Історія України - Литвин В.М. - Українсько-польські війни першої половини 1650-х рр.

Наприкінці 1650 р. Ян Казимир скликав у Варшаві черговий вальний сейм, який став поворотним етапом у розвитку українсько-польських стосунків. Сейм ухвалив рішення збільшити чисельність коронного війська до 36 тисяч, а литовського - до 15 тисяч осіб. Наприкінці першої декади лютого 1651 р. коронні війська стрімко вторглися на територію Брацлавщини.

Авангарду польської армії на світанку 20 лютого 1651 р. вдалося зненацька напасти на полковника Нечая, котрий на той час лише на чолі невеликого загону козаків перебував у містечку Красному. У жорстокій січі, яка вибухнула на вулицях цього подільського містечка, полковник загинув геройською смертю. Майже всі захисники міста полягли, а ті, що залишилися живими, були знищені жовнірами. Після цього поляки оволоділи Мурафою, Шаргородом, Чернівцями, Ямполем, Стіною. У ніч на 11 березня полк брацлавського воєводи С.Лянцкоронського підступив до Вінниці, де перебував з полком Іван Богун. Вчасно попереджений про наближення ворога, вінницький полковник зумів належним чином підготовитися і в ході боїв, що тривали з перервами увесь день, завдав нищівного удару польському авангарду. Надвечір до міста підступили основні сили на чолі з М.Калиновеьким, і наступними днями поблизу і в самому місті розгорілися запеклі бої. Не маючи змоги із-за мало чисельності своїх військ тримати оборону всього міста, Богун зосередив свої сили на обороні меншого за розмірами табору, заклавши його навколо монастиря. Водночас полковник раз по раз організовував дошкульні вилазки до табору нападників, не дозволяючи їм зосередити всі наявні сили лише на приступах козацьких захисних ліній. 20 березня на підмогу Богуну поспів Уманський полк Йосипа Глуха. Після цього стратегічна ініціатива в проведенні Брацлавської кампанії цілковито перейшла до українського командування. Залишивши під Вінницею близько тисячі поранених і хворих жовнірів, польське військо поспіхом відійшло до Бара, згодом - Кам'янця - Подільського.

Переслідуючи супротивника, козаки Богуна та Глуха, на допомогу яким незабаром підходять і головні сили Хмельницького, оволодівають Браїловим, Баром, Хмільником, Шаргородом, Меджибожем та іншими містами і містечками східного Поділля. З-під Меджибожа у ніч з 7 на 8 травня гетьман відправляє кінний корпус, що складався з 8-10 тисяч козаків і кількох тисяч татар, під Кам'янець, аби там завдати остаточної поразки Калиновському. Однак останньому вдається відірватися від переслідування та вивести свої полки на з'єднання з коронною армією, що її збирав за наказом короля коронний гетьман М.Потоцький неподалік Сокаля на Галичині.

Цього разу чисельність зібраної королем коронної армії та посполитого рушення досягла небачених досі розмірів - приблизно 100-120 тисяч жовнірів і шляхти та стільки ж військових слуг і обозних служителів. У війську було проведено певну реорганізацію - поділено на полки, виділено драгунські та рейтарські підрозділи. Загальне командування Ян Казимир взяв на себе і після цього віддав наказ рушати на Волинь, у напрямку Берестечка.

Тривалий час не було чіткості у питанні, яку позицію займе кримський хан Іслам-Ґерей, котрого офіційна Варшава наполегливо схиляла на свій бік. Стосовно ж допомоги Москви, то тут Хмельницький був вимушений в черговий раз визнати невдачу своїх дипломатичних старань. Більше сподівань було на допомогу трансильванського князя. Тим паче, що гетьману вдалося налагодити зв'язки з польським шляхтичем з Підгір'я Олександром Косткою-Наперським, котрий у середині червня захопив Чорштинський замок, забезпечивши тим самим Д'єрдю II вільний прохід у межі Речі Посполитої. Однак трансільванський князь і цього разу не наважився виступити на боці Хмельницького, а залишений без допомоги Костка-Наперський був розбитий корогвами, посланими краківським єпископом, і після жорстоких тортур страчений.

