Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
34. Гетьманування Івана Мазепи. Полтавська катастрофа

Після того як І. Самойловича було заарештовано і позбавлено гетьманства, новим гетьманом обрали генерального осавула Івана Мазепу (Ї687—1709). Присягнувши цареві на вірність, він підписав нові, т.зв. Коломацькі статті, які значно обмежували автономію України: 1) влада гетьмана зводилася до поліційних функцій — стежити і сприяти виконанню численних царських заборон; 2) заборонялися міждержавні відносини України; 3) українське військо мусило брати участь у воєнних експедиціях Московії; 4) українським купцям заборонялося торгувати в Московській державі; 5) законодавчо формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби, тощо.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Тому він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права й привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилися в руках нових панів. Це викликало незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стале помилкою фундаментального характеру.

Великою мірою планам творення нової аристократичної верстви була підпорядкована культурні просвітницька діяльність І. Мазепи. Він опікувався станом науки та освіти. Завдяки його підтримці Києво-Могилянська колегія в 1701 р. одержала статус академії, було створено Чернігівський колегіум, засновано інші школи і друкарні. Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах. Значну частину особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культурних установ, був покровителем літератури.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Він увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки. Був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар.

Долучаючись до Кримських походів, І. Мазепа планував здобути для України доступ до Чорноморського й Азовського узбережжя, такий важливий для її економічних інтересів. Проте війна з турками і татарами затягувалася й Україна щораз більше відчувала на собі її тягар. Зростала економічна та соціальна напруженість. На Січі почали поширюватися чутки, що І. Мазепа запродався цареві й хоче зруйнувати козацьку вольницю.

Не втрачаючи надії на об'єднання під своєю булавою всіх українських земель, гетьман Мазепа серйозну увагу звертав на Правобережжя, де в 1702 р. вибухнуло анти-польське повстання під проводом полковника Семена Палія. Це повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700—1721), яка велася між Московією і Швецією за вихід до Балтійського моря. У1702 р. шведська армія завдала кількох поразок Польщі, захопивши значну частину її території. Петро І, намагаючись допомогти своєму союзникові — польському королеві, наказав І. Мазепі зайняти Правобережжя. Гетьман вирішив використати цю нагоду, щоб об'єднати Правобережну Україну з Гетьманщиною.

У 1704 р. І. Мазепа вступив на територію Київщини. На початку жовтня наступного року вся Правобережна Україна і Галичина опинилися під його владою. Однак мрії про возз'єднання українських земель не збулися. У вересні 1706 р. війська польського короля Августа II були розбиті й він зрікся корони на користь союзника Швеції Станіслава Ліщинського, який почав наполягати на виведенні українських військ за Дніпро згідно з умовами "Вічного миру". На відміну від І. Мазепи, який хотів утримати визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та домогтися виходу до Балтики.

Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні, де зубожіле населення змушене було утримувати московську армію, зазнавало від неї всіляких утисків. До того ж події розвивалися так, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла ХІІ українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Ліщинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України. Тому гетьман мусив діяти, вступивши в таємні переговори зі Швецією. Головною вимогою була незалежність Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московії остаточної поразки. Однак після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. На об'єднання зі шведським королем на чолі 4—6-тисячного війська рушив гетьман І. Мазепа. Згодом підійшли 8 тис. запорожців.

Більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України.

Дізнавшись про дії І. Мазепи, Петро І проголосив гетьмана зрадником та розпочав жорстокий терор проти українського населення, щоб відлякати його від союзу зі шведами. Зокрема, в Батурині було вирізано усе населення міста разом з немовлятами. Так само московити спустошили багато інших міст і сіл, знищили Запорізьку Січ.

8 липня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла XII й І. Мазепи було розбито, рештки відступили у володіння Туреччини. Приголомшений поразкою український гетьман менш ніж через 3 місяці помер.

Отже, спроба І. Мазепи вирвати Україну з лабет московського царату зазнала невдачі. Але його вчинок залишив глибокий слід в українській історії, а його ім'я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

35. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція
36. Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.
37. Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половиш XVIII ст.
38. Слобідська та Південна Україна в козацько-гетьманську добу
39. Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух
40. Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.
41. Політика російського царату на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
42. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство
43. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
44. Український національний рух у Російській імперії в другій половині XIX ст. Валуєвський та Емський укази