Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
36. Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.

Після поразки в Полтавській битві та смерті І. Мазепи рештки козацького війська, що перебували тоді у володіннях Туреччини, на загальній раді під головуванням кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) генерального писаря Пилипа Орлика.

Рада також прийняла своєрідні статті — "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів, ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо.

Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани перекреслила фактична зрада татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються на далеку перспективу.

Завзятий мазепинець не зневірився. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті (1742) не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду для пошуків нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України. Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

36. Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.

Після об'єднання І. Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася ва його боці, обрати нового гетьмана. Ним став 62-річ-ний безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). У своїй діяльності він мав керуватися надісланими з Москви Решетилівськими статтями, які ще більше посилювали залежність України; 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати й відбирати маєтності; 2) встановлювався московський контроль за збиранням податків та витратами коштів; 3) українське військо підпорядковувалося московським генералам; 4) при гетьманові запроваджувалася посада міністра, який мав право втручатися у справи Гетьманщини, стежив за її керівництвом.

Після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. По закінчені Північної війни він прийняв титул імператора, а за Московією встановив офіційну назву "Російська імперія". Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.

Царська політика, спрямована проти України передбачала такі основні заходи:

1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався фактично підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд.

2. Фізичне виснаження України внаслідок впровадження десятків тисяч українців за межі Батьківщини на війни й тяжкі примусові роботи. Це фактично вело до поступового знищення українського генотипу, адже з них додому поверталося ЗО—60 %, інші гинули.

3. Руйнування України як самостійного економічного організму та поступове перетворення її російську колонію. Дедалі частіше місцевим купцям заборонялося займатися торгівлею не тільки за кордоном, а й навіть із Запоріжжям. Запроваджувалася державна монополія набагато товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів ляше у російських купців. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була ліквідована українська вільна торгівля.

4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови, були накладені обмеження на видання книг, здобуття освіти було взято під нагляд державної цензури. Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії.

Значним ударом царату по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні. На неї покладалася низка функцій, реалізація яких фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, що він ще мав. Москва таке підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії лицемірно пояснювала піклуванням про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і влітку 1722 р. помер.

Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722 —1724). який організував опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини, він розпочав боротьбу з хабарництвом і волокитою, погрожував карами старшині за утиски простого населення" нещадно розправлявся з ініціаторами різних заколотів. Одночасно надсилав до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію й відновити гетьманство.

Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контрольної на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П. Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у Петропавловській фортеці. Частина з них, у т. ч. сам Полуботок, померла від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.

Після смерті Петра І процес цілковитої ліквідації автономії України було дещо пригальмовано. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось утихомирити українців, російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. В 1727 р. Малоросійську колегію було розпущено, а місцевому населенню дозволили обирати гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося т.зв. Ріши-тельними пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.

Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.

Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Нова інституція мала поширювати думку про неефективність гетьманського правління, сприяти зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності "Таємної канцелярії" — попередниці ЧК-НКВС-КДБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців.

37. Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половиш XVIII ст.
38. Слобідська та Південна Україна в козацько-гетьманську добу
39. Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух
40. Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.
41. Політика російського царату на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
42. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство
43. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
44. Український національний рух у Російській імперії в другій половині XIX ст. Валуєвський та Емський укази
45. Соціально-економічне та політичне становище західноукраїнських земель наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
46. Зростання національної свідомості в Західній Україні в першій половині XIX ст. "Руська трійця"