Історія України - Пасічник М.С. -
Українська державність в період 1918—1920 pp.

П. Скоропадського обирають отаманом усього "Вільного козацтва*'. Необхідно зазначити, що жовтневі події у Петрограді П. Скоропадський зустрів вороже. У жовтні 1917 р. корпус генерала Скоропадського не дав можливості 2-у гвардійському корпусові, який знаходився під впливом більшовиків, прийти на допомогу виступу солдатів і робітників міста Києва. За його наказом були роззброєні революційні полки і вислані в Росію. Завдяки діям Скоропадського Центральна Рада змогла зберегти свою перевагу у місті. Незважаючи на цю заслугу перед Радою, він зустрів в українському уряді холодне ставлення до себе, яке поширилося й на корпус. Зокрема, йому не надавали належної допомоги в забезпеченні воєнним спорядженням. Підозрюючи в особі Скоропадського майбутнього "Бонапарта", Генеральний секретаріат змусив його передати командування корпусом генералові Гандзюкові і на певний час відійти у тінь.

Невідомо, як склалася б доля колишнього царського генерала, який оселився на Хрещатику в одній з невеличких квартир, коли б весною 1918 р. в Україні в результаті німецько-австрійської окупації різко не змінилась політична ситуація. Однією з характерних ознак цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування частини населення у демократичних формах правління та прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з'їзди та збори землевласників, що вимагають передати владу в одні міцні руки та скасувати земельний закон. Німецьке та австрійське командування на Україні майже не звертає уваги на Центральну Раду та її уряд. А австрійський посол на Україні граф Форгач навіть висловив побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством.

Весною 1918 р. в Києві утворюється "Українська народна громада" (УНГ), яка об'єднує землевласників та колишніх військових. Серед членів "Громади" значну кількість становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки "Вільного козацтва", а ЇЇ головою став П. Скоропадський. Варто звернути увагу на один принциповий момент. УНГ об'єднувала у своїх рядах монархічні кола населення України, але поряд з ним мала досить привабливу, виразно національно забарвлену програму. Вчитаймося в її основні положення: "Автократична або большевицька форма правління недопустима... Кожний може виражати свої думки усно або письмово й має право поширювати їх з допомогою преси або іншим способом... Землю дістануть в першій мірі безземельні селяни й козаки, які своїми грудьми обороняли Україну перед зовнішніми й внутрішніми ворогами... Охорона інтересів робітників і їх державне страхування". Ще показовішими були статті програми, які стосувались питань освіти: "В народній школі освіта ведеться українською мовою. В гімназії мову викладання визначають батьки більшістю голосів, а в університетах — професорські колегії". Головна причина явної суперечності між програмними положеннями "Громади" та її практичною діяльністю полягала в намаганні залучити до організації широкі кола населення України.

УНГ налагодила тісні стосунки з Партією українських хліборобів-демократів через лідерів цієї партії братів В. і С. Шеметів, М. Міхновського та В. Липинського. Поряд з цим керівництво "Громади" починає консультації з німецьким командуванням з питань державного перевороту.

Добре розуміючи неможливість тривалого окупаційного режиму в Україні, німці також починають готувати зміну державної влади на українських землях. Новий уряд передбачалося утворити у формі диктатури, з сильною владою, без народного представництва, принаймі на перший час. Кандидатами у диктатори були визначені Є. Чикаленко, М. Махновський та П. Скоропадський. Кандидатура Є. Чикаленка, багатого поміщика і відомого громадського діяча, незабаром відпала через небажання самого кандидата.

Фактично доля Центральної Ради, УНР та її уряду була вирішена на нараді 24 квітня 1918 р., що відбулася в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала Гренера. Німецький посол в Україні барон Мум, австрійський посол граф Форгач, військові аташе разом з командуванням окупаційними військами остаточно вирішили питання про кандидатуру майбутнього диктатора. Перевагу віддали П. Скоропадському.

Були вироблені також попередні умови, які він мав визнати:

"1. В часи перебування австро-угорських і німецьких військ на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями.

2. Для всіх злочинів супроти союзних військ установлюються німецькі й австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організації.

3. 3 усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та інші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами.

4" Якщо в Україні нема військових, судових законів, то вони мають, бути замінені відповідними законами центральних держав.

5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні.

6. Аграрне питання має бути розв'язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж.

7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння".

