Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
50. Українська культура XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику Росії та Австро-Угорщини, українська культура розвивалася. Вирішальне значення для її піднесення мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників, зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з реформою освіти 1864 р., всі типи початкових шкіл у Російській імперії оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Тут дітей навчали (російською мовою) закону Божого, читати, писати, елементарних арифметичних дій. Наприкін. XIX ст. кількість початкових шкіл у Східній Україні становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише і третину дітей..

Одночасно з початковою реформувалася й середня освіта. Засновувалися 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Незважаючи на оголошення їх безстановими і загальнодоступними, за навчання в них треба було платити. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси. Наприкін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було 3: Рішельєвський в Одесі, Кременецький на Волині та Ніжинський.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський, Київський та Новоросійський університети. В них на сер. 1890-х років навчалося понад 4 тис. студентів. У кількох містах було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади.

На західноукраїнських землях однією з найважливіших засад шкільного законодавства були обов'язковість і безоплатність початкової освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними створювати приватні школи. Дуже мало українців навчалося в гімназіях, ще менше — у вищих навчальних закладах: Львівському і Чернівецькому університетах, Політехнічному інституті й Академії ветеринарної медицини у Львові.

Окрім освітянських функцій університети були центрами науки в Україні. Зазвичай, вони мали такі факультети, як філософський, юридичний, богословський, медичний.

Поряд із університетами важливим науковим осередком був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, співробітники якого зібрали по Україні багаті етнографічні, економічні й статистичні матеріали. Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного "Архива Юго-Западной России". Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять 15-томні "Акти Южной и Западной Руси".

Плідно працювало Наукове товариство ін, Т. Шевченка у Львові. До 1914 р. воно видало 300 томів наукових праць із різних галузей.

Значний крок вперед у XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велика робота була проведена зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел. Чільне місце в українській історіографії займають твори визначних істориків М. Максимовича, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Багалія, О. Левицького, Д. Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О. Барвінський, А. Петрушевич, В. Площанський, Ю. Целевич, І. Шараневич та ін.

У важких умовах національного гноблення цінні праці з проблем українського мовознавства створили вчені О. Потебня, П. Житецький, К. Михальчук, І. Срезневський і М. Максимович науково спростували безпідставні твердження російських і польських шовіністів про українську мову як діалект російської чи польської. П. Білецький-Носенко, Я. Головацький, П. Куліш, М. Маркевич розробляли проблеми української лексикографії, готували до друку словники української мови.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В. Щурат, К. Студинський, О. Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф. Вовка, В. Гнатюка, О. Роздольського, В. Шухевича, Ф. Колеси. І. Свінціцький, І. Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Значне пожвавлення відбувалося в природничих науках. Плідно працювали відомі вчені М. Остроградський і О. Ляпунов (математична фізика), М. Бекетов (фізична хімія), І. Мечников (зоологія), М. Гамалія (мікробіологія), І. Верхрадський (ентомологія), І. Горбачевський (біохімія), автор схеми Першого у світі реактивного літального апарата М. Кибальчич, першовідкривач катодних променів І. Пулюй, учений-винахідник І. Лукашевич, який виокремив гас із нафти і сконструював гасову лампу, та ін.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань — етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай.

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича. З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу твори Т. Шевченка ("Кобзар", "Гайдамаки"). З його виходом на літературну ниву українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували вагоміших доказів свого права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за несприятливих соціально-політичних умов, пов'язаних із гоніннями царату на українську мову. В цей час творили такі визначні представники літератури демократичного напряму, як Марко Вовчок("Народні оповідання", "Інститутка", "Маруся", "Невільничка"), Л. Глібов ("Вовк та ягня", "Щука", "Стоїть гора високая"), А. Свидницький ("Люборацькі"), С. Руданський ("Співомовки", "Повій, вітре, на Вкраїну") та ін.

70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових талановитих письменників. Вагоме місце серед них посідали І. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сім'я", "Микола і Джеря", "Маруся Богуславка"), Панас Мирний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", повість "Лихі люди"), І. Франко ("З вершин і низин", "Зів'яле листя", "Мій ізмарагд", "Із днів журби"), М. Коцюбинський ("По людському", "Дорогою ціною", "Для загального добра"), Леся Українка ("Досвітні вогні", "Товаришці на спомин", "Слово, чому ти не твердая криця"), П. Грабовський ("Уперед", "Швачка", "Я не співець чудовної природи", "Орли") та ін. Надзвичайно широким був діапазон діяльності Б. Грінченка — прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч. Великою його заслугою стали підготовка та видання 4-томного "Словаря української мови".

