса з Римом з третьої чверті І ст., коли значно ускладнюється зовнішньополітичне становище понтійського поліса. Місто виявилося неспроможним стримувати натиск варварських племен, а тому наполегливо просить військової допомоги в адміністрації римської провінції Мезія. А саме вчасний прихід римських легіонерів у 63 р. порятував громаду від облоги скіфів.

Після здобутої перемоги римські легіонери споруджують на мисі Ай-Тодор фортецю Харакс та на певний час залишаються в місті. Постійна ж військова присутність Риму в місті розпочинається із середини II ст., коли Херсонес отримує другу елевтерію. Причому, цього разу права елевтерії передбачали надання лише права самоврядування під римським контролем.

Щільне включення Херсонеса в орбіту римської політики супроводжувалося розташуванням римського гарнізону в південно-східній частині міста, так званій цитаделі. Крім сухопутних військ, у херсонеській бухті стояли військові кораблі римського флоту. Римляни не лише забезпечували безпеку міста, а й контролювали значні території навколо нього, стежачи за порядком в середовищі варварських сусідів еллінів.

Майже за аналогічною схемою розвивалися стосунки з Римом й античної Ольвії, щоправда, тут існувало чимало принципових особливостей. У І ст. до н. е. Ольвія переживала часи гострої кризи, зумовленої насамперед зовнішньополітичною нестабільністю та нашестями войовничих кочових народів. Територія полісу постійно звужувалась і на кінець 80-х pp. до н. е. у занедбаному стані перебувають навіть околиці міста. У 70- 60-ті pp. припиняється карбування власної монети. А в умовах загрози нашестя між 55-48 pp. до н. е. життя в Ольвії припиняється. Жителі міста знайшли собі притулок або в інших античних полісах, або у варварському середовищі.

Відродилося життя в Ольвійському полісі не раніше кінця І ст. до н. е. А вже у середині - другій половині І ст. н. е. Ольвія потрапляє у залежність від сарматських царів. Так само, як і Херсонес, Ольвія намагається заручитися підтримкою Риму на зовнішній арені. Однак її успіхи в цій справі були більш скромними. Лише після перемоги над даками імператор Траян увів до міста загін римської піхоти, що мав обороняти його від нападів кочовиків.

Наприкінці 197 р. Ольвія була включена до римської провінції Нижня Мезія. З цього часу в місті постійно перебували римський гарнізон та римська адміністрація. Як і в Херсонесі, в Ольвії було збережено існування Народних зборів, Ради та магістратур, але водночас сильними були позиції римської адміністрації.

Загальні для грецьких полісів тенденції економічного піднесення в часи інтеграції з Римом перериваються навалою степових народів. Причому, якщо Боспору, Херсонесу та Тірі зі значними втратами, але все ж вдається відродитися, то доля Ольвії виявилася трагічною. На місто накотилися в цей час дві страшних навали - в 232-238 та 269-270 рр., після яких місто було заселене знову не раніше 80-х рр. ПІ ст. Не було відновлено в повному обсязі сільськогосподарське виробництво. У занедбаному стані перебувала торгівля. І хоч торговельні зв'язки з Боспором, Малою Азією, західними провінціями Римської імперії та навколишніми племенами продовжують існувати, загалом поглиблюється натуралізація господарства. Остаточно життя на території Ольвії згасає на середину IV ст.

Античні держави Північного Причорномор'я були органічною складовою античного світу. Водночас їх цивілізація справила значний вплив на життя сусідніх народів, що населяли на той час південь сучасної України - скіфів, лісостепових племен, сарматів, носіїв черняхівської культури тощо.

Племена, які впродовж століть були сусідами понтійських еллінів, запозичили в них певні прийоми будівництва та архітектури, ремесел, окремі елементи духовної культури. Грецькі амфори, столовий і парадний посуд, прикраси увійшли в повсякденний побут навколишніх племен. А щодо середньовічних міст Криму, то їх по праву вважають прямими спадкоємцями надбань античної культури.

Але насамперед прогресивна роль античних міст-держав проявилася у прискоренні соціально-економічного та політичного розвитку регіону. Власне, вони започатковували напрями цивілізаційних орієнтацій, які через певний час утвердяться на українських землях в добу Київської Русі, але прийшовши цього разу вже з Візантії.

Неоціненною є також роль острівців античної цивілізації в Північному Причорномор'ї у процесі пізнішої християнізації Русі. Вже 325 р. боспорський єпископ Кадм поставив свій підпис під документами І Вселенського собору в Нікеї, що засвідчує існування в той час на Боспорі єпархії. А в V-VI ст. християнство стає тут панівною релігією й охоплює різні соціальні групи населення.

Ще в І-III ст. християнське віровчення починає проникати до Херсонесу. Очевидно, у другій чверті IV ст. воно отримало право на легальне існування та створило власну єпархію. На рубежі V-VI ст. у місті було збудовано християнський некрополь. А після включення понтійських полісів до складу Візантії, де християнство було державною релігією, християнство остаточно утверджується на півострові, аби звідти через кілька століть прийти на Русь.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я
Розділ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА ПІДНЕСЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Слов'янські племінні союзи Центрально-Східної Європи
Господарська діяльність, суспільний лад і духовний світ слов'ян
Становлення Давньоруської держави
Київська Русь у середині - другій половині X ст.
Хрещення Русі Володимиром Великим
Київська Русь у добу розквіту. Княжіння Ярослава Мудрого та Ярославичів
Спроби консолідації Київської Русі. Княжіння Володимира Мономаха та Мономаховичів
Розділ 3. КИЇВСЬКА РУСЬ У ДОБУ ПОЛІТИЧНОЇ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ І КНЯЗІВСЬКИХ МІЖУСОБИЦЬ
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru