Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Відчуття вічності. Вступне слово.

"Запорізька Січ — суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу й потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу".

Богдан Сушинський

1.

Козаки... В історії українського народу вони з'явилися, як з'являються най шляхетніші легенди про істинних лицарів, оборонців рідного краю. Тепер уже ніхто не здатний з'ясувати, коли та де зародилася найперша ватага цих степових одчайдухів і що саме спонукало їх об'єднатися в козацькім товаристві; хто був їхнім ватажком та яка судилася йому доля.

Козацька слава долинула до нас із-поза віків, отож єдиним свідченням існування перших козацьких загонів, їх поривань і боротьби можуть слугувати хіба що скупі словеса літописців, описи вражених, зачарованих мандрівників та скарги приборкуваних правителів, які, звикнувши до безборонності південноукраїнських земель, вже десь у XV столітті раптом відчули, що на відроджуваних у славі й могутності теренах Київської Русі зростає нова військова сила, здатна давати войовникам Сходу і Заходу відсіч, якої свого часу вони зазнавали від могутніх дружин "великих" та "світлих" ("світлими" мали право називатися князі, що об'єднували під своєю владою кілька племен) князів давньоукраїнських. Саме виходячи з цих писемних джерел, усі знані досі козацькі історики - М. Бєльський, М. Максимович, Д. Яворницький, В. Антонович, М. Грушевський - одностайні в думці, що історично відомими в Україні козаків слід вважати з другої половини XV століття. Дехто спромагається навіть на точну дату -1471 рік, тобто рік, якого Київське князівство, що доти зберігало певну автономію, було реорганізоване в одне з воєводств Польського королівства. Таку аргументацію М. Максимовича, на яку, не аналізуючи її, посилається й Д. Яворницький, мабуть, можна витлумачити так, що, втративши рештки державності, український народ почав самозгуртовуватися для захисту своїх земель на засадах народного ополчення.

Що ж, у цьому є частка істини. Хоч не можна не брати до уваги й соціально-економічного підґрунтя козацтва, яке виникало на землях, по суті, майже незаселених і практично не підлеглих юрисдикції ні Литви, ні Польщі, ні Кримського ханства чи Османської імперії. Втікаючи від своїх панів та обживаючи нові землі, люди, що починали називати себе козаками, мусили бути готовими до самозахисту і від татар, і від поляків з литовцями чи якогось іншого війська, що могло опинитися в цих краях навіть тимчасово, ідучи походом на іншу державу.

Якщо вже говорити про соціальні аспекти формування козацтва, то, ясна річ, перші ватаги створювалися здебільшого із найбідніших верств українського народу. Одначе настав час рішуче зруйнувати давно насаджуваний стереотип, нібито козацтво формувалося тільки з плебсу і в суті своїй мало класовий характер, оскільки, мовляв, головні зусилля націлювало на боротьбу проти українських і польських магнатів, поміщиків та інших визискувачів. Треба геть не знати історії українського козацтва або геть не поважати самого козацтва, щоб і досі ґрунтувати уявлення про нього тільки на "класових" легендах. Українське козацтво ніколи не витворювалося за класовою ознакою* До його ватаг, до "коша", вливались не селяни й кріпаки, а... лицарі, готові до самопожертви задля оборони рідного краю. Відтак брали до рук козацькі шаблі родовиті князі й бояри, старости і купці, студенти братських шкіл і випускники академій, женці й ремісники...

Нема нічого дивного й у тому, що одним з перших життєписців українського дніпровського козацтва став польський аристократ, історик" воїн і мандрівник Мартин Бєльський (1494-1575 рр.). Козацтво народжувалося за тих часів, коли, як уже мовилось, українські землі й українська людність живили могутність спочатку литовсько-української, потім польсько-литовсько-української держав і, попри всі утиски, що їх українське селянство, а згодом і козацтво, зазнавали від шляхти, все ж на першому етапі становлення цього визвольного руху українські козаки і польські жовніри виступали здебільшого як союзники в боротьбі зі спільними ворогами - кримською і бєлгородською ордами, Османською імперією та Московією. Тому оборону українських земель польські хроністи завжди сприймали і як оборону земель польських.

Тим-то саме в "Хроніці" М. Бєльського віднаходимо свідчення, що 1489 року в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків. Женучи кримську орду, що вдерлась на Південне Поділля, Альбрехт весь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї і провели його військо до притоки Південного Бугу Савранки. Водночас в іншому документі - Уставній грамоті Великого князя Литовського Олександра І, датованій 1499 роком, йдеться про козаків, що гуртувалися в основному гніздовищі козацтва - на Дніпрі, в районі Черкас.

Одначе обидві ці дати правомірніше сприймати лише як запізніле відлуння справжніх часів зародження козацтва, яке свою історію, починаючи з найперших її кроків, мало звичай укладати не літописами й хроніками, а шаблями та пістолями. Що й полишалось на нашій землі енциклопедіями козацьких могил...

Тепер, звичайно, доводиться шкодувати, що предки наші охочішими були до шаблі та плуга, ніж до пера, бо коли народ сам лінується увічнювати власний життєпис у мудрих і правдивих письменах, його починають увічнювати інші. Але вже на свій смак і своє розуміння, підганяючи під власну національну гордість. І доводь потім з холодної височіні століть, хто ти є, від кого і звідки походиш, якої мови та віри син...

Важко сказати, чи й самі засновники отих перших козацьких ватаг знали пояснення свого ймення. Козак - то й козак... То чи ж варто дивуватися, що й досі історики та філологи мало не всіх європейських народів намагаються з'ясувати походження цієї назви, вдаючись хто до джерел туранських (туркестанських), згідно з якими "козак" - досить промовисто випливає з уживаного туранськими арійцями словосполучення "кай" -"сак", тобто легков'ючений, готовий до походу; хто до половецьких, бо ж у мові половців "козак" означало "дозорець", "вартовий", той, що йде попереду. І, погодьмося, саме це тлумачення найбільше відповідає суті й призначенню перших загонів козацтва, що завжди стояло по прикордонню українських земель. Трапляються й інші тлумачення. Наприклад, назву "козак" виводять зі слова "косак" - той, що носить косу, або оселедець.

Втім, якогось особливого значення походження цієї назви для нас із вами не має. Оскільки, хто б та яким чином не витлумачував це слово, для безлічі поколінь українського народу воно давно набуло такого історико-героїчного змісту, що українець уже й вимовляє його з якоюсь особливою національною гордістю, а, почувши з вуст іноземця, взагалі проймається святою повагою до предків.

Значно істотніше для нас сьогодні - з'ясувати ось яку деталь. Так вже узвичаїлось, що навіть в уяві українця, який не без надсади мусив пізнавати свою історію з невелемовних і не завжди правдивих шкільних підручників, українське козацтво, як правило, уособлюється в образі Запорізької Січі. Але таке уявлення помилкове, бо, починаючи відлічувати історію українського козацтва від появи Січі, поєднуючи ці два поняття, ми значно звужуємо рамки історичних реалій. Адже "українське козацтво" як таке зародилося значно раніше, ніж князь Дмитро Вишневецький-Байда, ґрунтуючись на статутах лицарських орденів, згуртував "низове січове" товариство у своєрідний лицарський козацький Орден.

При цьому слід пам'ятати, що козацтво наше зароджувалося в різних краях України: на Дніпрі, зокрема, в районі Черкас та Канева; на південному Поділлі, в межиріччі Кодими і Савранки; в районі Брацлава і Кам'янця...

І вже зовсім помилково обмежувати район формування козацтва степовою та лісостеповою частинами Південної України. Добре відомо, що досить велике антипольське повстання, що спалахнуло 1489 року в Галичині під проводом отамана Мухи (в ньому брало участь близько 9 тисяч повстанців), його учасники теж оголосили козацьким, оскільки бойову основу цього війська становив загін козаків. А понад те не слід забувати, що козацькі загони виникали також на Чернігівщині, Волині та Полтавщині.

Тож навіть якщо роком заснування українського козацтва вважати документовано визначений 1471 рік (хоч ясно, що насправді воно виникло раніше), то і в цьому разі 2001 року Україна, а може, й увесь слов'янський світ, мали б відзначити 530-річчя українського козацтва. А заснування Запорізької Січі, у вигляді постійного військового табору, лицарського Ордену та військово-політичної сили, датоване 1556 роком, коли на острові Хортиця було споруджено, фортецю та сформовано козацький гарнізон.

Ні через хроніки-літописи, ні через докладні історичні дослідження та посібники, ні через описи битв і давніх подій не сприймається історія народу так виразно й образно, як через історичні постаті. Саме з цього я й виходив, задумуючи книжку-есе "Козацькі вожді України", в якій маю намір оглянути діяльність не лише гетьманів та кошових отаманів, а й ватажків інших рангів. Але, оскільки одних і тих самих керівників козацького руху в різних джерелах називають то "гетьманами", то "отаманами" чи "кошовими отаманами", то, перш ніж переходити до конкретних постатей, хочу подати тлумачення козацьких чинів, пропонуючи такий табель про ранги:

Гетьман України. Загалом, слово "гетьман" у польсько-литовсько-українській державі тлумачили як " командуючий ". Коронний гетьман у Польщі завжди був головнокомандуючим. Польний гетьман - заступником головнокомандуючого. Що ж до гетьманів України, то вони були не лише головними командувачами війська, а й виконували обов'язки керівників держави.

Гетьман українського козацтва. Гетьман, що командував полками чи загонами українських козаків, у яких, крім запорізьких, могли бути також городові й надвірні козаки, повстанці чи добровольці.

Гетьман повстанської армії. Вважаю, що цей чин слід вирізнити, хоч досі цього ніхто формально не робив. Гетьманами повстанської армії слід вважати командувачів, що керували повстанськими військами, до складу яких, зокрема, входили і полки запорізьких та інших козаків.

Гетьман Лівобережної (чи Правобережної) України. Це гетьман з функціями "гетьмана України*, влада якого, однак, поширювалась тільки на одну з названих частин України.

Обирали їх теж козаки тієї чи іншої частини України. Дехто називав себе й "гетьманом по обидва боки Дніпра".

Наказний гетьман. Вважаю, що існувало чотири типи наказних гетьманів. Перший - наказний гетьман, що його козацтво обирало на певний час, до виборів справжнього гетьмана. До таких виборів козаки вдавалися найчастіше за екстремальних умов. Другий - наказний гетьман, що його призначав сам гетьман на час походу. Таке ставалось у випадках, коли з якихось причин сам гетьман вести військо в похід не міг. Третій - коли частина козаків не годилася з гетьмануванням законного обранця і висувала свого, вдаючись до цього, як до засобу політичного тиску. Нарешті, за часів входження України до складу Російської імперії "наказними" називали гетьманів, що їх призначав царський уряд поза волею козаків. Хоч у законі мовилось, що уряд мав затверджувати гетьманів, яким довірила булаву козацька рада.

Слід підкреслити, що наказні гетьмани з'являлися в усіх тих випадках, в яких з'являлись і власне гетьмани. Тобто існували наказні гетьмани України, наказні гетьмани повстанської армії, Лівобережної чи Правобережної України тощо.

Гетьман Війська Запорізького (гетьман запорізького козацтва). І самі історики, й люди, що пишуть на історичні теми, на жаль, не завжди розрізняють чини "гетьман України", "гетьман повстанської армії" і... "гетьман Війська Запорізького". А різниця є. Гетьман Війська Запорізького командував тільки запорізькими військами, цебто січовим лицарством, що існувало на Запоріжжі на засадах професійного війська. Одначе влада його поширювалась і на території, підконтрольні Січі, тобто за певних умов він виступав і як головний адміністратор цих країв.

Гетьман реєстрового козацтва. Влада цього гетьмана була чинною тільки щодо козаків, які належали до польського королівського реєстру; чисельність і поіменний склад їх затверджували коронний гетьман Польщі, а відтак - сейм і сам король. Це козацтво фінансувалося польським урядом, тобто озброювалося, опоряджувалося й контролювалося державою.

Гетьман нереєстрового козацтва. Цьому гетьманові випадало командувати городовими козаками, або ж повстанцями, що оголошували себе козаками, й загони їх набували ознак козацтва. Тобто тим воїнством, яке не підлягало ні гетьманові реєстру, ні гетьманові січовиків.

Полковник. Слід розрізняти два типи козацьких полковників. Полковники, що виступали як командири полків та окремих з'єднань, тобто, за європейськими уявленнями, - генералами. Подеколи в західноєвропейських джерелах їх так і називали. І можна лише пошкодувати, що навіть Б. Хмельницький - у той час, коли він уже створив регулярну армію - не ввів генеральського чину. Це іноді заважає нашим сучасникам - як, утім, заважало й сучасникам-європейцям Хмельницького - адекватно оцінювати роль тієї чи іншої постаті, її військово-політичну вагу.

І були полковники, які виконували також функції адміністраторів у полках — тобто в певній адміністративно-територіальній одиниці. За мирного часу такі полковники могли присвячувати себе лише адміністративній справі, проте в разі війни мали обов'язок ставати до зброї на поклик гетьмана (або короля - залежно від періоду та характеру взаємин між козацтвом і Польщею) зі своїм полком. Або кількома полками.

Кошовий отаман. Козацький офіцер, який, по суті, був комендантом Запорізької Січі. За відсутності виборного гетьмана, він також виконував функції адміністратора на підлеглій Січі території. Був командуючим козацького війська.

Наказний отаман. Козацький офіцер, який ставав отаманом на час походу, коли з якихось причин військо не міг вести кошовий отаман. В такому разі наказним його призначав сам кошовий. Траплялося, що кошовий просив козаків самим обрати собі наказного отамана. Виникали й інші ситуації. Наприклад, якщо під час походу кошовий отаман гинув чи діставав тяжке поранення, то козаки обирали собі наказного, а вже після повернення на Січ обирали кошового, залучаючи до цих виборів і те козацтво, що не брало участі в поході, виконуючи функції гарнізону Січі.

Були ще також городові отамани, що виконували функції міських та селищних адміністраторів, а ще - сотники та курінні отамани (тобто отамани, що командували куренями - чимось середнім між сучасними ротою та батальйоном). Однак офіцерів цього рангу торкатися ми поки що не будемо. Що ж до перших козацьких командирів, таких, як Предслав Лянцкоронський чи Остафій Дашкевич, то одні дослідники називають їх гетьманами, інші - отаманами чи просто ватажками. На мій погляд, є всі підстави називати їх гетьманами.

В есе я це доводитиму. До того ж, погодьтеся, називати "отаманами" князів Вишневецького, Острозького, Глинського просто недоречно.

Ще кілька зауважень. У козацькому та повстанському війську офіцерів називали старшиною. Зустрічається цей термін і в моїх есе, хоч подеколи, особливо в розповідях про реєстрове козацтво, доводиться вживати й термін "офіцери". Зрештою, сотник, полковник - офіцерські звання. В зарубіжних дослідженнях, наприклад, у французьких виданнях, Б. Хмельницького нерідко називали генералом. Втім, не будемо полемізувати з цього приводу, краще з'ясуймо, які існували старшинські звання (чини) та посади.

Вони поділялися на головних, або генеральних, старшин, і на полкових, сотенних. Коротко оглянемо цей старшинський реєстр, пояснюючи значення чинів та посад мовою, зрозумілою нашим сучасникам.

Генеральний осавул (генеральний ад'ютант). З погляду сучасника, це генерал чи полковник, який відповідає у війську за дотримання законності й порядку. Інспектує військові частини. їх ще називали "військовими осавулами".

Генеральний хорунжий. Задумувалася ця військова посада для старшин, які мали оберігати військові прапори (хоругви). У реальному житті генеральний хорунжий може сприйматися нами як офіцер генштабу, що наділений комендантськими функціями, бере участь у військових радах.

Генеральний бунчужний. Бунчук - один зі знаків гетьманського маєстату у формі древка з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисав кінський хвіст. Отож, за задумом козацьких першозасновників, генеральний бунчужний - офіцер штабу, що персонально відповідає за збереження цього знака, а також виконує особливі доручення гетьмана.

Генеральний обозний. Сучасною "армійською мовою" цей термін можна пояснити так: заступник командуючого з артилерії, начальник артилерії армії. Та оскільки артилерію возили на возах, в обозі, то генеральний обозний командував й обозом; мав також обов'язок закладати табори.

Генеральний писар. Начальник канцелярії гетьмана. Воєнної доби функції цього представника старшини дуже нагадують функції сучасного начальника штабу.

Генеральний суддя. Особливих пояснень ця посада не потребує. Суддя - воно-таки суддя.

Генеральний скарбник (або підскарбій). Штабний офіцер, який відав усіма фінансами армії, гетьманату. Виконував, як ми б сказали тепер, функції міністра фінансів.

