Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Гнат Василевич. Гетьман запорізького козацтва.

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Ім'я цього гетьмана виникає в історичній документалістиці після повстання Наливайка. Це, як уже мовилось, були тяжкі часи для козацтва, оскільки польський уряд проголосив козаків ворогами корони. Одначе Гнат Василевич (він гетьманував протягом 1596-1597 років) дотримувався думки, що цьому рано чи пізно, а мусить настати край. Адже попри всі кривди, що їх козаки завдали полякам, а поляки - козакам, обставини складалися так, що і полякам, і українцям треба разом протистояти спільному ворогові - кримській орді, і дбати про охорону південних кордонів України, а отже й кордонів Речі Посполитої. Краще за козаків цього ніхто не зробить, отож, Запоріжжя, що б там про нього не кричали у сеймі, мусить жити. І думка гетьмана дуже скоро набула реального підтвердження.

Влітку 1596 року хан зібрав велике військо, яке мав намір вести в Угорщину, на допомогу туркам. Ясно, що шлях його пролягатиме через українські землі, а від цього гинутимуть і українці, й поляки. Козацький гетьман попередив про це польських урядовців, одначе при дворі короля до цього поставилися з недовір'ям: хотіли чіткішого підтвердження. Й ось тоді Василевич посилає до Варшави полковника Каспара Підвисоцького і козака Гаврила Рожу, які мали привезти королеві "язика" - татарина з тих, що теж мали брати участь в поході на Угорщину. Можна не сумніватися, що Підвисоцький, один із ватажків повстання під проводом С. Наливайка, подався до Варшави з власної волі, оскільки це було в його інтересах (див. есе "Каспар Підвисоцький").

З цього приводу в архівах зберігся лист Г. Василевича до польських урядовців, в якому він пояснює мету козацької делегації і просить надавати в розпорядження козаків підводи, щоб ті могли вчасно прибути до столиці. А дещо згодом, завваживши, що старости прикордонних земель ще не усвідомили небезпеки і не готуються як слід до відсічі татарам, Василевич розіслав їм спеціальні універсали. В них він розповідав про військові приготування в Криму і закликав об'єднувати всі наявні військові сили та готувати до оборони фортечні замки.

Гетьманом Гнат Василевич пробув недовго. Можливо, йому зашкодили саме ці контакти з польськими урядовцями. Але, погодьмося, що в часи козацьких незлагод він робив святу справу, дбаючи про захист кордонів, захист рідної землі. І потім, самі реалії життя примушували Г. Василевича якимось чином мирити українців з поляками, оскільки їм все ж таки доводилося й далі існувати в межах однієї держави, маючи одного короля, один уряд, а водночас, давніх спільних ворогів.

Татарська здобич

Федір Полоус, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва.

З Федором Полоусом ми зустрічаємося 1594 року, коли він був отаманом реєстрових козаків, що стояли залогою поблизу Січі.

Дізнавшись про те, що гетьман Григорій Лобода ладнається до морського походу на Білгород, отаман Полоус приєднався до нього. Посадивши свій загін на чайки, він уже за кілька днів брав участь у штурмі бєлгородської фортеці, що, як відомо, був надзвичайно успішним: козаки захопили багато трофеїв, визволили полонених і повернулися на Запоріжжя з десятками турецьких гармат.

Цей похід відбувся ранньої весни, а на початку червня загін козаків під командуванням Ф. Полоуса був уже в складі військ кошового отамана Б. Микошинського і йшов на Очаків. Козакам пощастило захопити місто і теж повернутися на Січ з великою здобиччю. Хоробрість і військову кмітливість Полоуса у війську помітили, і навесні 1595 року проголосили гетьманом. Реальним, мабуть, буде припущення, що обрали його на гетьманство ті реєстровики, які брали участь в походах, а не ті, що лишались у складі залог на порубіжжі і чітко виконували накази польського уряду.

Втім, гетьманство Полоуса виявилося нетривалим. Під час повстання Северина Наливайка цей отаман уже командував окремим полком, що діяв на Київщині, поблизу Дніпра, і деякі дослідники зараховують його до групи керівників повстання. Мабуть, з цим варто погодитися, оскільки Полоус показав себе здатним до самостійних рішень. Наказам повстанських гетьманів він корився лише тоді, коли вважав це за доцільне.

