Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
33. Становлення Гетьманщини. Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович

Після занепаду в другій половині XVII ст. Правобережної України все більшого значення набирає новий політичний центр, що зорганізувався на Лівобережжі й увійшов у наукову літературу під назвою Гетьманщина. Як окреме державне утворення у формі автономії в складі Московського царства вона існувала з часу поділу Української держави на два гетьманства в 1663 р. до скасування в 1764 р. самого інституту гетьманства, а на поч. 1780-х років і полкового адміністративного устрою.

У Гетьманщині майже в незмінному вигляді збереглися ті атрибути національної державності, що склалися за років Української революції. її територія адміністративно поділялася на 10 полків зі столицею у Гадячі, а згодом — у Батурині та Глухові. Вища влада залишалася за гетьманом, який обирався Козацькою радою. Дорадчим органом при ньому була Генеральна старшинська рада. Гетьманщина зберігала свою судову систему, мала власні збройні сили. Водночас тут спостерігалося поступове зміцнення московської присутності та послідовне обмеження компетенції місцевих органів влади.

Безпосереднє політичне керівництво в Гетьманщині після невдалого правління І. Брюховецького перейшло до людей, які вважали головними завданнями забезпечення своїх соціальних здобутків, зміцнення відносин з Москвою, захист автономії України, їхнім першим представником на посаді гетьмана став Дем'ян Многогрішний 1668—1672). У 1668 р.. після від'їзду на Правобережжя, гетьман П. Дорошенко залишив його в Лівобережній Україні наказним гетьманом, доручивши завершити визволення краю. Однак наступ московських військ, попадання військової допомоги, тиск промосковської налаштованої частини старшини і православного духовенства примусили Д. Многогрішного піти на переговори з царським урядом. У грудні його було обрано лівобережним гетьманом. Присягнувши на вірність цареві, він підписав т.зв. Глухівські статті, умови яких були значно прийнятніше, ніж Московського договору 1665 р.: 1) московські воєводи залишалися в 5 українських містах без права втручатися в місцеві справи; 2) податки мав збирати гетьманський уряд; 3) козацький реєстр становив 30 тис. осіб; 4) створювалися т.зв. компанійські полки для приборкання непокірних; 5) Україні заборонялося мати зносини з іноземними державами.

Після обрання гетьманом Многогрішний намагався проводити політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я, залишився у складі Гетьманщини. Зміцнював гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини. Відновив зв'язки з П. Дорошенком. Така політика викликала невдоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. Тому в березні 1672 р. група амбітних старшин, порозумівшись із московітами, захопила сонного гетьмана і вивезла до Москви. Там його було звинувачено в зраді й після жорстоких катувань засуджено до смертної кари, яку замінили засланням у Сибір.

Побоюючись сильної гетьманської влади, старшина три місяці зволікала з виборами наступника Д, Многогрішного. Лише в червні новим гетьманом обрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Москва поновила з ним договір — т.зв. Конотопські статті, які доповнювали Глухівські 1669 р. деякими додатками про обмеження гетьманської влади: 1) заборонялися дипломатичні відносини з іноземними державами; 2) гетьман не мав права на власний розсуд карати старшину або позбавляти її посад; 3) лівобережним полкам заборонялося надавати військову допомогу Правобережній Україні в боротьбі проти Польщі; 4) скасовувалися компанійські полки тощо.

Новий володар у своїй політиці спирався на старшину, вирішував з нею всі питання, щедро роздаровував їй землі, формуючи аристократичний характер держави. Вважався добрим політиком й адміністратором, але був занадто честолюбною людиною, яка не вміла і не хотіла жертвувати інтересами особистої кар'єри для загального добра. Нерідко він робив усе, що вимагав від нього московський уряд, але за це випрошував для себе нові маєтки. Таким самим шляхом ішла й козацька старшина.

У політичній діяльності гетьман приділяв велику увагу возз'єднанню всіх козацьких земель під своєю булавою, виступив проти намагань Запоріжжя проводити окрему політику. Вороже ставився до Польщі й не довіряв їй, виступав за порозуміння з Туреччиною та Кримом. Не хотів ділитися владою з П. Дорошенком. У березні 1674 р. І. Самойлович був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Правда, через 2 роки його разом з московськими союзниками витіснили з Правобережжя турки. В 1679 р. за наказом І. Самойловича з Правобережної України було переселено на Лівобережжя тисячі людей, щоб не дати Ю. Хмельницькому можливості черпати для себе нові сили. Це був відомий в історії "великий згін", у результаті якого майже вся Київщина перетворилася на пустелю.

Новим ударом по надіях І. Самойловича об'єднати Україну став "Вічний мир" 1686 р. між Польщею і Московією. Гетьман рішуче виступив насамперед проти передачі полякам Правобережжя та Західної України. Він також не хотів знищення Кримського ханства, яке залишалося чи не єдиним його ймовірним союзником. Проте навесні 1687 р. Самойлович змушений був вирушити в похід проти Криму разом із московським військом. Але татари і підпалили степ і тим самим зробили неможливим їхнє дальше просування.

Відповідальність за кримську невдачу звалили на гетьмана І. Самойловича. У цьому були зацікавлені як московські воєводи, що мали можливість реабілітувати себе за невдало проведену операцію, так і українська старшина, невдоволена користолюбством гетьмана. Багатьох приваблювали значні багатства, якими той володів, і прагнення поживитися ними у разі усунення його від гетьманства. У результаті Самойловича було заарештовано, позбавлено гетьманства і разом із родиною заслано до Сибіру. Гетьманські багатства були конфісковані, більшість з них було забрано до царської казни.

Отже, гетьман І. Самойлович, як і його попередник Д. Многогрішний, став жертвою змови старшини, яка, звичайно, не без московського впливу, знову зрадила Україну, промінявши її загальнодержавні інтереси на свої станові.

34. Гетьманування Івана Мазепи. Полтавська катастрофа
35. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція
36. Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.
37. Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половиш XVIII ст.
38. Слобідська та Південна Україна в козацько-гетьманську добу
39. Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух
40. Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.
41. Політика російського царату на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
42. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство
43. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.