Чому ж перевага серед кандидатів була надана Павлові Скоропадському? Зрозуміло, що німці врахували те, що він — нащадок гетьмана України, користувався підтримкою "Вільного козацтва", був генералом колишньої царської армії. Однак вирішальне значення мали його тісні контакти з німецьким командуванням та підтримка Союзу земельних власників. Генерал Гренер провів зустріч із Скоропадським і ознайомив його з попередніми умовами німецького та австрійського командування. Після визнання всіх висунутих вимог почалася практична підготовка до державного перевороту. Перед "Українською народною громадою" було поставлено завдання заручитися підтримкою політичних партій України та підготувати. видимість "законної" зміни державної влади. Все інше взяло на себе німецьке командування. Слід відзначити, що Скоропадський зміг заручитись підтримкою тільки Української демократично-хліборобської партії, яка відбивала інтереси заможного селянства, та Союзу земельних власників. Саме ці дві партії і скликали Хліборобський конгрес.

Першим кроком боротьби німецького командування з Центральною Радою, було опублікування наказу фельдмаршала Ейхгорна про введення в Україні з 25 квітня 1918, р. німецьких польових судів. Через кілька днів вони роззброїли Першу українську (синю) дивізію і оточили казарми Січових стрільців, а 28 квітня німецькі солдати зробили обшук в приміщенні Центральної Ради і заарештували кількох міністрів УНР. 29 квітня в Київському цирку зібрався Хліборобський конгрес, який з благословення німецького командування обрав гетьманом Скоропадського, а той проголосив утворення Української держави.

Що приніс на українські землі новоявлений гетьман? Чи був це справді, як говорить В'ячеслав Липинський в "Листах до братів хліборобів", "традиційно-національний монарх, що персоніфікував волю свого народу й повернув на приналежний йому здавен-давна кров'ю предків освячений, батьківський уділ"? А, може, з'явився новий український Наполеон, який хотів перемогти розбурхану стихію в ім'я ідеалів порядку, чи намагався, за висловом Дмитра Донцова, "повторити бонапартівський експеримент на українських землях"?

Відомо, що для становлення будь-якої держави замало її проголосити. Потрібно, щоб була відповідна сила. Чи мав Скоропадський таку силу? Ні, якщо не зважати на ті 300—400 осіб, що їх налічувала "Громада". Тому, незалежно від того, які плани ставив перед собою гетьман, провести самостійну політику він не міг.

Прийшовши до влади за допомогою німців та не маючи твердої підтримки політичних кіл України, Скоропадський змушений був тривалий час узгоджувати свої дії з німецькими генералами.

Допомога німецьких і австро-угорських військ Скоропадському в державному перевороті лягла тягарем на український народ, адже гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольчих товарів та сировини: до 11 млн пудів живої ваги худоби; 300 тне. овець; 1 млн гусей і 1 млн особин іншої птиці; 400 тис. пудів сала і 60 тис. масла і сиру; щомісячно 200 тис. пудів м'ясних ковбас; 2500 вагонів яєць; 20 % спирту виробництва 1918—1919 рр. Крім того, 11 тис. вагонів спеціальних сортів дерева; 750 тис. пудів прядива; 38,5 млн пудів залізної руди; З млн пудів марганцевої руди; 1 млн штук сирих шкір; 250 тис. пудів тютюну тощо. Всі ці товари необхідно було відібрати в українського народу, а зробити це без застосування сили було неможливо.

29 квітня була опублікована гетьманська "Грамота до всього українського народу" та "Закони про тимчасовий державний устрій України". Перший з цих документів повідомляв: "Як вірний син України я вирішив взяти на себе всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управління Україною буде проводитися через посередництво призначеного мною кабінету міністрів. Центральна і Мала ради, а також всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі міністри і товариші міністрів (заступники) звільняються". Здавалося б, як не повірити доказам Скоропадського, що він відновлює старі українські закони, адже його повний титул в офіційних звертаннях — "Ваша світлість, Ясновельможний Пане Гетьмане" — та й скорочений титул звучить не менш пишно. Але чому ж тоді текст "Законів про тимчасовий державний устрій України" майже повністю збігається з основним законом Російської імперії від 23 квітня 1906 р.?|

Після державного перевороту в Україні відновлювалася політична система царської Росії. Українська держава була розділена на губернські староства: Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина і Таврія. Губернським старостам були надані повноваження колишніх царських губернаторів, а 1 серпня 1918 р. Скоропадський затвердив закон "Про установлення в Києві управління столичного отамана" (мав права колишнього російського градоначальника).

