Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
5. Формування централізованої держави на чолі з Києвом. Перші князі, їх зовнішня і внутрішня політика

На середину IX ст. у Східній Європі сформувалися три великі політичні утворення східнослов'янських племен, які в арабських джерелах фігурують під назвами Куябії, Славії та Арсанії. Куябія — це, на думку більшості істориків, Руська земля, центром якої була Куяба (Київ). Славія лежала на півночі й охоплювала землі ільменських словенів та окремих неслов'янських народів. її столицею було м. Ладога. Арсанія, ймовірно, знаходилася в Приазов'ї та Причорномор'ї, де пізніше утворилося Тмутараканське князівство.

У той час як Руська земля розвивалася й міцніла, у Славії, розгорялися внутрішні чвари. Для їх подолання на місцевий престол у 862 р. було запрошено норманського князя Рюрика. Прибувши з військовою дружиною, новий правитель заходився підпорядковувати собі ворогуючі племена. У 879 р. Рюрик помирає, і влада переходить до його малолітнього спадкоємця Ігоря. Хоча насправді фактичним правителем був опікун останнього — воєвода Олег.

У 882 .р. Олег організував похід на кривичів, а згодом, підступно вбивши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів утвердилася династія Рюриковичів.

З утвердженням Олега в Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщину, поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується "Руська земля" в широкому значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона отримала назву Київської Русі.

Князювання Олега в Києві (882—912) характеризувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації слов'янських і неслов'янських племен Східної Європи до складу Руської держави. Замість федеративної Руської землі з'являлася централізована держава із самодержавною формою правління. Приєднані землі одразу обкладалися даниною. Місцеве населення мало також постачати військо під час воєнних походів, на нього поширювалася князівська влада.

Важливу роль і надалі відігравати закордонні воєнні походи. З цього правляча еліта мала великий зиск, а сама молода держава утверджувала свій престиж на міжнародній арені. Основним напрямком закордонних воєнних походів залишалася Візантія, яка після династичного перевороту в Києві фактично перестала виконувати умови договору, укладеного ще з князем Аскольдом. Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити сплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив успішний похід на Константинополь, і домігся вигідного для своєї держави договору. У 911 р. договір було поновлено.

Активною була політика Русі й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 р. — на Закавказзя. За однією з версій, в останньому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князь Ігор (912—945). Київська Русь у той час ще не була остаточно консолідована й організаційно завершена. Могутні племінні об'єднання намагалися зберегти автономію, а їхня верхівка — багатство і владу. Тому нащадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб підпорядкувати їх Києву.

Проводячи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на

Візантію, яка, очевидно, недотримувалася умов договору 911 р. Перший із них у 941 р. не вдався. Не змирившись із невдачею, Ігор у 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром. 944 р. було укладено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя, вів боротьбу проти хозарів, прагнучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом багатьох десятиліть завдавали їй значної шкоди.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя вбили.

Після смерті Ігоря владу здобула його вдова - княгиня Ольга (945—964), яка правила Київською Руссю до змужніння сина Святослава і виявила себе як розумна, енергійна і далекоглядна державна діячка. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство чоловіка. Водночас, щоб запобігти новим народним виступам, Ольга здійснила низку важливих реформ, спрямованих на впорядкування збирання данини (встановлювалися норми, призначався час і пункти збору, в які звозилася данина), регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи поширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957 р.) здійснила візит до Константинополя. Припускають, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела переговори, щоб зробити його державною релігією. Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але зазнала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипломатичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною.

У 964 р. у великокнязівські права вступив Святослав Ігорович (964—972), який з молодих років брав участь у воєнних походах. На першому етапі князювання він спрямував свою активність на Схід. Упродовж 964—967 рр. він включив до складу Київської Русі в'ятичів, підкорив на Північному Кавказі ясів і косогів, оволодів Таманським півостровом, започаткувавши там Тмутараканське князівство, переміг волзьких булгар, у 968 р. остаточно розгромив Хозарський каганат, що заважав нормальній діяльності українських купців на Близькому Сході. Кордони Давньоруської держави розширилися до Волги і Чорного моря.

У другій половині правління Святослав цілком зосередив увагу на Балканах. Приводом стало запрошення візантійським імператором, занепокоєним, успіхами Русі на Сході, допомогти йому в боротьбі проти Болгарії. Так Візантія сподівалася послабити двох могутніх суперників, зіштовхнувши їх між собою, а також завадити руській експансії на підконтрольні їй землі у Північному Причорномор'ї. Однак надії візантійської дипломатії не справдились. У 968 р. Святослав, завдавши поразки болгарам під Доростолом, здобув 80 подунайських міст і зробив Переяславець своєю резиденцією. Зрозумівши, що він не збирається покидати Балкани, Константинополь негайно відновив дружні відносини з Болгарією й одночасно намовив печенігів напасти на Київ.

Дізнавшись про облогу столиці печенізькими ордами (968), Святослав кинувся рятувати Київ. Однак, маючи намір перетворити Русь у наймогутнішу державу Європи, він не збирався відмовлятися від балканських завоювань.

Перед тим як повернутися у Подунав'я, Святослав, дбаючи про територіальну цілісність держави, провів адміністративну реформу. У трьох ключових землях він призначив намісниками синів: старшого, Ярополка, посадив у Києві, молодшого, Олега, — у Древлянській землі, Володимира — у Новгороді. Цим Святослав започаткував важливий процес утвердження єдиної княжої династії на всіх землях Київської Русі.

У 969 р. Святослав вирушив у другий похід на Балкани, який, незважаючи на початкові успіхи, закінчився невдачею. За мирною угодою 971 р. Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму й на Дунаї.

Повертаючись 972 р. додому, руська дружина в районі Дніпровських порогів потрапила у засідку печенігів, що діяли за вказівками підступної Візантії, і була розбита. У битві загинув і сам Святослав.

Отже, Русь-Україна, досягнувши воєнної могутності та значно зміцнивши свої міжнародні позиції, ставала динамічним чинником, що реально впливав на перебіг політичних подій у світі. Водночас розширення кордонів Русі таїло в собі велику небезпеку, бо вело до відпливу значних людських, матеріальних, духовних ресурсів, що спрямовувалися на колонізацію нових земель, і тим виснажувало державу.

6. Піднесення та розквіт Київської Русі. Володимир Великий та Ярослав Мудрий
7. Київська Русь за князювання Ярославичів
8. Русь-Україна у період політичної роздробленості: причини та наслідки
9. Боротьба Русі-України з монголо-татарською навалою
10. Галицьке та Волинське князівства в XI—XII ст.
11. Утворення Галицько-Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич
12. "Королівство Русі" Данила Галицького
13. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII — першій половині XIV ст.
14. Культура України княжої доби (IX—XIV ст.)
15. Литовсько-Руська держава: формування, устрій, суспільно-політичні відносини