Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
28. Українсько-московська угода 1654 р., її причини та наслідки

Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу государеву руку", а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Так Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною.

18 січня відбулася Переяславська рада, які ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Тоді ж трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б. Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України і державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством.

Ратифікація договору відбулася в Москві, куди українські посли — військовий суддя С. Богданович. Зарудний та полковник П. Тетеря — привезли акредитовані грамоти від гетьмана, "Статті Хмельницького" та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, за яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.

Остаточний текст українсько-московського договору, що містив 11 статей, було ухвалено в березні 1654 р., звідси і його назва — "Березневі статті". На думку дослідників, ця угода за формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який довічно обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. осіб; 4). податки в Україні мала збирати українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва отримувала право мати у Києві воєводу разом з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.

Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців з державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. За словами Д. Дорошенка, "...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі...". Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.

29. Розвиток Української національної революції в 1654-1657 рр.
30. Загострення кризи української державності у 1657—1663 рр. Гетьманування Івана Виговського та Юрка Хмельницького
31. Розчленування України на Лівобережну та Правобережну. Павло Тетеря та Іван Брюховецький
32. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави
33. Становлення Гетьманщини. Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович
34. Гетьманування Івана Мазепи. Полтавська катастрофа
35. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція
36. Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.
37. Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половиш XVIII ст.
38. Слобідська та Південна Україна в козацько-гетьманську добу