Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва.

"Історія України - це криниця без журавля. Спрагло вдивляючись у неї на порозі XXI століття, починаєш усвідомлювати, що в недосяжних глибинах її - минувшина не лише українського народу, а й усього слов'янського світу.

Осягнути першоджерельні істини історії України - означає осягнути вічність".

Богдан Сушинський

Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва.

В сімдесяті роки XVI століття Україна опинилася в епіцентрі реформ, що розпочалися в польсько-литовській державі. 1569 року в Любліні відбувся так званий Люблінський з'їзд, в якому взяли участь сенатори, представники найвпливовішої польської, литовської, української та білоруської аристократії й духовенства. Саме на цьому з'їзді сталося те, про що так довго мріяли польський король Сигізмунд II Август (правив з 1548 року), вся польська і значна частина литовської шляхти: Польща і Литва об'єдналися в одну державу - Річ Посполиту.

Щоб зрозуміти вагу цієї події, слід передусім усвідомити, що об'єднання витворило в Європі нову могутню імперію, одну з найгрізніших на той час. Таку, що й сама могла значно реальніше протистояти іншим войовничим імперіям, як Туреччина з її васалом Кримським ханством, Московія чи Швеція; разом з тим вона вже становила загрозу для багатьох своїх сусідів, оскільки будь-якої днини могла взятися до нового переділу Східної, Центральної чи Північної Європи.

на подив литовців, умови цього об'єднання, що ввійшло в історію під назвою Люблінської унії, виявилися настільки невигідними для їхньої досить-таки підупалої держави, що навіть ті аристократи, які прибули на з'їзд із твердим наміром підтримати ідею унії, зазнали шоку від безпардонності поляків і в розпачі залишили сейм. Вдаючись до цього, горді литовці, які й самі ще недавно (за князювання Вітовта) почувалися володарями "імперії від моря до моря" були певні, що зірвуть з'їзд, унії не станеться. Але вони жорстоко помилилися. Поляки вже настільки дібрали смаку до імперського владарювання, що їм було байдуже: є на з'їзді литовці, чи нема. Як нема, то це ще й краще: не треба нікого переконувати, ніхто не виступить проти.

Литовці, звичайно, схаменулися, та було вже пізно. Скориставшись з їхньої відсутності, польські сенатори й ухвалили рішення про виведення мало не всіх українських земель з-під юрисдикції Великого князівства Литовського та про безпосереднє підпорядкування їх Польщі. Таким чином територія князівства поменшала чи не наполовину. Тобто, по суті, під час Люблінського з'їзду Польща дала Литві, Україні, Білорусії, зрештою, цілому світові урок імперської зверхності. Який, як побачимо згодом, ні українців, ні білорусів так нічому й не навчив. , л

До речі, про українську шляхту. Як вона сприйняла унію? Історичні джерела свідчать, що більшість високорідних аристократів ставилася до передачі українських земель негативно. Вона чудово розуміла, що Україна через це втрачає останні залишки хоч якоїсь там автономії та державності. І мала рацію: досить скоро українці переконалися, що співжиття в Литовській державі було раєм супроти польсько-католицького гноблення. Найвпливовіші з-поміж князів - Костянтин Вишневецький, Костянтин Острозький, Богдан Корецький і Олександр Чорторийський - навіть відмовилися складати присягу королеві. І не корилися, аж поки не дійшло до погроз смертної кари.

Історія донесла до нас слова К. Вишневецького, на той час старости житомирського, що їх він мовив королеві перед присягою: "Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось як вільні і свобідні - з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми народ такий благородний, що не поступимося першістю ніякому іншому народові світу".

Ось так. Виявляється, й українські аристократи могли іноді тупнути ногою.

До цієї романтичної декларації додавалось і кілька конкретних вимог. Зокрема, Польща мала гарантувати визнання честі давніх українських князівських родів, шанувати право українців дотримуватися грецької віри, не змушуючи до переходу в католицтво. Але все це так і зосталося декларацією. Король і польська імперія керувалися тільки своїми інтересами - імперськими.

Одначе повернімося до князя Михайла Вишневецького, що був двоюрідним братом засновника Січі Дмитра Вишневенького і родичем уже згадуваного Костянтина Вишневенького.