Важливою складовою української літератури була драматургія. Найвидатнішими її представниками були І. Карпенко-Карий ("Наймичка", "Безталанна", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Кропивницький ("Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Дві сім'ї", ."Олеся", "Дай серцю волю, заведе в неволю"), М. Старицький ("Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Маруся Богуславка", "Остання ніч"). Видатним майстром драматургії був І. Франко, з-під пера якого вийшли класичні зразки соціально-психологічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики ("Украдене щастя", "Сон князя Святослава", "Кам'яна душа").

Певного розвитку досягло театральне мистецтво. Перший професійний театр було засновано в Галичині 1864 р. з ініціативи товариства "Руська бесіда". У Наддніпрянщині першу українську професійну трупу створив М. Кропивницький у 1882 р. Репертуар українських театрів постійно розширювався. Вони ставили п'єси І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Карпенка-Карого, І. Франка, М. Старицького, інших драматургів.

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У багатьох містах і селах існували хори й оркестри.

Відомим оперним співаком і композитором був С. Гулак-Артемовський — автор першої української опери "Запорожець за Дунаєм" (1862). Першими українськими композиторами-професіоналами у Львові в сер. XIX ст. стали М. Вербицький та І. Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М. Лисенка — композитора, диригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, основоположника української класичної музики. Особливе місце в українській музиці посідають його опера "Тарас Бульба" і музика до "Кобзаря" Т. Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М. Лисенка: М. Калачевський, Н. Сокальський, Н. Ніщинський, М. Аркас, І. Рачинський, С. Воробкевич, А. Вахнянин, В. Матюк, Д. Січинський, О. Нижанківський.

У європейському руслі розвивався український живопис. Панував класицизм, але паралельно розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Високого рівня майстерності досягли С. Васильківський ("Козаки в степу", "Сторожа Запорозьких Вольностей"), К. Костанді ("В люди"), М. Пимоненко ("Жнива на Україні", "Українська ніч"), К. Трутовський ("На кладці", "Сорочинський ярмарок"), Т. Копистянський ("Сліпець з поводирем", "В селянській хаті"), К. Устиянович ("Гуцул", "Василько Теребовлянський"), М. Івасюк ("Богдан Хмельницький під Зборовом") та ін.

У скульптурі переважав класицизм. Серед представників цього жанру відомі були І. Мартос (пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві, Ришельє в Одесі), М. Миксшин (пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві), Л. Повен ("Кобзар", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П. Забіла (бюсти М. Салтикова-Щедріна, М. Гоголя, мармуровий портрет Т. Шевченка) та ін.

Значного розвитку набули будівництво та архітектура. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, культурно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури XIX ст. належать будинок Київського університету (В. Беретті), дзвіниця Успенського собору в Харкові (С. Васильєв), Володимирський собор у Києві (І. Штром, П. Спарро, О. Беретті), Одеський оперний театр (Ф. Фельнер, Г. Гельмер), будинок Галицького крайового сейму (І. Гохбсрґер), Львівський оперний театр (Г. Горголсиський), будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях (И. Главки), мисливський палац графів Шенборнів на Закарпатті (3. Грессерсон) тощо.

Отже, протягом XIX ст. українська культура, незважаючи на несприятливі обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літератори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності.

51. Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині в 1900—1914 рр.
52. Радикалізація національно-визвольного руху в Західній Україні в 1900—1914 рр.
53. Україна в Першій світовій війні. Українські січові стрільці
54. Утворення Української Центральної Ради та її діяльність. І і II Універсали
55. Проголошення Української Народної Республіки. Війна Радянської Росії проти УНР
56. Брестський мир. Вступ німецьких та австро-угорських військ в Україну. Розпуск Центральної Ради
57. Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського
58. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918—1919 рр. Українська галицька армія
59. Діяльність Директорії: відродження та занепад УНР
60. Акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р., його історичне значення