У "Грамоті до всього українського народу" гетьман обіцяв: "Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці". Але все закінчилось тільки зміною назв залізниць, а саме: "Південно-Західної" — на "Правобережну", "Південної" — на "Слобідську" та "Катерининської" — на "Запорізьку". Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. 15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через декілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою він затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська варта, разом з німецькими та австрійськими військами, вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії та голод примусили залізничників України стати до роботи.

Грамота гетьмана торкалася й земельного питання. Відмінявся земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Повністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільськогосподарського інвентаря колишнім власникам. Для здійснення цих заходів по селах роз'їжджали каральні загони. Поряд з ними діяли спеціальні німецькі та австрійські військові частини. Зрозуміло, що довго терпіти такого селяни не могли. По всій Україні прокотилась хвиля стихійних селянських повстань.

З перших днів перевороту Скоропадський почав виконувати ту частину грамоти, де, зокрема, було сказано: "Я буду твердо стояти на сторожі порядку і законності в Українській державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами". Гетьман і його уряд почали душити демократичну пресу в Україні. Були заборонені друковані органи УПСР — "Боротьба" та Селянської спілки — "Народна Воля".

В Харкові заборонено видання "Мысль народа", в Одесі — "Земля і Воля", в Катеринославі — "Наш луч", в Херсоні — "Дніпро", в Сумах — "Луч" та інші. "Робітнича газета", "Нова Рада", "Літе-ратурно-Науковий Вістник" та інші часописи потрапили під не-чувану цензуру. Заборонялися критика уряду, проведення зборів, мітингів та маніфестацій. Навіть кооперативи не могли довгий час проводити свої збори. Були розігнані земельні комітети.

В Україні змінилася не тільки політична ситуація, а й позиція політичних партій. Скоропадський прийшов до влади за допомогою "Української народної громади", Союзу земельних власників, а також з волі окупантів. Однак він не дістав підтримки від українських партій (українських соціал-демократів, есерів, самостійників), а без них годі було й думати про побудову самостійної Української держави. Підтримали гетьмана октябристи, кадети та російські монархічні партії. При розгляді їхньої позиції закономірно виникає запитання: чи прагнули вони побудови незалежної України? Може, цього хотів М. Воронович — голова зборів, що обрали гетьманом Павла Скоропадського? Мабуть, ні, тому що колишній царський губернатор Бесарабії ніколи не був прихильником українського національного руху.

Скоропадський постійно перебував між двох вогнів. Українські політичні партії не підтримували його і звинувачували в прагненні відновити "єдиную и неделимую". Російські монархічні кола та Союз земельних власників звинувачували його в сепаратизмі, в тому, що він заради особистої кар'єри не зупинився б і перед відокремленням "Малоросії від Росії". Цікаво з цього приводу висловився товариш гетьмана Іван Наживін: "Я не вірив і не вірю цьому. Треба ж було якось викручуватися, щоб зберегти хоч декілька губерній від червоної пожежі, божевілля та злочинів". Заслуговує на увагу і той факт, що коли делегація Союзу земельних власників поставила питання про сепаратизм Скоропадського, той відповів: "Да, господа, я, конечно, стою за самостийную Украину. Но эту самостийную Украину, когда придет время, я положу к ногам Его Императорского Величества!"

Прийшовши до влади, Скоропадський чітко визначив своє ставлення до більшовиків, анархістів та російських лівих есерів, спрямувавши проти них весь репресивний апарат. Однак після того, як від участі в уряді відмовились українські політичні партії, і їм стало непереливки. Були заборонені з'їзди, конференції і збори цих партій. Гетьман заборонив скликати II Всеукраїнський селянський з'їзд. За його вказівкою на організаційне засідання прибули німці з гетьманцями і силою зброї розігнали селянських депутатів. Президію і членів мандатної комісії з'їзду заарештували й кинули до в'язниці. Така доля чекала й делегатів Всеукраїнського територіального робітничого з'їзду. Репресії посипались і на "Вільне козацтво". У травні 1918 р. у "Відручному листі Гетьмана Всієї України до міністра військових справ" було повідомлено про те, що "всі приватні і вільно-козачі організації, київський відділ і печатки об'являються недійсними, також і посвідчення, видані ними".