Він з'явився на історичній арені 1569року, в досить сприятливу для Речі Посполитої пору - добу унії та час певного порозуміння Польщі зі своїм одвічним ворогом Московією. Турки і татари взяли в облогу Астрахань, яка до загарбання московітами була татарським містом. Не маючи змоги визволити обложених, московський цар звернувся по допомогу до поляків. Відмовити вони не могли, оскільки невдовзі перед цим московіти повернули Польщі Полоцьк. Тому вирішили вирядити в похід українських козаків. Очолити військо Сигізмунд-Август наказав Михайлу Вишневецькому, що був старостою черкаським та канівським. При цьому формувати експедиційний корпус князеві довелося самому.

Основу його, як відомо, становили полки реєстрових та городових козаків, що базувалися в районі Черкас і Канева. На Запоріжжі до них приєдналася частина низового козацтва, а вже в прикордонних із Московією степах корпус поповнився кількома полками "охочекомонних", тобто козаків, що жили по прикордонню власним коштом і мали од держави лише часткову підтримку.

Точна чисельність корпусу невідома, але, очевидно, козаків було досить, щоб князь почувався в приволзьких степах не менш упевнено, ніж турки й татари. Дійшовши до Волги, князь Вишневецький не квапився до нападу на два великі, добре укріплені ворожі табори - віддав перевагу тактиці виснаження. Нагледівши відповідну місцину на правому березі Волги, князь і собі заклав табір - з валами, окопами й артилерійськими редутами...

Аналізуючи історичні джерела, в яких йдеться про цю битву, починаєш розуміти, що М. Вишневецький був справді талановитим полководцем. Не маючи переваги ні в живій силі, ні в артилерії, він зумів переграти ворогів суто психологічно. Для початку вирішив привчити турків і татар до власного - козацького - "розпорядку дня"). З ранку до вечора його роз'їзди наскакували на обидва табори, але палили з мушкетів ніби для розваги - поцілять одного-десятого, та Й навтікача. Те саме робили й гармати - дадуть кілька залпів, та й примовкнуть. А сам князь виводив щодня кілька полків кавалерії, вдаючи атаку на турецькі позиції. Саме турецькі, не чіпаючи татар.

Після кількох днів такої неприхованої дресури, турки, хоч і мали втрати від мушкетних та гарматних обстрілів, повірили, що це все - лише демонстрація сили, за якою криється щось більше. Того Вишневецькому й треба було. Дочекавшись, поки підійдуть незначні загони московітів, що теж були передані під його команду, князь послав одного зі своїх офіцерів з таємним дорученням до міста. Прізвища того офіцера-українця ми не знаємо. Але ясно, що він був чоловіком не з боязких і кмітливим. Зумівши прослизнути крізь ворожі пости, він добувся до фортеці. Мета? Передати наказ Вишневецького: гарнізонові Астрахані вийти на світанку з міста й атакувати турецькі позиції, вдаючи спробу пробитися до козаків. А допоміжним російським полкам було наказано о тій самій порі атакувати татарський табір. І теж тільки для того, щоб відвернути увагу турків.

Сам же Вишневецький повів на турецький табір майже всю свою кінноту. Але вишикував її так, що поза нею всередині півкола, ховалася велика фаланга піхоти. Не помітивши ЇЇ, турки вирішили, що це козаки знову виїхали на свою щоранкову "прогулянку", і замість цілим табором стати до оборони, кинули неабиякі сили на допомогу постам, що облягали фортецю і тепер відбивали вилазку гарнізону.

Цим і скористався князь Вишневецький. Турки знали, що силами кінноти їхнього укріпленого табору не здолати, тому не дуже й схвилювалися, завваживши рух козацької кінноти. Але щойно вона наблизилась до табору - полки розступилися, і на турецькі вали кинулись тисячі козацьких піхотинців. Захопивши гармати, козаки негайно повернули їх проти турків, і незабаром частину османців перебили, а частину витіснили поза табір.

Зрозумівши свою помилку, турки зібрали все, що лишалося в шанцях під фортечними стінами, й кинулися визволяти табір. Козацькі гармати так влучно переполовинили їхні лави, що кіннота й піхота досить легко погнала рештку турецького війська до табору татар. А дорогою на нього напали ще й московіти з допоміжних полків та самі астраханці.

Наказ короля було виконано: козаки повернули Астрахань московітам. Турки ж уночі знялись у бік Азовського моря, а татари їх прикривали. Що ж до козаків, то вони не кинулись навздогін — на те королівського веління не мали.

На ньому можна було б і закінчити розповідь про переможний похід гетьмана Михайла Вишневецького на Волгу, якби не одна подія, що безпосередньо вплинула на подальший розвиток козацького руху - вже на Дону.

Розпочалось усе доволі прозаїчно. Захопивши турецький табір, козаки стали власниками величезних багатств, особливо військових. Запорожці, а найдужче найбідніші з-поміж козаків, охочекомонні, сподівались і, певна річ, мали на це право, що, як не вся здобич, то принаймні значна частина її припаде на них. Проте гетьман вирішив поділити здобуте добро на три частки: одну віддав московітам, другу поділив між козаками, а третю призначив до Української скарбниці (згодом її називали Малоросійською), звідки кошти мали -з дозволу польської королівської скарбниці - надходити на розвиток українських земель.

Значна частина козаків лишилась незадоволеною. Але найболючіше вразило запорожців те, що Вишневецький ні за що, ні про що, отак собі, "за спасибі", передав московітам усю добуту в турків важку артилерію. Гармата, особливо важка, була на той час величезною цінністю для будь-якого війська, не кажучи вже про запорожців, які в справі озброєння покладалися тільки на трофеї. З якого б то дива, гомоніли вони, віддавати артилерію московітам? Ніхто цього втямити не міг.

Козаки почувались настільки тяжко скривдженими, що понад п'ять тисяч з них кинули табір Вишневецького й рушили в Україну окремим загоном. Та коли вони добулися Дону, їм сподобалась одна зручна для табору та поселення, а отже й для оборони, коса поблизу Азова. Оскільки серед бунтарів виявилося чимало вихідців із Черкас та їх околиць, то й місто, що його вони заснували тут, назвали Черкеськом.

Трохи облаштувавшись на новому місці, українські козаки запросили до себе донських, що невеличким гуртом таборилися в містечку Донському і теж мали поміж себе чимало українців. Через якийсь час на Дон, дізнавшись про те, що там уже е українське козацтво, прийшов ще один козацький кіш. Так і започаткувався новий етап розвитку донського козацтва, що його, хоч і не безпосередньо, а все ж можна пов'язати з іменем гетьмана, князя Михайла Вишневецького.

* * *

Похід українських козаків на Волгу належно оцінила Варшава, сформувавши про князя М. Вишневецького думку як про одного з найздібніших полководців.

Як же складалася подальша доля гетьмана? Відомо, що 1574 року король відрядив його з дипломатичною місією за межі Речі Посполитої - чи то з бажання справді дати звитяжцеві перепочинок од походів, чи з небажання бачити й надалі на чолі впливових прикордонних староста досвідченого воїна, який, попри конфлікт під Астраханню, все ж не втратив авторитету серед козацтва. Можливо, бралося також до уваги й те, що гетьман неабияк прислужився московітам, і вони могли стати союзниками козаків у боротьбі проти корони...

Та минуло кілька років, і князь М. Вишнєвецький знову опинивсь у вирі українсько-польських відносин. 1575 року польський престол обійняв семиградський князь Стефан Баторій. Він, зваживши на помилки своїх попередників, які завше ставились до українських козаків, особливо запорожців, із недовірою і часто конфліктували з ними, вирішив нормалізувати становище. Диктувалося це ще й тим, що новий король почав досить ґрунтовно готуватися до війни з московітами, а тут без козаків сподіватися на успіх не доводилося.

