Історія України - Литвин В.М. - Проголошення незалежності УНР

Проголосивши III Універсалом Українську Народну Республіку, лідери Центральної Ради неодноразово підкреслювали її федеративний зв'язок з іншими державними утвореннями, які виникли на території Росії після більшовицького перевороту. Українські лідери взяли на себе ініціативу створення федерального уряду з представників революційної соціалістичної демократії. Проте наступні події кінця 1917 р. показали нежиттєздатність цієї ідеї.

Агресивна політика Раднаркому змусила Всеукраїнський з'їзд рад публічно оголосити, що централістські наміри більшовицького уряду "загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки". В грудні самостійницькі групи створили Українську партію соціалістів-самостійників, в програмі якої було оголошено, що "партія стоїть на ґрунті повної незалежності Української Народної Республіки". На восьмих загальних зборах УЦР сформувалась фракція самостійників на чолі з С.Шелухіним. Самостійницькі настрої почали оволодівати українською політичною елітою, і на початку 1918 р. Центральна Рада почала схилятися до проголошення УНР незалежною державою.

24 січня 1918 р. Мала рада ухвалила IV Універсал, який проголошував незалежність України. У голосуванні Універсалу взяло участь 49 членів Малої ради. 39 із них голосували "за", "проти" - 4, утрималося - 6. Проти голосували меншовики та Бунд, утрималися російські есери та члени єврейської соціалістичної робітничої партії.

Під текстом Універсалу стояла дата 9 січня за ст. ст., тобто 22 січня за сучасним календарем. Саме в цей день мали відкритись (але не відкрились) Всеукраїнські Установчі збори. IV Універсал завершив складний і суперечливий процес українського руху до відновлення національної держави.

З проголошенням IV Універсалу боротьба за українську державу набула нової якості, крім внутрішньої лінії розвитку вона мусила мати і зовнішньополітичне продовження.

Брестський мирний договір

У постанові Генерального секретаріату від 22 листопада 1917 р. зазначалася гостра потреба негайного миру, але говорилось про те, що успішні переговори у цій справі з союзниками і ворогами може вести лише однорідний, соціалістичний уряд, визнаний всіма народами Росії. Заклик більшовиків до солдатів про ведення неорганізованих переговорів на своїх ділянках фронту, на думку Генерального секретаріату, неминуче відтягуватиме початок мирних переговорів, з одного боку, а з іншого - оголяючи фронт, може призвести до захвату "частини України ворожими австрогерманськими арміями". Отже, УЦР була за ведення загальних мирних переговорів, у яких би взяли участь всі воюючі країни, при цьому вона зберігала про антантівську орієнтацію.

Проте, коли в Бресті розпочалися мирні переговори, українські лідери зрозуміли, що вони можуть втратити рештки впливу на армію. 24 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат ухвалив послати до Бреста свою мирну делегацію. До неї увійшли М.Порш, В.Голубович, К.Мацієвич, M .Левицький, М.Любинський, О.Севрюк та ряд фінансових, економічних та торговельних експертів.

9 січня 1918 р. розпочалися пленарні засідання мирної конференції, в ній брало участь близько 400 осіб. Першим завданням української делегації було відстояти себе як самостійну сторону. 10 січня це завдання було успішно розв'язане, а от з ідеєю підписання загального миру нічого не вийшло через негативне ставлення до брестських переговорів країн Антанти. Мир мав бути сепаратним, поза тим переговорний процес для українців виявився успішним.

У ніч на 9 лютого (27 січня за ст. ст.) мирний договір між УНР, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з другого, було підписано. Заради укладення миру з УНР Німеччина й Австро-Угорщина зобов'язувалися передати їй більшу частину Холмщини і Підляшшя. Австро-Угорщина погоджувалася на виділення в майбутньому західноукраїнських земель в окремий коронний край. Згода австрійців об'єднати українські землі (на це вони не погоджувалися з часів революції 1848- 1849 pp.) оформлялася окремим таємним додатком до угоди про укладення миру.

Основний текст договору засвідчував завершення війни між договірними сторонами, це був мир без анексій та контрибуцій. Сторони не виставляли претензій на відшкодування збитків, завданих війною, передбачали обмін військовополоненими, накреслили перспективи відновлення економічних стосунків, зокрема, зобов'язувалися провести обмін надлишками сільськогосподарських та промислових товарів. УНР зобов'язувалася впродовж першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині в обмін на промислові товари 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн шт. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.

Брестський мирний договір був першим успіхом молодої української дипломатії, але в тих умовах, що склалися в УНР, сама по собі вона мало що вирішувала.

Наступ більшовиків змусив Малу раду та Раду народних міністрів УНР (так після IV Універсалу став називатись уряд УНР) виїхати з Києва на Волинь, де вони перебували кілька тижнів, не припиняючи своєї роботи. Будучи в Коростені, Мала рада 25 лютого (12 лютого за ст. ст.) ухвалила закон про запровадження в УНР григоріанського календаря з 16 лютого, яке одразу стало вважатися І березня. Крім того, затвердила державний герб УНР. Ним став тризуб Володимира Великого. Міністерству фінансів було доручено внести в Малу раду законопроект про випуск національної грошової одиниці - гривні. Перебуваючи в Житомирі, Мала рада під голосуванням М.Грушевського затвердила 1 березня закон про грошову одиницю, биття монети та друк кредитних державних білетів, а 2 березня - закон про громадянство УНР.

Підписання Брестського договору застало Центральну Раду й Раду народних міністрів у Житомирі, куди вони мусили відступити під натиском більшовицьких військ. Кардинально змінити ситуацію можна було лише зі сторонньою військовою допомогою. 12 лютого цю проблему обговорила Рада народних міністрів і вирішила звернутись до німців та австрійців із проханням сформувати з у країн ці в-військовополонених боєздатні частини і вислати їх у розпорядження УЦР, надії також покладалися на українців-галичан, які дістали військовий вишкіл у австро-угорській армії.

Німецький та австро-угорський уряди теж розуміли, що одержати будь-які продовольчі ресурси з України буде реальніше за присутності там їх військових контингентів. 21 лютого 1918 р. німецькі війська почали наступальний рух на територію УНР. Через тиждень туди ж рушили австро-угорські частини. Загальна їх чисельність сягала 450 тис. солдатів та офіцерів. Ця військова потуга дала змогу без особливих проблем до кінця квітня 1918 р. витіснити більшовицькі революційні армії з України.

Зі свого відступу на Волинь український провід виніс урок про необхідність посилення соціальної політики. Відстоювання інтересів трудящих мас найяскравіше виявилось у вирішенні Центральною Радою земельного питання. На початку 1918 р. УЦР видала радикальний земельний закон, побудований на принципі соціалізації землі. Керівники Центральної Ради були переконані, що лише в такий спосіб не станеться конфлікту між соціальною та національною ідеями. Проте іноземна військова присутність суттєво відкоригувала політичну ситуацію в республіці. Суспільно-політичне життя стало значно спокійнішим, припинилися прояви анархії та сваволі. Подібний стан речей був сприйнятий правими консервативними силами як сигнал до власної активізації. Апелюючи до представників німецьких та австро-угорських військ, поміщики почали вимагати ліквідації земельних комітетів і повернення конфіскованої власності.

Поміщики не приховували своєї ворожості до аграрної політики Центральної Ради, не сприймали вони і національної державності. Невдоволеними виявилися і селяни-власники, серед яких панувала ідея не общинного, соціалізованого користування і володіння землею, а приватновласницька. 25 березня в Лубнах зібрався ініційований VХІІ хліборобський з'їзд, який визнав аграрну політику Центральної Ради незадовільною і руйнівною. Делегати з'їзду вимагали поновлення приватної власності на землю, встановлення гарантованого мінімуму, який не підлягав би вилученню, організації земельної оренди для малоземельних. З'їзд висловив також політичну вимогу надати місце в Центральній Раді представникам партії.

Тим часом економічна криза в країні загострювалась, робітники й службовці місяцями не отримували зарплати, в суспільстві стала помітною соціальна напруга, як і нездатність Центральної Ради її зняти.

Окупаційні сили почали думати про зміну уряду. Через посередників очолити новий уряд було запропоновано великому землевласникові Євгену Чикаленку, але він відмовився. Після того, як 23 квітня був підписаний економічний договір УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною, потреба в Центральній Раді відпала. Німці вирішили замінити її авторитарною особою. В цьому контексті називалися кандидатури графа М.Тишкевича, лікаря І Луценка, а остаточний вибір випав на генерала П.Скоропадського. 26 квітня імператор Вільгельм II дозволив фельдмаршалу Ейхгорну здійснити задуманий план. Німецьке командування низкою превентивних заходів блокувало діяльність Центральної Ради. Натомість учасники хліборобського з'їзду 29 квітня 1918 р. проголосили П.Скоропадського гетьманом України.

Центральна Рада відповіла на це ухвалою Конституції УНР, за якою Україна мала бути демократичною, парламентською державою. Проте ця Конституція так і не стала діючою. З падінням Центральної Ради завершився період українського державотворення та революції, який визначався прагненнями української політичної еліти побудувати ліво демократичну народну державу.