Прекрасно розуміючи значення міцної армії для держави, Скоропадський вжив усіх заходів для того, щоб деполітизувати карні та військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затверджує закон "Про політично-правове становище служащих Військового відомства". Згідно з цим законом, військовим заборонялося "входити до складу і брати участь в будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політичний характер". Військовим суворо заборонялося перебувати на мітингах і маніфестаціях. Це дало гетьманові змогу на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

Розглядаючи діяльність Павла Скоропадського, слід вказати на те, що визначальною рисою гетьмана була слабкість характеру та відсутність сильної волі. Це призвело до того, що він підкорявся хліборобам та російським монархічним партіям і дуже часто плив за течією політичних подій, не оцінюючи інтересів більшості населення України — селянства, та без особливого протесту терпів господарювання німців і австрійців на українських землях.

Тільки розмах повстанського руху в Україні змушує його затвердити тимчасовий земельний закон, який обмежував земельне володіння 26 десятинами. Однак і цей захід, на який зважився гетьман, протримався короткий час. Поміщики починають різко виступати проти таких обмежень і змушують його 8 липня 1918 р. підписати "Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Статті названого закону передбачали "надати губерніальним земельним комісіям право видання обов'язкових постанов про примусове використання живого і мертвого сільськогосподарського інвентаря власників, котрі не вповні використовують його у власних господарствах, для перевозок, що мають державне значення". Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину, а тих, хто порушував його, уряд міг заарештувати до трьох місяців чи накласти штраф до 500 крб.

Та поміщикам і цього виявилося замало. Під їхнім тиском гетьман 15 липня 1918 р. затверджує "Закон про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави". На основі цього закону "вся кількість хліба, за винятком запасу, який визначається міністром продовольчих справ для харчування та господарських потреб, поступає в розпорядження держави". Гетьманський закон фактично залишав селянство напризволяще, тому що "під хлібом розумілося жито, пшениця, просо, квасоля, горох, кукурудза, ячмінь і овес, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи продуктів з названого хліба, а також масляні насіння і всякі жми-хи". У разі несплати закон передбачав конфіскацію всього майна.

Така ж доля чекала і робітників України. Прагнучи показати вдаване піклування про робітників, Скоропадський прийняв рішення про створення при міністерстві праці Комітету труда. На нього покладалося попереднє обговорення законопроектів, підготовлених міністерством праці. До комітету входили по одному представникові від міністерств праці, торгівлі та промисловості, шляхів, народного здоров'я та внутрішніх справ; два професори — спеціалісти з економічних проблем; вісім представників від промисловців та вісім робітників. Однак комітет так і не зміг захистити інтереси робітників, а після того, як фабриканти засипали гетьмана вимогами скасувати прийнятий Центральною Радою закон про 8-годинний робочий день, Скоропадський надав право вирішувати питання про робочий день міністрові торгівлі та промисловості. Міністр дуже швидко скористався цим правом і "дозволив" 12-годинний робочий день на металургійних підприємствах.

Після того, як за допомогою сили й карних експедицій гетьман не зміг зламати опір селянства, робітників та інтелігенції, він намагається створити національний кабінет уряду та знайти підтримку серед широких українських громадських кіл. Влітку Скоропадський доручає своєму міністрові Д. Дорошенку, який був єдиним серед міністрів, хто контактував з керівництвом Національного союзу, досягти домовленості про вступ представників Союзу до уряду. Пізніше відбулася зустріч гетьмана з членами Союзу В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, на якій досягнуто згоди про формування нового кабінету міністрів.

Щоб заручитись підтримкою української інтелігенції, Павло Скоропадський звертає увагу на українізацію школи. Слід зазначити, що до цієї ідеї негативно поставилися монархічні партії. Вороже її сприйняли й батьківські комітети середніх шкіл. Тому, щоб уникнути конфліктів, гетьман вважав доцільнішим засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. З його згоди відкрито 54 українські гімназії, а в російських гімназіях введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, а також історію української літератури. 17 серпня 1918 р. Скоропадський приймає рішення про перетворення Київського народного українського університету в Київський державний український університет та заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету. Гетьман також затвердив закон про заснування у місті Києві державного драматичного театру та державної драматичної школи. Згодом вийшов закон про право написання та захисту дисертацій і наукових праць українською мовою. Були утворені Військова академія та Всеукраїнська національна бібліотека, а також Український державний архів, в якому мали бути документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук. На посаду президента Академії наук запрошували М. Грушевського, але він відмовився. Першим президентом УАН став В. Вернадський. Однак було б відступом від історичної правди приписати заходи з розвитку національної культури тільки гетьманові. Чималу роль у цій справі відіграв міністр освіти М. Василенко.