Але яким чином можна підпорядкувати собі козацтво? Передусім, треба збільшити чисельність реєстру, тобто кількість козаків, що перебували на службі в короля й мали за це платню, озброєння га провіант. Тож король і наказав збільшити загін реєстровиків до 600 осіб, дібравши до нього найкращих з-поміж козаків. Ясна річ, малося на думці, що ці 600 чоловік становитимуть ядро, а в разі війни, чисельність загону значно зросте. Відтак слід було негайно подбати про керманича. Рішучого, впливового, досвідченого. Чи був такий в Україні? Був. Князь Михайло Вишневецький. Йому знову приділили староства Черкаське й Канівське, а на посаді гетьмана він замінив померлого Юрія Язловецького. Основне завдання реєстрового козацтва визначалося чітко: "Всіх непокірних упокорювати, ловити і знищувати, як ворогів корони*. І справді, більшість повстань поляки придушували згодом шаблями реєстровиків.

Як це не дивно, але про Михайла Вишневецького ми в нашій історичній, сьогочасній літературі майже не згадуємо - хоч ім'я його подивувалось і в "Історії русів", і в дослідженнях В. Голобуцького; і з інших джерел випливало. Та коли мова заходить про становлення реєстрового козацтва, думка можлива лише одна: саме цей гетьман вів у справі перед. Це він, згідно з деякими джерелами, був першим володарем містечка Терехтемирова, що його польський король передав реєстровикам за своєрідну столицю, де мали бути їхні штаб-квартира, арсенал, шпиталь, монастир та інші служби. Нарешті, саме М. Вишневецький командував козацькими полками, що разом з поляками брали участь у війні 1579-1580 років проти Московії.

Час для початку війни Стефан Баторій обрав слушний. Росія протягом двадцяти років уже досхочу навоювалася за вихід до Балтійського моря. Крім того, вона перебувала на межі громадянської війни, оскільки цареві протистояла досить сильна група бояр, яка тільки й чекала моменту, щоб його скинути.

Перебіг усієї польської кампанії - тема іншої розмови. Для нас же важливо, що в ній брав участь Михайло Вишневецький, який передусім вибив росіян-московітів із стародавнього українського Чернігова. Потім так само вибив їх із

Путивля та інших українських містечок і сіл теперішніх Чернігівської та Сумської областей. Але на цьому не спинився. Щоб остаточно відтіснити московітів від прикордонних українських земель, він зі своїми козаками взяв штурмом Радогощ, Брянськ, Рильськ, Орел... І під час цих штурмів, мабуть, не раз згадував про те, як необачно віддав московітам важку артилерію. Може, саме з її допомогою він здобував би ці міста значно легше, з меншими втратами.

Невідомо, як би розгортався козачий наступ далі, але в цей час поляки всі сили кинули на могутню фортецю московітів Псков. Облога тривала довгенько, понад 130 днів. Захисники відбили 231 штурм поляків. До речі, відомо, що серед захисників Пскова відзначився українець, полковник Мисько, родом з Черкас, що прибув із Дону на чолі полку з 500 шабель. Цілком можливо, що це були козаки, які свого часу відокремилися від війська М. Вишневецького. Зазнавши невдачі в облозі і з'ясувавши, що війська не готові до тривалої війни взимку без відповідного спорядження, поляки підписали 15 січня 1582 року договір з Московією про перемир'я на 10 років.

За мирної доби, як відомо, талант полководців пригасає. Пригас він і в Михайла Вишневецького, який, хоч і далі боронив південноукраїнські землі від кримських татар, проте якимись особливими походами та битвами не відзначився. Хіба що взяв активну участь у придушенні повстання Наливайка. Проте й того, що ми знаємо про князя, гетьмана реєстрового козацтва Михайла Вишневецького досить, щоб говорити про нього, як про видатного воєначальника.

Бій з татарами. Гравюра

Іван Свирговський. Гетьман українського козацтва.
Богдан Ружинський. Князь, гетьман українського козацтва.
Павлюк. Кошовий отаман запорізького козацтва.
Сава Ганжа. Полковник, командир козацького корпусу.
Нечай. Військовий осавул, кошовий отаман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Іван Підкова. Гетьман українського козацтва, Великий князь (господар) Молдови.
Яків Шах. Кошовий отаман, гетьман українського козацтва.
Ян Оришевський. Гетьман реєстрового козацтва
Самійло Зборовський. Гетьман українського козацтва.