Важко сказати, чи був його загін у солоницькому таборі повстанців. Якщо був, то на Січ Федір Полоус мав повернутись у складі полку С. Кремпського. Як би там не було, але на Запоріжжі він одразу опинився серед тих офіцерів, які не хотіли миритися з поразкою і ладні були підняти козацтво на нове повстання. Такий настрій імпонував бунтівним нереєстровикам, і влітку 1598 року вони обрали його гетьманом.

Що ж до реєстровиків, то в них у цей час гетьманом був Тихін Байбуза - один з представників найзаможнішої козацької старшини, великий землевласник, що мав у своєму володінні значні земельні наділи по річці Псьол. Проте військовий авторитет Полоуса був вищим. Тож коли Ф. Полоус вирішив повести своє військо на поляків, реєстровики примусили Байбузу приєднатись до нього.

Можна тільки дивуватися, чому про цей похід гетьмана Полоуса ми знаємо так мало. Адже, по суті, це було окремим великим повстанням проти поляків. Справжня українсько-польська війна. Піднявшись Дніпром до Черкас і Канева, військо нового гетьмана з боями дійшло до Дністра! Досить глянути на мапу, щоб зрозуміти, зі скількома загонами поляків довелося ставати до бою козакам. Опір скількох гарнізонів треба було зламати. Варшава вжахнулася. Король почав збирати армію, готуючись до тривалої війни з козаками. Тим паче, що частина козаків пішла на Полісся і, громлячи там маєтки польських аристократів, намагалася приєднати до повстання й поліщуків.

До речі, якою ж була мета цього походу Полоуса? Звичайно ж, нове велике повстання проти польського поневолення. Одначе підняти на нього весь український народ гетьманові не пощастило. Повстання Косинського, повстання Наливайка, репресії польських військ, нескінченні напади татар, війна Речі Посполитої з Московією... Ні, занадто багато сил поклали українці в цих бойовиськах, занадто стомленим був народ, щоб повірити в щасливу зірку нового козацького полководця та сподіватись остаточного визволення з-під влади Польщі.

Проте з військової точки зору похід гетьмана Полоуса був удалим. Козаки досягли кордонів України по Дністру і переможцями повернулися на Січ. Нехай політичної своєї мети - розпалити всенародну визвольну війну - гетьман не досяг. Але цей похід мав велике - як би ми тепер сказали - пропагандистське значення. Він відроджував віру українців у своє козацтво. А Байбуза в цей час відчув, що його кар'єра під загрозою. Полоусові байдуже, він - гетьман нереєстровиків. А що діяти йому, реєстровикові, призначеному польським урядом?

Щоб якось виправдатися перед поляками, Тихін Байбуза збирає загін пропольськи настроєних козаків, об'єднується із загоном польських шляхтичів-добровольців і несподівано нападає на Січ. Запорожцям Полоуса пощастило вистояти в цій різанині, проте втрат вони зазнали відчутних. Зокрема, відомо, що під час бою загинув один із найвпливові-ших заступників гетьмана - Мітла. А головне, виникло нікому непотрібне ворогування між реєстровими та нереєстровими козаками. Гетьман Полоус посилав окремі загони в засідки. Вони нападали на обози та на човни, що ними поляки підвозили реєстровикам продовольство та зброю. А коли Байбуза спорядив проти бунтівників новий загін на чолі з осаулом Скалозубом, вони мало не до ноги його вирубали. Чи не з них часів почало жити в народі прислів'я: "Бий свій свого, щоб чужий боявся"?

Треба думати, що гетьман Полоус вчасно збагнув безглуздя братовбивчих змагань. Відомо, що за час свого гетьманування він зробив ще один морський похід у турецькі володіння. З донесення Байбузи князеві Кирику Ружинському навіть відомо, що Полоусові вдалося здобути якесь турецьке містечко. З перемогою і трофеями він ьі повернувся на Січ.

З появою на Запоріжжі нового талановитого полководця — Самійла Кішки чвари між реєстровими та нереєстровими козаками припинилися. Але як склалася при цьому доля колишнього гетьмана Федора Полоуса - невідомо.