Восени різко змінилася міжнародна ситуація. Розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині назрівала революція. Антанта підтримувала російські монархічні організації і ставилася негативно до "сепаратизму" народів колишньої Російської імперії. Усі ці фактори зробили становище гетьманської держави хитким. Вона не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та революційними подіями у Німеччині їй загрожувала окупація військ Антанти.

За цих умов гетьман тільки частково виконав пункти домовленості, що були досягнуті з керівництвом Національного союзу. Замість утворення нового національного уряду він реорганізує старий уряд Ф. Лизогуба. Вводить до Ради міністрів 5 представників Національного союзу (4 члени партії соціалістів-федералістів — А. В'язлов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). На реорганізацію уряду десять міністрів-кадетів відповіли протестом. Вони подали голові Ради міністрів Ф. Лизогубу "Записку в справі зовнішньої політики України", в якій пропонували розпочати воєнні дії проти РСФРР та боротися за відбудову "единой и неделимой" Росії. Партія кадетів схвалила позицію "десятки" та заборонила своїм членам підтримувати П. Скоропадського і входити до його уряду. Серед інших політичних партій розпочалася боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької та федеративної, що передбачала відновлення єдиної Росії. Це призвело до кризи в низці партій. Зокрема, Союз хліборобів-власників розпався на дві частини: дрібні хлібороби подали гетьманові меморандум з вимогою незалежності України, а заможні члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Робота коаліційного уряду була нетривалою. Дуже швидко на міністрів-українців в уряді перестали зважати, а після того, як стало відомо, що генерала Денікіна призначено Верховним головнокомандувачем усіма військовими силами на території колишньої Росії, діяльність уряду взагалі стала неможливою. Основною причиною кризи коаліційного уряду стало наполягання міністрів на підпорядкуванні української армії генералові Денікіну. Міністри-українці виступили з різким протестом, але гетьман не звернув на це уваги. Навпаки, він підтримав ідею свого генерального штабу про можливість об'єднання командування військами Дону та України. Скоропадський навіть відважився на зустріч з отаманом Донського війська генералом Красновим, на якій вони вирішували практичні питання співпраці V військовій галузі.

Саме в цей час Український національний союз звернувся до уряду з проханням дозволити провести конгрес. Крім того, українські соціалістичні партії висунули вимогу ввести до складу уряду їхніх представників. Однак гетьман заборонив проведення конгресу. Були відкинуті й ідеї розширення складу уряду. Міністрам-українцям нічого не залишалось, як скласти свої повноваження. 14 листопада урядова коаліція розпалася.

Восени 1918 р. активізував роботу Союз українських заводчиків і фабрикантів, який вимагав від Скоропадського різними державними заходами (звільненням від податків, асигнуваннями тощо) допомогти "збіднілим" капіталістам стати на ноги. Буржуазія змусила гетьмана затвердити новий закон про вибори до міських дум, за яким влада в органах місцевого самоврядування переходила до рук фабрикантів. Поряд з цим Скоропадський підписує вироблений поміщиками закон про нові вибори до земських самоврядувань, яким земства фактично передавалися в руки поміщиків. На початку листопада 1918 р. в Києві відбувся з'їзд поміщиків України, в якому взяв участь і гетьман. На з'їзді поміщики змогли переконати його в тому, що Україні земельна реформа не потрібна. Скоропадський обіцяє скасувати своє рішення про примусове утворення державного земельного фонду як форми надання допомоги безземельним селянам.

Поміщики та промисловці підготували і провели другий з'їзд. З огляду на погіршення становища гетьмана внаслідок урядової кризи вони вирішили надати йому допомогу, за яку від Скоропадського вимагали припинити контакти з українськими партіями, спрямувати свою політику на відновлення Великої Росії та орієнтуватися на країни Антанти.

Все це змушує гетьмана остаточно порвати з українським національним рухом і підтримати вимоги російських монархістів. Він вірив у те, що за це отримає допомогу від російського офіцерства та Антанти. Саме тому Скоропадський приймає рішення про облік і призов на військову службу офіцерів та унтер-офіцерів колишньої російської армії, а 10 листопада видає наказ про оголошення військового стану на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині. Вся повнота влади в цих староствах переходила до рук командирів корпусів, яким надавалися права командувачів окремими арміями згідно з "Положением о полевом управлений войск в военное время". Цивільній владі належало керуватися окремими статтями "Свода законов Российской Империи". Так на території Української держави відновлювалася юрисдикція ще низки законів царської Росії.

