Історія України - Литвин В.М. - Розділ 5. ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКО-РУСЬКЕ

Входження Русі-України до складу Литовського князівства

Смерть останнього номінального представника династії Романовичів Юрія II в 1340 р., що потягла за собою цілком реальне послаблення державної влади в Галицько-Волинській Русі, припала на вкрай напружені для всієї Південно-Західної Русі часи. Адже саме в цей час найближчі її сусіди переживали або добу піднесення і подолання роздробленості, або ж, як щодо Литви, часи виходу на міжнародну арену, початки активного військово-політичного життя.

Зокрема, Польща в часи правління Владислава Локетка та, особливо, його талановитого сина Казимира III Великого (правив у 1333-1370 рр.) швидко виходить з епохи феодальної роздробленості, міцніє мілітарно і переймається проблемою розширення своїх територіальних меж. Ще більш очевидними були в цей час успіхи правителів Угорщини. З утвердженням на угорському королівському престолі Анжуй-ської династії уже в роки правління Карла-Роберта Анжуйського (1308-1342 рр.) та його сина і наступника Людовика (1342-1382 рр.) королівство охоплює не лише власне угорські землі, а й території Болгарії, Валахії, Молдови, Хорватії, землі Буковини та Закарпаття.

Стрімко вривається на арену тогочасної європейської політики Литовське князівство. Литовські племена тривалий час платили Русі данину, а полоцькі чи вітебські князі ще в XII ст. використовували литовські дружини у своїх військових походах. Тиск з боку Німецького ордена, котрий намагався колонізувати населені балтами землі, став поштовхом для прискорення процесів консолідації литовських племен. Приблизно в 1240-х рр. один з племінних вождів - Міндовг змінив порядок управління литовськими землями та проголосив себе одновлодним. Зміцнивши свою владу на литовських землях, Міндовг починає поширювати її і на суміжні слов'янські землі, що раніше входили до складу Київської Русі. Першими до Литви перейшли землі Середнього Понімання - так звана Чорна Русь, з розташованими тут містами Новогродок, Вовкависьк, Городня, Слонім.

Причому, літописці не подають жодних свідчень насильницького підпорядкування цієї землі литовцями, і, швидше всього, вокняжіння тут Міндовга відбулося за згодою місцевого населення. У Новогродку деякий час навіть знаходилася резиденція литовського князя.

Часом чи не найбільш швидкого територіального розширення та зростання могутності Литовського князівства стали роки князювання Ґедиміна (1316-1341) - родоначальника нової князівської династії Центрально-Східної Європи. Насамперед у 1315 р. литовський правитель відвоював у галицько-волинських князів Берестейську землю. Згодом, в 1320 р., приєднав до своїх володінь Вітебську землю. А вже після цього черга дійшла до Пінської та Туровської земель. На початок же 40-х років XIV ст. до складу Литовського князівства входили майже всі землі сучасної Білорусі.

Об'єднуючи під своєю владою східнослов'янські землі, Ґедимін, як правило, обходився без застосування зброї та насильства над місцевим населенням. Саме він першим з литовських князів почав називати себе володарем не лише литовців, а й русинів, а свою державу - Литовським і Руським Королівством.

Покладаючись не лише на силу, а й на вмілу дипломатію, Гедимін одружив одного свого сина Ольгерда з донькою вітебського князя, другого - Любарта - з донькою волинського князя, здобувши у такий спосіб спадкові права на ці землі. Своїх п'ятьох доньок великий князь повидавав заміж за правителів чи спадкоємців сусідніх польських і руських князівств, зав'язуючи тим самим вигідні династичні союзи.

Ще за життя великий литовський князь Ґедимін, зібравши одну з найбільших в Центрально-Східній Європі державу, пороздавав окремі її частини в управління своїм синам, трактуючи її таким чином як патримоніальну власність. Так, Вільно (куди в 1323 р. було перенесено столицю князівства) з навколишніми містами було передано молодшому синові Явнуту, Тернаву та Слонім - Маснивіду, Пінськ і Туров - Наримонту, Новогро-док і Вовкависьк - Коріату, Волинь - Любарту, Вітебськ і Мінськ - Ольгерду, Трокі, Бересте та Городню - Кейстуту.

Після смерті великого князя столиця його держави Вільно так і залишалася в руках молодшого Явнута, і це викликало сімейне замішання серед Гедиміновичів. Сімейні чвари увінчалися державним переворотом, що його здійснили Ольґерд і Кейстут. Останній захопив столицю князівства та проголосив володарем Ольгерда - найстаршого з-поміж синів Ґедиміна, хоч і Кейстут користувався правами співправителя.

Зібрану батьком територію співправителі розділили навпіл: Кейстут отримав західні землі - Жемайтію (Жмудь), Литву (Аукштайтію), Ядляшшя з Бєльськом і Берестейську землю; а Ольґерд - східні від лінії Городня-Троки-І нфлянти території, тобто більшою мірою руські землі. Столицею західної частини стали Троки (Тракай), а східної - Вільно. Так само, як і у випадку з територією, було розділено і сфери політичного впливу та політичної відповідальності братів. Кейстут мав опікуватися західною політикою Великого князівства Литовського, головним чином протидіяти німецьким орденам; а Ольґерд - стосунками з Москвою, Новгородом, Псковом, Золотою Ордою та її васалами. Відтак і включення більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського об'єктивно пов'язане саме з діяльністю Ольгерда.

Виступивши з антитатарською програмою збирання руських земель, Ольґерд отримав виразну перевагу над іншими претендентами, що претендували на роль збирача земель, які раніше входили до складу Давньоруської держави. Адже Галицько-Волинська держава на середину XIV ст. вступила у смугу занепаду та гострих політичних конфліктів, спричинених, серед іншого, й династичною кризою. Володимиро-Суздальська Русь на той час залишалась улусом Золотої Орди, населення якої сплачувало ханським баскакам данину, а князі отримували ярлик на князювання лише за ханської згоди. Відповідно й територіальна експансія вільної від чужого гніту Литовської держави, що, до того ж, несла у собі гарантії безпеки від вторгнення агресивних степовиків, виглядала не принизливо. Крім того, успіхам сприяла і зважена політика литовських правителів на новоприлучених землях.

За таких умов уже на початок 1350-х рр. Ольґерд підпорядкував своїй владі решту білоруських земель (Бобруйськ, Речиця, Чичерськ, Пропойськ та ін.), у 1358 р. - удільне князівство з центром у Мстиславі, потім його владу добровільно визнало брянське боярство. А наприкінці 1361 - початку 1363 р. війська литовського князя зайняли Київ, де було посаджено намісником великого князя литовського його сина Володимира Ольгердовича. Невдовзі, у тому ж таки 1362 р., Ольґерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини та більшою частиною Переяславської землі.

Восени цього ж року в битві під Синіми Водами (нині р. Синюха на території сучасної Кіровоградської обл.), князеві вдалося отримати важливу перемогу над військами трьох татарських орд - Кримської, Перекопської та Ямболукської (Джамбойлуцької), що на той час уже виділилися з колишнього улусу Ногая та контролювали Поділля і степові території Північного Причорномор'я.

Характерно, що війська Ольгерда, які взяли участь у Синьоводській битві, складалися з його відбірної рицарської дружини, а також загонів місцевого боярства з Київської та Чернігово-Сіверської земель, загонів волинян під началом Любарта та подолян Коріатовичів.

Перемога в битві під Синіми Водами стала першим великим успіхом у боротьбі з монголо-татарами з часів нападу орд хана Батия на Русь. Вона продемонструвала можливості успішного протидіяння нащадкам войовничого Батия, а також підняла авторитет Ольгерда як об'єднувача руських земель. Адже московські князі, зокрема сучасник Ольгерда Іван Калита, у цей час невпинно демонстрував свою лояльність щодо правителів Золотої Орди і про організацію спротиву навіть не мріяв.

Після здобутої перемоги Ольґерд вийшов у пониззя Дністра та до Дніпровських порогів. Поділля було передано великим князем в уділи своїм племінникам - Юрію, Олександрові, Костянтинові та Федорові Коріатовичам, на плечі котрих було покладено завдання налагодження оборони краю від татарських набігів.

Щоправда, існує й інша точка зору з приводу часу прилучення до Великого князівства Литовського подільських земель. У згоді з нею, це сталося ще в 40-х рр. XIV ст., коли землі, розташовані між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю та Чорним морем - з півночі на південь, потрапили під пильну увагу середнього сина Гедиміна Коріата-Михайла. Саме тоді на так званому Малому Поділлі - землях між Кам'янцем, Смотричем,

Червоноградом, Скалою Подільською і Бакотою - й осів Коріат зі своїми синами. А отже, Ольгерд лише визнавав фактичний стан справ, який вже існував раніше, а також, можливо, розширив уділи Коріатовичів.

Таким чином, на початок 1360-х рр. майже всі українські землі, за винятком західних територій, підпорядкованих польському та угорському королям, належали литовським князям, нащадкам Ґедиміна.

Входження Русі-України до складу Литовського князівства
Литовсько-Руське князівство в середині - другій половині XIV ст. Кревська унія 1385 р.
Князювання Вітовта. Городельська унія 1413 р.
Суспільно-політичні процеси у Великому князівстві Литовсько-Руському в ЗО-7в-ті роки XV ст.
Територіально-політичний та соціальний устрій Великого князівства Литовсько-Руського
Частина 2. Україна в ранній Новий час
Розділ 6. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Люблінська унія 1569 р. та утворення Речі Посполитої
Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині XVI - початку XVII ст.
Культурно-освітнє та церковно-релігійне життя України
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru