Історія України - Литвин В.М. - Селянська реформа 1860-х pp.

Одним з головних важелів модернізації суспільства виступала селянська реформа. Підготовка до проведення селянської реформи в Російській імперії почалася з 1857 p., коли при уряді почав діяти Головний комітет у селянській справі. У 1858 р. створені губернські дворянські комітети для розроблення проектів селянської реформи.

Основні принципи селянської реформи були викладені в низці документів, підписаних царем 19 лютого 1861 p., а саме: Маніфесті про реформу, Загальних положеннях про селян, звільнених від кріпосної залежності. Місцевих положеннях про поземельний устрій поміщицьких селян. Положеннях про губернські і повітові в селянських справах установи. Положеннях про влаштування дворових людей, звільнених від кріпосної залежності та ін. Ними проголошувалося скасування кріпацтва і надання селянам особистих і майнових прав. Селяни одержували право набувати у власність нерухоме майно, вести торгівлю, відкривати торгові, промислові, ремісничі заклади, записуватися в цехи, вступати в гільдії та інші об'єднання, укладати договори, брати підряди, самостійно, без дозволу поміщика, брати шлюб, вирішувати сімейні справи тощо.

За отримані земельні наділи селяни повинні були сплачувати поміщикам викуп, а оскільки переважна більшість селян була не в змозі це зробити, уряд сплатив землевласникам 75-80 % викупної суми за умови, що селяни погашатимуть державі суму платежів під проценти протягом 49 років. Причому в основу викупу було покладено не реальну, ринкову вартість землі, а феодальні повинності, тобто селянам довелось платити не лише за отримані наділи, а й за своє звільнення - втрату поміщиком кріпосної праці. Викупні платежі українських селян були припинені аж у 1906 p., коли сума сплачених коштів становила 382 млн крб, хоча ринкова вартість отриманої землі складала лише 128 млн крб.

Враховуючи цінність місцевих родючих чорноземів, земельні наділи на ревізьку душу в Україні були значно меншими, ніж в центральних губерніях Росії, і коливались у межах від 3 до 6,5 дес. на Півдні та від 3 до 4,5 дес. на Лівобережжі (всього поміщики відрізали на свою користь більше 1 млн дес. землі, що складало 28 % площі селянського землекористування). На Правобережжі селяни одержали земельні наділи у відповідності до інвентарних норм 1847-1848 pp. і вони були більшими, аніж на Лівобережжі та Півдні. Цим самим уряд намагався привернути селян на свій бік, відірвати їх від польського впливу.

Таким чином, селянська реформа 1861-1866 pp. мала суперечливий характер. З одного боку, вона давала селянам особисту свободу, створювала умови для продуктивної господарчої діяльності. З іншого - зберігала поміщицьке землеволодіння. Важким тягарем на плечі селянства лягли "викупні платежі", за рахунок яких частина поміщиків-підприємців могла модернізувати свої великі господарства. На відміну від привілейованих верств, селяни як податковий стан, зобов'язані були платити подушну подать, поземельний податок, виконувати деякі натуральні повинності.

Найпотужнішим землевласником й надалі залишалося дворянство. Невелика група дворян (близько 200 власників) володіли великими латифундіями - від 10 тис. дес. і більше (наприклад, землевласникам Таврійської губернії Фальц-Фейнам належало 200 тис. дес). У період модернізації аграрного сектору спостерігається зменшення абсолютних розмірів поміщицького землеволодіння внаслідок розорення дрібних і середніх поміщицьких господарств. Світова аграрна криза другої половини 1870-х рр. прискорила процес диференціації поміщицького землеволодіння. Ті господарства, які не зуміли завчасно переорієнтуватися на ринкові відносини, швидкими темпами занепадали і розорювалися. Поміщицькі землі скуповувались заможними селянами, міщанами, євреями, іноземними колоністами. Відбувався процес "демократизації" поміщицької власності. За 40 років від початку аграрної реформи обсяг дворянського землеволодіння скоротився з 17 до 12,2 млн дес.

Водночас поряд з традиційною моделлю поміщицького господарства, що ґрунтувалося на відробітковій системі (коли поміщицька земля здавалася селянам в оренду, які обробляли її застарілим реманентом, без використання добрива) формувався новий тип поміщицького господарювання з використанням найманої праці, новітніх виробничих технологій, добрив та сільгосптехніки. Нова модель поміщицького землеволодіння повністю підпорядковувалася вимогам аграрного бізнесу. Це були великі сільськогосподарські підприємства, які стали основними постачальниками товарного зерна та технічних культур на внутрішній та зовнішній ринки.

Більшість селян зберігала властиві аграрному до індустріальному суспільству традиційні форми господарювання - дрібні земельні наділи (в середньому до 5 дес.), застарілий реманент, примітивну систему рільництва, відсутність добрив. Водночас в аграрному секторі пореформеної доби розвивається і нова модель селянського господарювання фермерського типу. В умовах здійснення аграрної реформи 1/4 селянських господарств стала на шлях ефективного сільськогосподарського виробництва. їх земельні наділи були значно більшими, ніж у основної маси селянства. На Півдні можна було зустріти селян, які мали від 100 до тисячі і навіть десяти тисяч десятин землі. Збільшення розмірів земельних наділів було можливим за рахунок розорення дрібних і середніх дворян-землевласників, оренди та захвату наділів у економічно слабких селян. За період з 1877 по 1905 р. розмір селянського землеволодіння в Україні збільшився на 4,5 млн дес, або на 39 %.

Нова модель селянської агрикультури, як і поміщицької, була орієнтована на ринок, товарне виробництво різних видів сільгосппродукції, насамперед зерна. Ще одна риса фермерського типу господарства - це використання найманої праці. Конкуренція українського зерна на світовому ринку вимагала певної якості продукції, шо забезпечувалася використанням сучасної сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив, нових форм транспортування і зберігання зерна.

Важливими умовами виживання, підвищення ефективності виробництва, конкурентоспроможності на вітчизняних і міжнародних ринках як великих поміщицьких сільськогосподарських підприємств, так і селянських фермерських господарств, стали індустріалізація аграрного сектору, машинізація основних виробничих процесів.

Важливим наслідком індустріалізації сільського господарства стала спеціалізація аграрної економіки регіонів України. Лівобережжя закріпило за собою статус центра виробництва зернових і технічних культур (тютюнництво). На Правобережжі знаходився основний масив посівів цукрових буряків. Центр товарного виробництва зерна в 1880-1890-ті рр. остаточно перемістився на Південь. У 1881 р. під вирощуванням зернових було 92,8 % посівних земель Півдня України. За складом зернових 48,6 % припадало на пшеницю; 19,2 % - жито; 14,8 % - ячмінь. Така спеціалізація регіонів сприяла зміцненню економічних зв'язків між ними, розвитку механізмів внутрішньої і зовнішньої торгівлі.