Історія України - Литвин В.М. - Україна в умовах нацистської окупації

Теоретичному обґрунтуванню руху на Схід були присвячені книги нацистського ідеолога Альфреда Розенберга. У них Розенберг пропонував використати національно-визвольні рухи поневолених Росією народів, а потім знищити "підвладні Росії окраїнні держави". Проте удаване співчуття пригнобленим народам привертало до німецьких націонал-соціалістів погляди керівників тих політичних сил, які розраховували у своїй боротьбі з Росією на допомогу Німеччини.

Хоча пріоритет у визначенні поділу території СРСР належав Розенбергу, його учень Гітлер першим озвучив ці ідеї. Записи генерала Гальдера за липень 1940 р. передають думки фюрера про держави, з якими його Німеччина бажала мати справу у майбутньому: "Українська держава, Федерація балтійських держав, Білорусь, Фінляндія". Однак ні Гітлер, ні Розенберг не розглядали майбутні (крім уже існуючої Фінляндії) держави як незалежні. Це мали бути квазідержавні утворення, для яких нацистські главарі уже підібрали термінологічне визначення - рейхскомісаріати. Населення рейхс комісаріаті в підлягало безпосередньому підпорядкуванню рейхсфюрера СС Г.Гіммлера. В адресованій Гітлеру доповідній записці Гіммлер запевняв, що населення підкореного Радянського Союзу буде перетворене на "резервуар робочої сили, позбавленої власного керівництва і здатної щорічно постачати Німеччині необхідну кількість сезонних робітників".

Виконуючи доручення Гітлера, Розенберг у квітні-травні 1941 р. підготував загальну інструкцію для всіх рейхскомісарів східних територій і окремі інструкції для кожного рейхскомісаріату. Згідно з інструкцією, європейська частина СРСР мала бути поділена на чотири великі рейхскомісаріати: Балтенланд (протекторат), Україну (національну державу), Кавказ (федеративну державу) і Росію. Україна мала зайняти удвічі більшу територію, ніж УРСР у складі СРСР, з населенням до 60 млн осіб. Мета Німеччини щодо України, зауважував Розенберг, повинна узгоджуватися з прагненням українців до свободи, але було б передчасно казати, коли і як буде створена Українська держава.

Отже, до нападу на СРСР нацистські вожді висловлювали готовність до співробітництва з населенням національних республік СРСР, щоб забезпечити стабільність "нового порядку", що має запроваджуватися. Проте після перших приголомшливих успіхів у війні з СРСР Гітлер та його оточення почали розробляти інші плани, в яких для населення окупованих територій вже майже не залишалося місця.

Через три тижні після вторгнення, 16 липня 1941 р., Гітлер скликав нараду щодо перспектив "освоєння" новоздобутих територій. "Остаточне врегулювання" питання він розглядав як приєднання до Німеччини територій, частково або повністю очищених від населення. В різних місцях протоколу цього засідання думки фюрера викладалися з різночитаннями. Зокрема, в одному місці вказувалося: "Крим повинен бути звільнений від усіх чужоземців і заселений німцями. Також староавстрійська Галичина стане територією Рейху". В іншому місці протоколу зазначалося: "Крим разом із тилом (територія на північ від Криму) повинен стати територією Рейху". Між Кримом і Галичиною знаходилася Південна і Правобережна Україна. Виходить, що вона теж повинна була увійти у Велику Германію. Через день після наради Гітлер підписав наказ про передачу Східної Галичини до Генерального губернаторства, тобто вона мала стати частиною Німеччини. 19 липня була укладена німецько-румунська угода про передачу Одеси з прилеглою територією у розпорядження румунського королівського уряду. Ця територія площею у 40 тис. кв. км складалася з Одеської області і сусідніх з нею південних районів Вінницької та західних районів Миколаївської областей. Вона отримала назву "Трансністрія" (Зад-ністров'я).

У вересні 1941 р. почали діяти два рейхскомісаріати - "Остланд" та "Україна". Перший з них складався з територій трьох республік Прибалтики і Білорусії. До складу рейхскомісаріату "Україна" входило шість генеральних округів (генеральбецирків) - Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія і Дніпропетровськ. На пропозицію Герінга рейхскомісаром було призначено гауляйтера Східної Пруссії Е.Коха. Штаб-квартира Коха була в Рівному. Чернігівська, Сумська, Харківська, Сталінська і Ворошиловградська області УРСР разом із Кримом перебували у прямому управлінні військових властей.

Водночас нацисти, щоб полегшити собі завдання воєнного розгрому СРСР, прагнули вбити клин у відносини між Росією та національними республіками. Розенберг заявляв, що ставлення до населення у кожному рейхскомісаріаті повинне бути іншим. Зокрема, на Україні треба розвинути деякий потяг до незалежності, дозволити певне культурне піклування, підняти історичну свідомість українців, відкрити у Києві університет і т. п. Крім того, Гітлера турбувало, щоб плани "остаточного врегулювання" передчасно не вийшли на поверхню. Він був твердо переконаний: "Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь військової сили на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. ...ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю... Росіяни недавно віддали наказ вести партизанську війну за нашим фронтом. Ця партизанська війна має й вигоду: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам".

Трохи згодом, під час обіду з рейхсміністром Ламмерсом і рейхскомісаром Кохом 18 вересня 1941 р., фюрер заявив: "Слов'яни - це родина кроликів. Якщо клас господарів їх не підштовхуватиме, вони самі ніколи не зможуть піднятися вище рівня кролячої родини. Природний стан, якого вони прагнуть, - це загальна дезорганізація. Будь-яке знання, дане їм, у кращому випадку перетвориться в них у напівзнання, яке зробить їх незадоволеними й анархічними. Саме з цієї причини ідея університету в Києві повинна бути відкинута".

Гітлер розраховував поселити на окупованому Сході через 10 років 4 млн, а через 20 років - принаймні 10 млн німців. Керівництво справою колонізації східних територій було доручено рейхсфюреру СС Пммлеру. За 30 років передбачалося переселити у Західний Сибір майже всіх поляків

(понад 20 млн щороку - по 700-800 тис. осіб), 75 % білорусів і 65 % українців Галичини. Загальна кількість місцевого населення, яке підлягало депортації або винищенню, на схід від довоєнного німецького кордону дорівнювала віл 30 до 45 млн осіб.

Другий варіант генерального плану "Ост" був представлений Гіммлеру у квітні 1942 р. Він був радикальніший: число естонців, латишів, литовців, поляків, білорусів та українців, яких вимагалося знищити або переселити, зросло до півсотні мільйонів. Ставилося завдання у найкоротші строки заселити німцями Херсонську область, Крим і Литву. Гіммлер схвалив план, але поставив додаткову вимогу "тотального онімеччення Естонії, Латвії і генерал-губернаторства у Польщі".

Якщо віддалена фаза плану "Ост" передбачала створення німецького етнічного масиву на великих площах, то короткочасна фаза була розрахована на максимально можливе "знелюджування" завойованих вермахтом територій уже в ході війни. З цією метою за два тижні до нападу Німеччини на СРСР були створені чотири айнзацгрупи - "А", "Б", "С" і "Д". Кожна налічувала до 1200 осіб і поділялася на кілька оперативних команд (айнзац-команд). Айнзацгрупи і команди йшли за армією, щоб, висловлюючися словами Гітлера, "безжально знищувати ідеологічних і расових ворогів".

24 вересня 1941 р. військовий комендант Києва Еберхардт висунув вимогу розстріляти всіх євреїв міста у відповідь на влаштовані радянськими мінерами вибухи, які зруйнували Хрещатик і викликали велику пожежу. 29 вересня в урочищі Бабин Яр було вбито 22 тис, наступного дня - ще близько 12 тис. осіб. З 28 вересня по 3 жовтня були розстріляні 3 тис. євреїв-військовополонених. На початку жовтня поліцейський полк "Південь" здійснив іще чотири акції, після чого покинув місто. Айнзацкоманда 5, яка прибула 30 вересня, за кілька місяців закінчила знищення київських євреїв. Усього в Києві було знищено до 40 тис. євреїв. Після жахливої акції 29-30 вересня, яка не мала прецеденту у повсякденній кривавій практиці нацистів, Бабин Яр став місцем регулярних розстрілів радянських партизанів, членів Організації українських націоналістів, заложників та ін. Загальна кількість убитих радянських громадян у Києві перевищила 195 тис. осіб.

13 травня 1941 p. ОКВ від імені верховного головнокомандуючого була видана таємна директива "Про особливу підсудність в районі "Барбаросса" і про особливі заходи військ". Директива категорично забороняла притягати до відповідальності солдатів і офіцерів вермахту за будь-які злочини проти цивільного населення. Не задовольнившися цим, командуючий 6-ю німецькою армією генерал-фельдмаршал В.Рейхенау 10 жовтня 1941 р. видав спеціальний наказ "Про поведінку військ на Сході". Він наказував своїм підлеглим застосовувати жорстокі заходи щодо чоловічого населення окупованих районів, щоб попередити випадки нападу на німецьких солдатів. Гітлер розпорядився розіслати копії наказу в інші армії на всій території СРСР як зразок для наслідування.

У відповідь на будь-який прояв непокори з боку місцевого населення, й тим більше - у випадку партизанської активності, знищувалися села, які знаходилися в найближчому сусідстві.

До справи економічного грабунку окупованої території СРСР були залучені ОКВ, міністерства економіки і сільського господарства та продовольства, управління воєнної економіки, а також Організація чотирирічного плану, яка координувала виробництво та розподіл ресурсів у інтересах війни. Для управління окупованими територіями на Сході було створено величезний бюрократичний апарат. В Україні його головні зусилля концентрувалися на експлуатації сільського господарства. Головною фігурою на місцях став ландвіртшафтефюрер (сільськогосподарський керівник), скорочено "ла-фюрер". Загальна кількість "ла-фюрерів" досягала 14 тис, і кожний з них мав необмежену владу над майном і життям місцевого населення. Виконавцем їхніх наказів був розвинутий поліцейський апарат: гестапо (таємна державна поліція), шутцполіцай (охоронна поліція), орднунгеполіцай (поліція порядку), жандармерія.

Економічна експлуатація міст і промислових районів перебувала у віданні так званих господарських інспекцій. Воєнно-економічний апарат комплектувався з досвідчених чиновників інтендантської служби, дехто з яких мав окупаційний досвід 1918 р. Діяльність цих служб та органів контролювалася і спрямовувалася керівниками найбільших промислових монополій Німеччини - Круппом, Стіннесом, Тіссеном, Фліком та ін. Суть цієї діяльності полягала в деіндустріалізапії України, яка повинна була перетворитися на аграрний придаток Німеччини. Лише після провалу "бліцкригу" окупанти почали вживати деяких заходів щодо відновлення виробництва на окремих заводах і фабриках, наскільки це було потрібно вермахту.

Урожай, зібраний в Україні у 1941 р., через воєнні дії був зібраний не більше, ніж на 60 відсотків. Переважна його частина була вивезена в Німеччину, для потреб армії окупанти забрали 1 млн т зерна. Щоб забезпечити вирощування і збирання врожаю 1942 р., з Німеччини завезли тисячу сівалок, 100 тис. культиваторів і плугів, мільйон серпів. Переважну частку вирощеної продукції окупанти знову забрали.

Вилучаючи продовольство в українських селян, окупаційна адміністрація надсилала його, перш за все, вермахту, по-друге - населенню Німеччини, по-третє - самій собі, включаючи нечисленних місцевих жителів, які працювали на неї. Постачання міського населення не входило в її плани. Киянам за 3-4 місяці після захоплення міста не було видано ані грама продовольства. Лише згодом населення Києва переписали і видали йому продовольчі картки. Проте норми споживання були визначені на грані голодної смерті: на одного їдця в місяць припало 2,6 кг хліба, тобто 53 г на день. Працюючі додатково одержували 2 кг хліба на місяць, тобто цей додаток у розрахунку на день не перевищував 67 г.

5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про запровадження трудової повинності в окупованих східних областях. В наказі вказувалося, що всі місцеві жителі у віці від 18 до 45 років повинні використовуватися як робоча сила в інтересах Німеччини. Незабаром верхня вікова межа дійшла до 65 років, а нижня спустилася до 14 років. У містах були створені біржі праці. Вони не могли забезпечити роботою майже нікого, але зареєструватися на біржі праці повинен був кожний. У випадку неявки на реєстрацію винні підлягали розстрілу. Від роботи, коли вона пропонувалася, не можна було відмовлятися.

Внаслідок постійних мобілізацій німецька промисловість почала відчувати утруднення з робочою силою. 10 січня 1942 р. Г.Герінг видав розпорядження про залучення закордонних робітників, головним чином -- з Радянського Союзу. 6 березня 1942 р. Розенберг затвердив контрольну цифру вербування остарбайтерів: 100 тис. - для рейхскомісаріату "Остланд" і 527 тис. - для "України". Набір мав провадитися на добровільних засадах через біржі праці, а у випадку невиконання планової цифри - примусовим шляхом.

Серед перших транспортів з остарбайтерами, які пішли в Німеччину з січня 1942 р., переважали добровольці. Це не було дивним: в Україні панувало люте безробіття, людям у містах загрожувала смерть від голоду. Незабаром, однак, люди дізналися про умови праці в Німеччині, які були жахливими. Торкаючися теми остарбайтерів, И.Геббельс, не криючись, заявляв: "їх треба вбивати роботою". Не дивно, що з весни 1942 р. люди втратили всяке бажання їхати на німецьку каторгу. Тим часом 21 березня 1942 р. Гітлер створив спеціалізоване відомство для викачування трудових ресурсів з інших країн - Імперське бюро для використання робочої сили. Його очолив гауляйтер Тюрінгії Фріц Заукель. Відомство було підпорядковане безпосередньо фюреру. Щоб виконати рознарядки Заукеля, рейхскомісар Кох розпорядився організовувати облави по всій Україні. Війська, поліція і жандармерія оточували міські квартали, базари, вокзали, виловлювали молодих людей і негайно відправляли їх в Німеччину. В особливо вразливому становищі опинилося населення великих міст. З Києва було вивезено 100 тис. осіб (населення міста тоді становило 330 тис).

У вересні 1942 р. Заукель повідомив своїх підвладних: "Фюрер віддав розпорядження про негайне залучення 400-500 тис. українських жінок у віці від 15 до 35 років для використання їх в домашньому господарстві". Цей захід подавався як турбота про німецьких жінок, бажання звільнити їх від рутинних домашніх обов'язків. Тепер окупаційна адміністрація звертала особливу увагу на села, тому що в містах всі можливості виконувати рознарядки Заукеля були вичерпані.

Всього було відправлено до Німеччини 2400 тис. громадян України. Найбільше людей було вивезено зі Сталінської області - 252 тис, Дніпропетровської - 176 тис, Полтавської - 175 тис, Запорізької - 174 тис, Львівської (разом з Дрогобицькою) і Київської - по 170 тис. осіб. Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі кваліфікував масову насильницьку депортацію населення і примушування його до рабської праці як воєнний злочин і злочин проти людяності.