Історія України - Литвин В.М. - Статус західноукраїнських земель у повоєнний час

Статус західноукраїнських земель у повоєнний час

По завершенні Першої світової війни третина українських земель перебувала у складі Польщі, Румунії і Чехословаччини. Зазвичай ці землі називають західноукраїнськими, рідше - Західною Україною. Назва "Західна Україна" стосується головним чином тих українських земель у складі Польщі, які в 1939 р. перейшли до Радянського Союзу, - Східної Галичини, Західної Волині й Полісся.

Незважаючи на прагнення керівників Антанти надати новій Польській державі етнічно однорідний характер, тобто провести її східний кордон по лінії Керзона, польські політичні сили бажали відродити, хоча б у обмеженому вигляді, Річ Посполиту XVIII ст. Після українсько-польської війни 1918-1919 рр. і радянсько-польської війни 1920 р. виникла так звана Друга Річ Посполита, в якій третину наявного населення становили національні меншини - українці, білоруси, литовці, євреї, німці. За винятком німців і євреїв, інші національні меншини мали свою етнічну територію, на якій поляки перебували у меншості. Українці становили найчисленнішу в Польщі національну меншину. На території сучасних Львівської, Рівненської, Волинської, Івано-Франківської та Тернопільської областей у 1921 р. перебувало 3920 тис. українців, що складало 66,2 % їх населення, тобто дві третини. На землях, які знаходилися на заході від сучасного українсько-польського кордону, проживало 366 тис. українців. В цілому у Польщі налічувалося 4686 тис. українців, тобто 17,2 % населення країни.

Більше за всіх із версальської системи договорів скористалася Румунія. Вона вийшла з Першої світової війни з територією, яка майже удвоє перевищувала територію, що була перед війною. За офіційними даними, кількість українців у Старому королівстві й на новонабутих землях становила 582 тис. осіб. В.Кубійович та інші демографи міжвоєнного періоду стверджували, що українців у Румунії - не менше 1 млн осіб. Українці проживали на трьох національних територіях, зовсім різних за своєю історичною долею. Буковина з головним містом Чернівці після революції 1848-1849 рр. стала автономним краєм Австро-Угорщини. Населення складалося з українців у північній частині краю і румунів у південній частині. В окупованій з 1918 р. Бессарабії українці проживали головним чином у найбільш північному - Хотинському - повіті й у двох південних повітах - Аккерманському та Ізмаїльському. Історично Хотинщина була частиною Буковини, яка входила до Молдавського князівства і разом з останнім була захоплена османськими турками. У 1774 р. Австрійська імперія захопила Буковину, а в 1817 р. Російська імперія відвоювала в Османської імперії Бессарабію. Придунайський край у складі двох повітів Південної Бессарабії був частиною Причорноморського степу, де кочували різноманітні племена тюркського походження. Своєрідну історичну долю мали українці Мармарощини (Марамароша). Ця невелика територія площею не більше 700 кв. км була розташована на лівому березі Тиси і названа за йменням річки Мара. За культурно-національними традиціями і мовою українці Мармарощини були близькі до українців прилеглих районів Закарпаття. Все населення краю за переписом 1930 р. становило 26 тис. осіб, з них українці складали 17 тис. (65,4 %).

Закарпатська Україна у складі Чехословаччини офіційно називалася Підкарпатською Руссю. В добу середньовіччя її захопила Угорщина, а в 1919 р. Паризька конференція, яка займалася проблемами післявоєнного устрою Європи, передала край Чехословаччині. За переписом 1930 р. населення краю становило 616 тис. осіб. Українців налічувалося 439 тис. осіб (71,3 %). Загальна кількість українців у Чехословаччині становила 549 тис. осіб за переписом 1930 р. У територію Словаччини був украплений Пряшівський анклав з населенням 118 тис. осіб, з них - 87 тис, тобто три чверті, українців. Не менше 10 тис. українців проживало у Словаччині за межами анклаву. Велика українська колонія емігрантського походження була у Празі.