Урешті на початку 20-х чисел червня Іслам-Герей на чолі 30-40-ти-сячного війська прибув до українського табору. На воєнній раді було вирішено повторити зборівський сценарій 1649 р. й атакувати королівське військо на марші. Але цього разу польське командування завчасно довідалось про наближення супротивника і фактор несподіванки для українсько-кримських військ було втрачено. На світанку 28 червня Ян Казимир і М.Потоцький вишикували польські війська, і близько 10 години ранку татарською атакою розпочалася Берестецька битва. Перший день боїв не дав переваги жодній зі сторін. Посеред ночі до Берестечка підійшли головні сили кримсько-української кінноти. Саме на їх плечі ліг основний тягар у січі, що спалахнула на Берестецькому полі наступного дня. Цього разу перевага була на боці українського гетьмана та кримського хана. Особливо відчутною вона стала в другій половині дня. Наступного дня битва розпочалася лише по полудню, оскільки зранку над полем стояв надзвичайно густий туман, який унеможливлював будь-яку координацію військового маневрування. Зіткнення тут було настільки потужним і безпощадним, що, за свідченням польського учасника, півгодини все було "у вогні, не можна було нічого чути, лише гук... з ручної стрільби і гармат, так що ми вже думали, що звідтіля ніхто живим не повернеться".

Те, що сталося згодом і що принесло надзвичайно важкі наслідки для козацького війська та України загалом, знайшло різні трактування в історичній літературі й досі не отримало однозначної оцінки. Так, частина польських та українських істориків стверджують, що найманій німецькій піхоті, потіснивши козацькі ряди, вдалося прорватися до пагорба, на якому перебував хан. Одночасно по ханському намету було влучно випущено декілька гарматних ядер. Одним з них був поранений у ногу сам Іслам-Герей, іншим - убитий калга Крим-Ґерей та поранено ще ряд татарських мурз. Все це разом і спровокувало віддачу ханом наказу про вихід татар з бою.

Сучасні вітчизняні дослідники переконливо доводять, що розповідь про відчайдушну січу, що нібито сталася поблизу ханської ставки, є нічим іншим, як гарним міфом. Насправді ж напередодні ганебної втечі Іслам-Ґерея з Берестецького поля в напрямі кримського правителя було випущено лише одне ядро, яким було вбито ханського прапороносця та обкурено його самого. І вже після цього Іслам-Герей кинувся за пагорб, а за ним розпочалася втеча всіх орд. Тобто все вказувало на те, що причини виводу ханом своїх військ з битви крилися не в мотивах військової необхідності, а політичної доцільності. Як і двома роками тому, Іслам-Ґерей не бажав істотного зміцнення позицій Української держави та повного занепаду Речі Посполитої. Крім того, не виключено й можливості досягнення між представниками польського короля та кримського хана певних таємних домовленостей щодо приборкання в такий спосіб надмірних апетитів українського гетьмана.

Залишення ордою поля бою вельми ускладнювало становище української армії. Для того, аби переконати хана повернутися під Берестечко, навздогін йому кинувся Хмельницький з кількома старшинами. Але Іслам-Герей не лише не прийшов на допомогу своїм союзникам, а, захопивши із собою гетьмана, почав відходити на південь.

Після цього становище козаків ще більше ускладнилося. Хоч козацьким полкам вдалося організувати ефективну оборону табору, відійшовши під вогнем поляків до р. Пляшівки, притоки Стиру, де болото й хащі прикривали тил, та мужньо відбивати атаки противника, однак старшина за відсутності Богдана не змогла втримати у війську тверду дисципліну. Між знатним козацтвом і низами росло недовір'я, посилене переходом полковника М. Криси на бік короля. Невпинно погіршувався психологічний клімат. Скориставшися з паніки, у табір вриваються польські жовніри, завдаючи його оборонцям страшенних втрат. Лише за один день загинуло до 8 тисяч осіб. Усе ж відчайдушними зусиллями наказному гетьману І.Богуну вдалося організувати прикриття відходу військ. Кількатисячний козацький ар'єргард ціною свого життя стримав навальний тиск поляків (серед загиблих був і 80-річний полковник Прокіп Шумейко), що дозволило вивести з оточення основні козацькі сили та майже всю артилерію.

Катастрофічність ситуації, в яку потрапила козацька Україна після поразки під Берестечком, посилювалася й тим, що литовським військам князя Я.Радзивілла вдалося в бою під Ріпками 6 липня 1651 р. розгромити полки Мартина Небаби (у бою загинув і сам козацький полковник, здивувавши всіх неймовірною мужністю та самовладанням втративши в ході бою праву руку, він перехопив шаблю лівою й рубався так доти, доки не загинув). Після чого литовській армії вдалося опанувати Чернігово-Сіверщиною, Овруччиною та на початку серпня 1649 р. оволодіти Києвом. Одночасно з рухом литовського гетьмана Радзивілла на Київ до нього наближалося й польське військо, командування над яким Ян Казимир передав коронним гетьманам М.Потоцькому та М.Калиновському.

Тим часом Богдан Хмельницький, вирвавшись із татарського полону, вже 17 липня з Білої Церкви розіслав наказ правобережним полковникам негайно на чолі своїх полків прибути до нього в табір. Козацькі загони свідомо уникали сутичок з ворогом, зберігаючи сили для вирішального герцю. Натомість у тилу польського війська розгорнулася широкомасштабна партизанська війна українського селянства та міщанства.

На початку вересня коронні війська з'єдналися з литовськими, і тоді ж Потоцький, пересвідчившись у неприступності закладеного Хмельницьким табору під Білою Церквою, розпочав з ним переговори.

У відповідності з Білоцерківською мирною угодою, укладеною 18(28) вересня 1651 р., територія, на яку мали поширюватися козацька юрисдикція та козацьке адміністрування, обмежувалася лише Київським воєводством. Чисельність козацького реєстру зменшувалася до 20 тисяч осіб; решта мали повернутися до свого "звичного послушенства", причому впорядкування нового компуту мало відбутися вже до Різдва 1651 р., тобто менше, аніж за три місяці. Реєстрове козацтво отримувало право проживання лише на землях королівщин, а всі шляхетські маєтності мали бути звільнені від козацьких господарств. Істотно обмежувалися прерогативи українського гетьмана, котрий мав підпорядковуватися гетьманам коронним. Крім того, йому суворо заборонялося провадити незалежну від Речі Посполитої зовнішню політику. В Україну поверталася королівська адміністрація, євреям дозволялося займатися орендаторською діяльністю тощо.

Загалом же Білоцерківський договір зводив українську автономію нанівець, ігнорував факт існування Української держави й таким чином повністю виштовхував проблему її політичного визнання керівництвом Речі Посполитої за межі власне політичного порозуміння. У Богдана Хмельницького зовсім не залишалося способів політичного впливу на Варшаву, й він силою обставин був змушений ще більш послідовно проводити політику, спрямовану на повний розрив з королем і Річчю Посполитою.

Надзвичайно важкі умови Білоцерківського договору 1651 р. породили в Україні ситуацію, близьку до суспільної катастрофи. Адже настільки кардинальне скорочення козацького реєстру та звуження території розселення козаків безпосередньо зачіпали вельми велику кількість людей, ламаючи їх долі та несучи надзвичайно важкі випробування. Польська шляхта, яка за аналогією з відомим висловом з історії європейської, нічого не забула, але нічому й не навчилася, намагалася негайно відновити свої володільницькі права та реставрувати дореволюційні порядки.

Козаки Брацлавського, Вінницького та Уманського полків, які підлягали розформуванню, чинять цьому активний спротив. Спалахують заворушення серед козаків Білоцерківського полку та повстання - в Корсунському. Масового характеру набуває вихід козацтва на Запорожжя. Козаки Чернігівського полку розпочинають підготовку до переселення на Полтавщину, Миргородщину. Саме в цей час розпочинається масове заселення земель Слобідської України переселенцями-козаками, які, не потрапляючи до 20-тисячного реєстру та не воліючи повертатися в підданство панам, організовано, інколи цілими сотнями, а в окремих випадках полками, перебираються на незаселені землі, що формально перебували під владою московського царя.

Богдан Хмельницький намагається всіляко притлумити суперечності. З цією метою він звертається до коронного гетьмана та правлячих кіл Речі Посполитої не поспішати з поверненням шляхти та королівських урядників, припинити насильства жовнірів стосовно місцевого населення тощо. З іншого боку, він намагається приборкати прояви свавілля і з боку підданих, віддає розпорядження полковникам не допускати до вибуху насильств, обіцяючи покращення ситуації вже навесні.

І дійсно, вже наприкінці травня 1652 р. Хмельницький виступає з Чигирина у похід у напрямку Умані. Зважаючи на утаємниченість цих приготувань, у поході гетьмана супроводжували лише козаки Корсунського, Канівського, Черкаського, Чигиринського, Уманського та Жаботинського полків загальною чисельністю близько 15 тисяч вояків. По дорозі до них приєдналася татарська орда (15-20 тисяч осіб). Рух українсько-кримського війська пролягав на Побужжя, де поблизу містечка Четвертинівка, на правому боці Бугу, біля впадіння в нього р. Батіг та поблизу однойменної гори (неподалік сучасного Ладижина - райцентру Вінницької обл.), заклав свій табір польний гетьман М.Калиновський. Козацький марш на Побужжя був настільки стрімкий, що вже сама поява тут 1 червня 1652 р. передових загонів українських і татарських військ викликала паніку серед поляків. Щоправда, спішно мобілізовані Калиновським сили зуміли їх відтіснити від польського табору на віддаль до 3-4 км. Прихід пізно вночі Хмельницького з головними силами кардинальним чином змінив співвідношення потуг. Враховуючи помилки польного гетьмана у закладенні табору, гігантські розміри якого змушували польське командування розпорошувати свої сили, Богдан вирішив атакувати противника по всьому фронту, вдало змінюючи напрям головних ударів. Коли перевага нападаючих стала очевидною, гусари почали відступати до річки, аби вирватися уплав, залишаючи напризволяще піхоту. Тим часом від гарматного пострілу загорілися вози із сіном у самому польському таборі. Там вчинилися паніка і сум'яття, скориставшись із яких, українські козаки й татари увірвалися в табір і до вечора знищили майже 8 тисяч коронних жовнірів і шляхти - майже всю піхоту та половину знаменитої у всій Європі польської гусари. На берегах Південного Бугу знайшли свою смерть гетьман М.Калиновський, його син Самуель, старший брат майбутнього польського короля Марек Собєський та чимало інших представників польської магнатерії і родовитої шляхти. Жодна польська армія упродовж XVI-XVIII ст. не зазнавала такого жорстокого погрому.

І в Україні, і в Польщі Батозьку перемогу Хмельницького сприймали як реванш Війська Запорозького за поразку під Берестечком. За результатами досягнутої блискучої перемоги український гетьман ліквідовує постанови принизливого й вельми обтяжливого миру з поляками 1651 р. Уже на початок липня козацький устрій і судочинство повною мірою реставруються на теренах Брацлавського, Чернігівського та Київського воєводств.

1652 р. знаменував собою успішне завершення Селянської війни, в результаті якої українське селянство на теренах, контрольованих козацькою адміністрацією, вибороло особисту волю. Тут було ліквідовано фільварково-паншинну систему господарювання, зруйновано велике та середнє феодальне землеволодіння, скасовано кріпацтво. Більшість земель польської шляхти та магнатерії, королівщин і володінь католицької церкви перейшли у розпорядження Війська Запорозького як корпоративного їх власника. Істотно зростає землеволодіння православної церкви та монастирів. Започатковується становлення козацького та старшинського землеволодіння. Землю отримують і особисто вільні селяни (феодальна залежність зберігається лише в монастирському землеволодінні).

Неминучість продовження війни засвідчили осінні переговори між українським гетьманом і представниками короля. Хмельницький погоджувався на замирення з Річчю Посполитою на основі Зборівського договору 1649 р., у той час як його польські опоненти погоджувалися на досягнення порозуміння, базованого на договорі Білоцерківському. За таких умов переговори було зірвано, а наприкінці лютого 1653 р. коронні війська атакували Брацлавщину.

Лютнева атака виявилася для польського командування невдалою. Але вже через місяць сюди прийшло каральне військо під командою полковника Стефана Чернецького, широко відомого своїми жорстокістю та невблаганністю щодо українського населення, навіть того, яке не брало участі в аіптнюльських виступах. Чернецькому вдалося захопити та спустошити Погребище, Самгородок, Немирів, Кальник та інші міста та містечка Брашіавшини. Після цього польський полковник спрямував свої війська на оволодіння Уманню. Але під Монастирищами йому шлях перегородив Іван Богун. У жорстокій битві, що розгорілася під стінами цього подільського містечка, козакам вдалося не лише стримати порив наступаючих, а й важко поранити їхнього командира і, скориставшись із сум'яття, що виникло після цього, витіснити поляків за межі Брашіавшини.

Прагнучи розвинути успіх, у 20-х числах травня Хмельницький на чолі 30 тисяч вояків вирушає з Умані в похід проти короля, який збирав війська під Глинянами, в Галичині. По дорозі до нього приєдналася ще 15-тисячна татарська орда. Не зустрічаючи серйозного опору розрізнених польських гарнізонів, гетьман звільнив з-під влади короля майже все Подільське воєводство та східні райони Руського.

22 серпня 1653 р. у похід в Україну з Глинян виступає коронне військо. Одночасно близько 6 тисяч польських жовнірів (близько 40 найкращих польських хоругв) було відправлено в Молдавію на допомогу пропольськи налаштованому новому господареві Стефану Гергіцу, котрий перед тим позбавив влади Василя Л у пула і тепер відбивався від 6-тисячного козацького корпусу під командою Тимоша Хмельницького, Івана Богу на та Тимоша Носача.

Довідавшись про скрутне становище сина, Хмельницький наполегливо схиляє кримського хана до спільного походу в Молдавію і врешті-решт наприкінці вересня 1653 р., отримавши повідомлення про прихід орди в Україну, вирушає в напрямку Кам'янця-Подільського. Для того, аби перекрити гетьману шлях, туди ж спрямовує свої сили польський король. Поляки встигли підійти до Кам'янця раніше українських козаків, але, дізнавшись про наближення орди, на початку жовтня король наказав закласти табір у зручному для оборони місці - в межиріччі річок Жванчик і Дністер, під стінами Жванецького замку.

У другій половині жовтня сюди ж прибули українські війська й татарські орди на чолі з Іслам-Ґереєм. А на кінець місяця козакам і татарам вдалося перекрити всі шляхи доправлення продовольства і фуражу з Покуття та Кам'янця, й становище обложених стало вкрай важким. Ще більш ускладнили його тривалі холодні дощі та ранні морози, що спричинили епідемії та голод. На цей час українсько-кримським військам вдалося завдати польським загонам декілька відчутних поразок, що поволі все більше деморалізовувало обложених. На середину грудня втрати польського короля становили вже близько 10 тисяч вояків і становище його війська стало катастрофічним.

Єдиним виходом зі скрутного становища для поляків було зав'язування сепаратних переговорів із кримським ханом, і вони цим скористалися. Під стінами Кам'янця-Подільського було розпочато польсько-кримські перемовини, на яких українській делегації була відведена роль пасивного спостерігача, а тому вона відмовилася від участі в них. Двосторонні ж домовленості сторін передбачали припинення бойових дій за умови гарантування польським керівництвом виплати ханату "упоминків" та участі у війні Криму з Російською державою. За наполяганням Іслам-Ґерея король гарантував козакам збереження традиційних прав і привілеїв, реанімацію постанов Зборівського договору, щоправда за винятком тих, які гарантували політичну автономію Війську Запорозькому. Передбачалися окупація України коронними військами та повернення польської шляхти до своїх маєтків.

Зрозуміло, що Камлнецький договір абсолютно не відбивав результатів Жванецької кампанії, перевага в якій була не на боці короля, а його супротивників. Договір став можливим лише за умови несприятливого розвитку міжнародних взаємин у трикутнику Україна-Польща-Крим. Для того, аби гарантувати збереження завоювань Української революції, гетьманському уряду було потрібно шукати нових зовнішньополітичних комбінацій.

Трагедія Української козацької держави полягала в тому, що відбутися як суверенна держава вона могла лише за умови прийняття протекторату одного із сусідів. Найбільш вірогідними кандидатурами на роль протектора України виступали турецький султан і російський цар. Власне, саме на цих напрямах зовнішньої політики і зосереджувала найбільше увагу українська дипломатія.

Результатом активізації українсько-турецьких взаємин на весну 1653 р. стає відправка в Україну султанської грамоти та атрибутів влади васально залежного від Порти правителя. Та все ж таки український гетьман не поспішав з прийняттям протекції султана, зважаючи всі позитивні та негативні сторони цього кроку. Позитивну відповідь зі Стамбула Хмельницький використав для того, аби змусити Москву також позитивно відреагувати на прохання Чигирина щодо надання допомоги в боротьбі з Польщею. І справді, 22 червня цар видає грамоту гетьману і всьому Війську Запорозькому, в якій містилося повідомлення про згоду прийняти їх під царську "високу руку".