Відповідно існували: полковий осавул, полковий хорунжий, полковий обозний...

До речі, щодо судочинства та ставлення українців до суду і законів. У своїй праці "Літопис Малоросії або Історія козаків-запорожців" французький історик Жан-Бенуа Шерер (XVIII століття) занотовує цікаве спостереження; "Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в невзгодах, як мешканці Малоросії. Там обидва супротивники спокійно ідуть тим самим возом, п'ють, їдять і сплять разом, навіть коли треба проїхати 300 верст, щоб дістатися до судді. І коли вони нарешті до нього добираються, кожен подає свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним з найкращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності та справедливості тих, хто забезпечує їх виконання".

Чи не правда, такий законопослух предків гідний нашого наслідування?

Вже коли ці есе публікувалися в пресі, надійшло чимало прохань від читачів і телеглядачів щодо того, щоб визначити роди козацтва. Подаю таке визначення. Отже, в різні часи в Україні існували:

Січове козацтво. Це козацтво, яке формувалося на Січі. То були професійні воїни-лицарі, переважна більшість яких не мала ні маєтності, ні родин, і все своє зріле життя по-чернечому присвячувала служінню козацькому товариству та Україні.

Городове козацтво. Основу його складали козаки, що жили в містах і селах України, мали сім'ї та господарство, але були приписані до козацьких сотень і полків, в які, за наказом командування, з'являлися з конем та зброєю. У мирний час городові козаки нерідко залучалися до різної охоронної та поліцій-но-жандармської служби.

Надвірне козацтво. Основу його складали городові та січові козаки, яких той чи інший магнат (Острозький, Вишневецький, Потоцький) наймав для охорони своїх володінь. Під час війни надвірні козаки (надвірна міліція) становили основу ополчення, котре кожен аристократ зобов'язаний був привести з собою на поклик короля.

Реєстрове козацтво. Це козаки, що належали до "королівського реєстру" й утримувалися за рахунок коштів королівської скарбниці. Під час Гетьманщини в Україні існував "гетьманський реєстр", козаки якого становили регулярну українську армію.

Повстанське козацтво. Досі історики ніколи не виокремлювали цей рід козацтва. А дарма. Воно складалося з селян, ремісників, міщан, котрі під час повстань - антипольських чи ан-тиросійських, або соціальних - оголошували себе козаками, обираючи власних отаманів, полковників, сотників...

2

Майже вся середньовічна історія України - це історія її козацького лицарства. За кожним більш-менш відомим іменем виразно окреслюється постать козацького ватажка, народного героя, талановитого полководця зі славою європейського штибу та розголосу.

Можна висловитися й конкретніше: за часів розквіту Запорізької Січі, цього козацького лицарського Ордену, саме слава його воїнів не раз ставала взірцем справжньої звитяги і мужності. До Січі зліталися з усієї Східної та Південної Європи найвідчайдушніші вояки, прагнучи здобути тут найвищий бойовий вишкіл, перейти гарт на хоробрість і витривалість, шаблями викресати власну славу. Навіть у найаристократичніших колах Польщі, Литви, Молдови, Валахії, Білої Русі поняття "козак" мали тоді за синонім високого лицарського служіння.

Разом з тим не може не вражати класово-наївна захопленість і дореволюційних, і радянських істориків будь-яким повстанням, яке тільки виникало на території України. Хто заперечує, боротьба народу за свої економічні та релігійні права — річ свята. Але годі проаналізувати деякі з повстань, тверезіше оцінити постать, яка спровокувала та очолила його, як бачиш, що воно (тут не йдеться про стихійні бунти селян) не підготовлене, як слід, і зчинив його романтик або авантюрист, вочевидь не готовий до того, щоб командувати великим військом та довести задумане до якогось логічного викінчення.

Здебільшого такі ватажки не мали ні потрібного досвіду, ні авторитету, ні конкретної програми дій, та й узагалі, розпалюючи те чи інше повстання, вони подеколи керувалися не так інтересами народу, гнобленого селянства, а більше власними амбіціями, прагненням зажити слави полководця, увійти в історію. Тобто, по суті, маємо справу зі своєрідним виявом комплексу Герострата. А те, що своїми діями вони кидали на жертовник війни та післяповстанських репресій десятки тисяч людей, їх не обходило.

