Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
59. Діяльність Директорії: відродження та занепад УНР

Після перемоги збройного повстання Директорія фактично перетворилася на уряд відродженої Української Народної Республіки. В той час вона переживала мить тріумфу, свого найвищого злету.

Директорія скасувала декрети гетьманського уряду та 26 грудня 1918 р. призначила Раду Народних Міністрів на чолі із соціал-демократом В. Чеховським. У той самий день у Декларації Директори УНР була сформульована програма діяльності нової влади. її основні положення передбачали: експропріацію державних, церковних і великих приватних землеволодінь та перерозподіл їх серед селян; організацію "державного робітничого контролю" над промисловістю; безпощадну боротьбу зі спекуляцією; встановлення міжнаціональної злагоди тощо. Зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції, а великі промисловці та землевласники будуть позбавлені виборчих прав.

23—28 січня 1919 р. у Києві відбувся всенародний представницький форум, названий Трудовим Конгресом України — свого роду вищий тимчасовий законодавчий орган, що передусім мав вирішити проблему організації влади в УНР та форму державного правління. Він був скликаний з делегатів від селян, робітників та інтелігенції, обраних від територій України, не зайнятих більшовиками, та представників ЗУНР.

Насамперед Конгрес затвердив Акт злуки УНР і ЗУНР в одну державу від 22 січня. Далі прийняв "Закон про тимчасову владу в УНР", згідно з яким законодавчою владою мав бути парламент, а виконавчою — уряд, Рада Народних Міністрів. Було також ухвалено "Універсал до українського народу", де, серед іншого, оголошувалося про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу внаслідок наступу російських військ на Київ та тимчасову передачу вищої влади в Україні Директорії УНР. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим.

Із самого початку воєнно-політичне становище Директорії було критичним. На заході стояли польські війська, на сході та півночі — радянські, на південному сході — російські білогвардійці А. Денікіна, на півдні — французькі інтервенціоналісти. В уряді Директорії не було єдності. В. Винниченко та його прихильники виступали за союз із Радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С. Петлюра зі своєю групою шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність: помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики.

Важке становище Директорії використала Москва, яка, утворивши маріонетковий український радянський уряд на чолі з Г. П'ятаковим, організувала другий похід на Україну. Після серйозних боїв червоноармійські частини зайняли майже всю Лівобережну Україну. 5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці, а згодом — до Проскурова (нині Хмельницький).

У цій ситуації В. Винниченко заявив про "відхід від політики" і виїхав за кордон. Разом із ним з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С. Остапенком. Обов'язки голови Директорії взявся виконувати С. Петлюра.

Під впливом військових і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Навесні почалися масові повстання, в основному селянські.

Підтримана повстанським рухом українська армія у сер. 1919 р. перейшла в контрнаступ. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею Українська галицька армія (УГА) відступила за Збруч і підсилила український проти-більшовицький фронт. Спільними силами вдалося вибити Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня об'єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська Добровольча армія.

Внаслідок конфлікту між Головним отаманом С. Петлюрою та генералом А. Денікіним почалися відхід і розвал української армії. Оточена з усіх боків ворогами, знесилена голодом і тифом, вона опинилася в жахливому становищі. Тільки в Жмеринці та її околицях від голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан. 6 листопада командувач УГА М. Тарнавський під тиском розпачливих обставин, щоб захистити хворих стрільців від неминучої загибелі, підписав пакт з генералом А. Денікіним про перехід армії під його командування за умови неучасті у воєнних операціях проти військ Петлюри та надання їй відпочинку.

Отже, наприкінці листопада армія й уряд УНР опинилися в оточенні більшовиків, поляків і денікінців. Було вирішено припинити війну регулярною армією і перейти до тактики партизанської боротьби. З 6 грудня 1919 р. по 6 травня 1920 р. Наддніпрянська армія здійснила перший Зимовий похід — по тилах спочатку А. Денікіна, потім більшовиків. Воїни-наддніпрянці пройшли з боями Правобережну Україну, поширивши бойові дії і на Лівобережжя. Вони завдали низку поразок білогвардійським військам, зруйнували їх комунікації. Це полегшило більшовикам остаточний розгром ден і кінців, які залишили Україну.

7 листопада 1919 р. почався наступ більшовиків на Україну. 16 грудня вони втретє зайняли Київ і до середини лютого 1920 р., витіснивши з України війська А. Денікіна, оволоділи нею. Частини УГА, знову опинившись у безвихідній ситуації — Денікіна було розбито, зворотна дорога до Петлюри закрита, а Румунія відмовила їм у притулку, у лютому 1920 р. перейшли на бік більшовиків і отримали назву Червоної УГА.

Тим часом українська дипломатична місія у Варшаві продовжувала переговори з поляками. 22 квітня 1920 р. було підписано т.зв. Варшавський договір, який передбачав: 1) визнання польським урядом незалежності УНР; 2) встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частину Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини; 3) зобов'язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України; 4) Гарантування національно-культурних прав українського населення в Польщі й польського в Україні.

Складовою Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. У результаті розпочався польсько-український наступ на більшовиків. Вже 7 травня союзники увійшли до Києва. Однак ці початкові успіхи перекреслив контрнаступ більшовицької армії С. Будьонного, яка протягом червня - - серпня здобула територію до Збруча, зайнявши велику частину Галичини й Волині, вирушила на Варшаву. Після розгрому більшовика під Варшавою розпочався черговий наступ польсько-українських армій. Однак він був припинений після підписання 18 жовтня 1920 р. польсько-радянського перемир'я. Армія УНР під тиском переважних більшовицьких військ мусила перейти на територію Польської держави, де була інтернована. Перестала існувати й УГА.

Однак збройна боротьба проти радянської влади в Україні не припинялась. В українському повстанському русі у жовтні 1920 р. брало участь бл. 40 тис. осіб, і він завдавав відчутної шкоди більшовицькому режимові. Але страшна посуха 1921 р. та її наслідок — голод — підірвали спротив українського народу.

Для підтримки повстанського руху з добровольців армії УНР, інтернованих у Польщі, було організовано партизанський рейд відомий в історії як другий Зимовий похід. Він почався в ніч з 3 на 4 листопада 1921 р. Було створено 3 повстанські групи: Волинську, яку очолював Ю. Тютюнник, Подільську (М. Палій) і Бессарабську (А. Гуляй-Гуленко). Остання через різні перешкоди не змогла прорватися з Румунії в Україну. Група Палія пройшла з боями Поділлям і 29 листопада повернулася назад. Група Ю. Тютюнника захопила Коростень, та 14 листопада була розбита червоною кавалерією. Частина вояків повернулася до Польщі, а 359 бійців більшовики розстріляли 21 листопада у м. Базар після того, як жоден не захотів "каятися". Так закінчилися визвольні змагання українського народу 1917— 1921 рр.

60. Акт злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 р., його історичне значення
61. Поразка українських визвольних змагань 1917—1921 рр., її причини та наслідки
62. Культура України початку XX ст.
63. Встановлення комуністичного режиму в Україні. Політика "воєнного комунізму"
64. Голод 1921—1923 рр. в Україні, його причини і наслідки
65. Україна за років нової економічної політики
66. Створення Союзу PCP і Україна
67. Національна політика більшовиків на українських землях у 1920—1930-ті роки
68. Здійснення індустріалізації в Україні в 1930-ті роки. Утвердження тоталітарного режиму
69. Запровадження антинародного колгоспного ладу в Україні