14 листопада 1918 р. генерал Скоропадський затвердив новий склад уряду, на чолі якого став С. Гербель. Була оголошена також "Грамота Гетьмана всієї України", якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалась федерація України з Великоросією. "В цій федерації, — говорилося у грамоті, — Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок та законність в краю і в її межах вперше вільно відвели дух всі принижені більшовиками громадяни бувшої Росії". Основним завданням гетьмана та його уряду ставало "утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії".

І немов навмисне у цей день призначення нового уряду в Києві гетьманська варта й російські офіцери розстріляли мирну демонстрацію робітників і студентів, що вийшли на вулиці міста з червоними прапорами, протестуючи проти дій гетьмана.

У відповідь на ці дії гетьманського уряду залізничники Київського вузла 15 листопада оголосили страйк. Через два дні застрайкували робітники заводу "Арсенал" та інших підприємств міста. Згодом почався політичний страйк у Херсоні. Масовий страйковий рух робітників все більше наростав і в листопаді паралізував дії гетьманської влади й німецького командування, посилив їхню розгубленість та невпевненість, сприяв підготовці загального повстання. Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. В різних районах України успішно діяли численні повстанські загони. Селянські виступи посилювали загальне недовір'я до Скоропадського, в якому за гетьманськими регаліями все чіткіше проступали риси царського генерала та поміщика.

Важливим фактором дестабілізації гетьманського режиму стала діяльність більшовиків України. У липні 1918 р. була утворена КП(б)У, а до осені вже діяла розгалужена мережа підпільних комуністичних організацій. У листопаді був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г.Л. П'ятаковим. Але українські соціалістичні партії, об'єднані в УНС, діяли енергійніше.

13 листопада 1918 р. в приміщенні міністерства шляхів на Бі-біковському бульварі в Києві відбулося засідання Українського національного союзу, на якому остаточно був схвалений план повстання проти гетьмана та обрано Директорію. У ніч з 14 на 15 листопада вона звернулася з відозвою до населення України, в якій говорилося: "Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади. Все правительство його, як протинародне, проти національне, оповіщаємо недійсним. Пропонуємо генералу Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади".

Що гетьман міг протиставити Директорії та масовому народному повстанню? Ще влітку 1918 р. з дозволу німецьких окупаційних властей почалося формування восьми армійських корпусів, їх штаби розташувалися у Києві, Житомирі, Вінниці, Одесі, Чернігові, Полтаві, Харкові і Катеринославі. Проте формування їх йшло дуже повільно. Восени вони не були укомплектовані й озброєні. До того ж більшість солдатів і частина командирів були незадоволені гетьманським режимом.

Залишившись без реальної сили, Скоропадський шукає шляхи до порозуміння з Антантою. Він посилає свого представника до Румунії, де перебували посли всіх держав. З ініціативи Скоропадського новий гетьманський уряд 20 листопада надіслав телеграми білогвардійцям Дону, Кубані, Тереку і місії Добровольчої армії з пропозицією прислати до Києва своїх представників на конференцію, яка б обговорила питання боротьби з Радянською Росією, відновлення монархії та надання допомоги Українській державі у боротьбі з Директорією. 29 листопада гетьман підтримує рішення Ради міністрів видати з державної скарбниці України представникові Добровольчої армії 10 млн карбованців для формування нових військових частин. Та надії Скоропадського виявилися марними.

Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких "Січових стрільців", який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом на Україні. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня 1918 р. під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія сірожупанників, що перебувала на Чернігівщині;

запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині; "Чорноморський козачий кіш", який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві та й то висіла на волосині.

Після того, як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні Скоропадський підписав останній офіційний документ: "Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади. Павло Скоропадський". Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскувала.

Українська держава в добу Директорії.
Інформаційна політика УНР.
Західноукраїнська Народна Республіка. Листопадовий чин.
Розділ 16. УКРАЇНА В СКЛАДІ СРСР. ОЗНАКИ ДЕРЖАВНОЇ САМОСТІЙНОСТІ ТА ІМПЕРСЬКОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МОСКВИ
Україна в роки "воєнного комунізму" і нової економічної політики.
Входження України до СРСР.
Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації).
Насильницька колективізація в українському селі.
Голод 1932—1933 рр. як геноцид проти українського народу.
Тоталітарний політичний режим в Україні.