Знаючи про це, не поспішаймо з осудом деяких козацьких ватажків, які не визнавали за потрібне приєднуватись до таких повстань, а часом ще - як військові-професіонали, що добре розуміли, з ким мають справу і на чому це все може скінчитися, - самі намагалися загасити іскру в зародку, поки вона не переросла в масове братовбивство. При цьому слід чітко вирізняти постать, програму і потенційні можливості самого ватажка й правильно оцінювати масу селянської та козацької сіроми - з її наболілими проблемами та одвічним прагненням змінити своє буття на краще негайно, — переламавши кістки вельможним та багатіям і порозтягувавши їхнє добро по домівках. Вожді, подібні, скажімо, до Криштофа Косинського, досить вдало ці проблеми й прагнення експлуатували...

У даній книжці ви знайдете також есе про лицарів, що їх наші історики згадують лише побіжно, принагідно. По зернині віднаходячи все, що тільки можна віднайти про них, я намагався повернути їх нашій пам'яті більш-менш виразно окресленими історичними постатями.

Дещо по-іншому, ніж це трактувалося багатьма нашими дослідниками, подаються й осмислюються тут дії гетьмана Григорія Лободи, якого досі в історичній та художній літературі подавали тільки як антипода С. Наливайка та зрадника повстанців; бездумно осміяного Самійла Зборовського... Вперше зроблено спробу уважніше придивитися до таких маловідомих постатей, як полковник Стефан Кремпський, ватажки Карпо Півторакожуха, Максим Гулак, Каспар Підвисоцький...

Одну й ту саму подію різні джерела датують неоднаково. Щоб не викликати з цього приводу полеміки, я намагався або подавати й "альтернативну" дату, або ж зупинятися на тій, яка зустрічається в кількох джерелах і здається найвірогіднішою.

...Й нарешті останнє зауваження. Більшість істориків, творами яких ми сьогодні послуговуємося, першим козацьким гетьманом схильна визнавати Предслава Лянцкоронського. Дехто попліч із ним ставить Остафія Дашкевича. Гадаю, що таке визначення першості є некоректним. Як можна визнавати першим гетьманом П. Лянцкоронського, якщо ті ж таки джерела, якими користувалися історики, засвідчують, що свої перші походи він робив під командуванням князя Костянтина Острозького. Зокрема, такий похід задокументовано 1508 роком.

До речі, і Предслав Лянцкоронський, і Остафій Дашкевич, й інші козацькі гетьмани були старостами тих чи тих територій. Але навіть далеко не всі дослідники, не кажучи вже про пересічного читача, знають, що таке староство. Здебільшого вважають, що це адміністративна одиниця, а старосту сприймають лише як керівника адміністрації. Це не зовсім вірно. В Польщі староство було ще й формою власності. Отож староста виступав і як адміністратор, і як володар староства.

Кожен польський аристократ мав свої родові маєтки, тобто свою довічну власність, яку міг передавати у спадок. Але за особливо добру службу, за якийсь подвиг чи послугу короні король міг ще й наділяти його староствами, що, як правило, складалися з містечка та кількох прилеглих сіл і територій. Весь прибуток, окрім податків, належав тут старості. Проте він не мав права передавати цю маєтність у спадок. Понад те, за будь-яку провину король міг позбавити його цих володінь.

Та повернімося до питання першості. Саме з постаті князя Костянтина Острозького ми й могли б розпочати розповіді про козацьких вождів, якби не знали, що значно раніше, в вісімдесяті роки XV ст., інший князь - Б. Глинський - уже створював власні козацькі загони. І саме він у 1492-1493 роках зробив кілька походів проти кримської орди. Отже, є всі підстави вважати його першим гетьманом українського козацтва.

Книга перша. Лицарі дикого поля.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
БОГДАН ГЛИНСЬКИЙ. Князь, гетьман українського козацтва.
Костянтин Острозький. Князь, великий гетьман литовський, гетьман українського козацтва.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Михайло Глинський. Князь, керівник антилитовського повстання.
Предслав Лянцкоронський. Гетьман українського козацтва.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Остафій Дашкевич. Гетьман, один з фундаторів українського козацтва.
Дмитро Вишневецький. Князь, засновник запорізької фортеці, гетьман запорізького козацтва.