Тихін Байбуза, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва.

Тихін Байбуза прийняв гетьманську булаву реєстру з рук Христофора Нечковського. Погоджуючись на це, вія чудово розумів, що має лише один спосіб втриматись на гетьманському " престолі" — зробити козаків іще слухнянішими в очах польського уряду. Та козаки - принаймні значна частина їх - усе ще прагнули помститися цьому урядові. На що вони покладалися? На військову силу, що її скликав під свої прапори Федір Полоус, на те, що їм пощастить підняти український народ на визвольне повстання.

Тихін Байбуза тримався іншого. Він не вірив, що таке повстання можливе, і прагнув націлити козацтво передусім на боротьбу з татарами і турками. Під час походу Полоуса до Дністра, він, під тиском частини козацтва, мусив приєднатися до нього. Але саме цей похід ще раз, і тепер уже остаточно, переконав гетьмана: народ до повстання неготовий, а Полоус - постать не тієї слави, щоб надихнути українців на визвольну війну проти Польщі. Втім, Байбуза такої війни і не прагнув.

Щоб переорієнтувати в цьому напрямку своїх реєстровиків, Байбуза повів їх у похід на Перекоп. Там, десь поблизу урочища Терен-Ориш, він розбив татарську орду, погромив кілька улусів, поруйнував оборонні вежі і з беззаперечною перемогою повернувся на Запоріжжя.

Здавалося, початок примиренню з поляками та активізації антиординської боротьби покладено. Але два гетьмани, очевидно, співіснувати не могли. Бо, скільки б часу не був поруч з Байбузою гетьман Полоус та його антипольськи настроєне військо, стільки реєстровики, не слухаючи гетьмана Байбузи, поривалися б у похід проти поляків. Тим більше, що Полоус уже вдався до рішучих дій: захопив човни, козацьку скарбницю і склад з продовольством. Байбуза не втерпів: спробував силою зброї повернути все назад. Не вдалося. А Полоус тим часом узявся до іншого. До чого саме?

Вистеживши, коли до реєстровиків наблизиться загін з продовольством і грішми, що його спорядив великий князь Литовський, полоусівці напали на нього, перебили і все добро забрали собі.

Отак і воювалися між собою гетьмани - на втіху і полякам, І татарам, і туркам. Звичайно, можна закинути Тихонові Байбузі, що він поводився по-зрадницькому. Що нападав на нереєстрових козаків, своїх побратимів. Але ж і не-реєстровики нападали. Тому буде набагато мудріше сказати, що гетьман Тихін Байбуза в даному разі став жертвою політичної ситуації, що склалася на той час, як на Запоріжжі, так і в усій Речі Посполитій.

Втім, напад на січовиків розкрив й особистий інтерес Байбузи. Доповідаючи К. Ружинському, підстарості черкаському, про свій напад на Січ, Байбуза просив його клопотатися про те, щоб король призначив гетьмана - тобто його, Байбузу - своїм Указом, оскільки поки що він є лише виборним. Поява королівського Універсалу одразу ж піднесла роль Байбузи в цілому козацтві, в усій Україні. А ще - просив відібрати у січовиків усю артилерію і передати йому.

А понад те не можна вважати, що будь-яке повстання -це обов'язкове святе діло, і його вожді - національні герої. Повстання, коли для нього ще не настав час, коли його розпочинають без огляду на обставини, що склались у країні; коли ватажки не беруть до уваги міру готовності народу стати до боротьби - це не що інше, як жахлива трагедія. Досвідчений Тихін Байбуза усвідомлював це, можливо, краще за свого суперника Федора Полоуса. А тим часом і той, і той мають право на місце в багатостраждальній історії України.

Федір Полоус, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва.
Тихін Байбуза, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Семен Скалозуб. Гетьман реєстрового козацтва.
Самійло кішка, гетьман запорізького козацтва.
Гаврило Крутневич, гетьман українського козацтва.
Григорій Ізапович, гетьман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Іван Куцкович, гетьман запорізького козацтва.
Іван Косий, гетьман запорізького козацтва.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru