Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
38. Слобідська та Південна Україна в козацько-гетьманську добу

Слобідська Україна має окрему історію. У XVIст. це були незаселені простори, названі "Диким полем", які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, а також Воронезької та Курської областей Російської Федерації. Ці родючі, квітучі за княжої доби терени сплюндрувала і знелюдніла у ХІІІ ст. татарська навала.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство.

Переселенці мали право зберігати козацький устрій, але підпорядковувалися московському урядові, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку саму військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків, які поділялися на сотні; затверджував полковників московський цар. У сотнях обирали сотника, який сам добирав усю старшину. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи. З іншими українськими землями Слобожанщина пересувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською булавою, проте безуспішно — царський уряд протидіяв цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема, проти гетьманів І. Виговського та П. Орлика. Всіх слобідських козаків залучали до Азовських походів, війни зі шведами, для будівництва укріплень — як в Україні, так і поза нею. У 1700 р. московський цар видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала добре розвинуте господарство. Завдяки родючим землям у краї процвітали продуктивне землеробство, скотарство, виноградарство. Жителі міст займалися ремеслами. Продукти господарства експортували до Гетьманщини, Москви, за кордон.

Російський уряд зробив усе для того, щоб максимально використати матеріальні сили Слобожанщини. Він оподаткував населення, запровадив обов'язкову військову службу, а для більшого контролю Слобідську Україну включили до Азовської губернії. Новим кроком на шляху поступової ліквідації автономії Слобожанщини стало широке обмеження прав слобідських полковників та старшини в керівництві місцевими полками. У 1765 р. імператриця Катерина II повністю ліквідувала полково-козацький устрій на Слобожанщині, перейменувала її в Слобідсько-Українську губернію з загальноросійськими установами.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Діти слобідської козацької старшини і навіть простих козаків училися в школах Гетьманщини, особливо в Києво-Могилянській академії. Книги, надруковані в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверську і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Вже на поч. XVIII ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, засновану спочатку в Білгороді, а згодом перенесену до Харкова. Поширеною була народна школа. Зразком культурної єдності українських земель може бути діяльність видатного українського філософа ХУЛІ ст. Григорія Сковороди (1722—1794).

Важкою була доля Південної України, яка впродовж століть перебували під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Лише у першій пол. XVII ст. завойовники понад 75 разів вдиралися в Україну. Вони забрали в полон більш як 50 тис. українців. Невільницькі ринки були переповнені полоненими. Це призводило до значного скорочення чисельності населення, загрожувало геноцидом українського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі зі славетними ватажками Д. Вайдою-Вишневецьким, П. Сагайдачним, І. Сірком та багатьма ін. За підрахунками історика Д. Яворницького, лише І. Сірко, який 12 разів обирався січовиками кошовим, учинив 55 походів проти Османської імперії та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки.

У 40-х роках ХVІІІ ст., згідно з Білгородським договором між Росією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьому краї. Сюди переселялися росіяни у пошуках кращої долі, втікали українці з Правобережної України, Слобожанщини, Гетьманщини. До Південної України прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами, а з сер. ХVІІІ ст. царський уряд створював із переселенців військові поселення. У1764 р. тут було засновано Новоросійську губернію, до якої згодом приєднано чимало земель Запорізької Січі.

На освоєних землях Південної України закладали нові міста і села, освоювали природні багатства. Наприкін. XVIII ст. виникли міста Херсон, Олександрівськ (нині Запоріжжя), Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Завдяки використанню покладів корисних копалин розвивалася промисловість краю. Значним районом, де добували вугілля, поступово ставав Донбас. Виникли суконні мануфактури у Катеринославі, ливарні в Херсоні та Луганську. На верфях Миколаєва і Херсона будували військові й торгові судна.

Після російсько-турецьких воєн другої пол. XVIII ст. домінуючим фактором політики Катерини П була анексія південноукраїнських земель, чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З ліквідацією Гетьманщини та її включенням до загальноімперської структури у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забезпечивши повний контроль над північним Чорноморським узбережжям.

3 1780-х років розпочалася нова колонізація Півдня. Тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала називатися Новоросією.

39. Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух
40. Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.
41. Політика російського царату на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
42. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство
43. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.
44. Український національний рух у Російській імперії в другій половині XIX ст. Валуєвський та Емський укази
45. Соціально-економічне та політичне становище західноукраїнських земель наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.
46. Зростання національної свідомості в Західній Україні в першій половині XIX ст. "Руська трійця"
47. Революція 1848 р. та її вплив на розвиток західноукраїнських земель. Головна Руська Рада
48. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.