Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Михайло Найманович, кошовий отаман запорізького козацтва.

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Розмірковуючи над долею українського козацтва, над його перемогами, походами і невдачами, ми не повинні забувати того, чого ніколи не забували самі запорожці, - що їх січове товариство було лицарським орденом. Таким його задумано, й таким, у кращих своїх виявах, воно й зосталося до кінця.

Цей лицарський Орден мав свої писані й неписані закони, свої традиції, свої поняття честі й гідності.

Кодекс козацької честі не дозволяв, наприклад, жодному отаманові, який поважає себе, терпіти нахваляння ворога розправитися з ним. Не терпіли такого й козаки. Щойно вони дізнавалися, що хтось там нахваляється зруйнувати Січ, поставити козаків на місце, залякати їх, розбити... - це негайно сприймалося як виклик, як рукавиця в лице.

Я не випадково акцентую на цьому увагу, бо тільки знаючи про такі нюанси поведінки козаків та реакцію їх ватажків, можемо зрозуміти, що діялося 1608 року, під час походу на Крим під проводом отамана Михайла Наймановича.

Та почнемо з невеличкої передісторії. В Бахчисараї, як це вже не раз бувало, сталася, так би мовити, зміна караулу: до влади прийшов наступний хан з роду Гіреїв, цього разу такий собі Салятмет-Гїрей. Ну, прийшов то й прийшов. Пощастило чолов'язі, що його не отруїли ще на підступах до трону та не вбили в колотнечі кланів за право висунути свого претендента.

Можливо, цього сходження на ханський трон ніхто б на Січі й не помітив, якби не та обставина, що царевич (ханевич?), одне слово, принц ханської крові, на лихо собі потерпав від хвалькуватості. Ще тільки спинаючись до, як ми б сказали сьогодні, передвиборчої кампанії, він похвалився - ба ні, навіть заприсягнувся, - що, варто Йому стати ханом, як підвладне татарство взагалі забуде, хто такі козаки та коли й де вони існували. Він запевняв, що кожного року ходитиме в Україну та Польщу з ордою, і Крим не знатиме, куди подіти оту силу-силенну бранців, що їх він поприганяє до Кафи і Бахчисарая. Він навіть повелителеві своєму, султанові Туреччини, управивсь наобіцяти: не турбуйся, мовляв, старий, допоможи мені сісти на трон, і твій флот завжди матиме рабів-галерників, яких я тобі посилатиму за спасибі, на знак поваги. І султан повірив. Він бо й сам був не від того, щоб часом на те чи те нахвалитися. Тому й допоміг принцові стати ханом. Визнав, так би мовити.

Дізнавшись про всі ці нахваляння, козаки аж знетямились від нетерплячки. Просто-таки цікаво було швидше з'ясувати, яким воно побитом новий хан розправлятиметься з ними, адже нікому досі такого ще не вдавалося. Чекали, чекали, а потім подались до свого кошового та й кажуть: "Скільки ж можна чекати на того хана? Що за звичка: на цілий світ нахвалитися, а потім удавати, ніби нічого такого й не мовилось?".

Одне слово, спорядили козаки флотилію з чайок і вирішили першими зробити ханові візит ґречності.

Час, як це випливає з дослідження В. Сергійчука "Іменем війська запорозького" та тих джерел, на які він посилається, козаки обрали слушний: хан саме прибув до Козлова, де йому мали складати присягу на вірність усі місцеві адміністратори, воєначальники та протчії правовірні.

Загін у Наймановича був невеликий, десь близько 3 тисяч "оселедців". Але отамана це не спиняло. Він вийшов у море і... Вийти він, звичайно, вийшов, але січові "синоптики", як завжди, підвели. Запевняли, що, з Божою поміччю, обійдеться без шторму, та не обійшлося. Така буря знялася, що деякі чайки повідносило мало не до турецьких берегів. Добре, що мореплавці на чайках зібралися досвідчені. Клянучи море, "синоптиків" і хана-хвалька, вони все ж зуміли, як і було домовлено, зібратися поблизу Тендри.

Ну, перепочили на твердій землі, порадились і дійшли думки, що хана в Козлові вже не застануть: усі, хто міг там заприсягтись йому у вірності, вже або заприсяглися, або сидять на палях як неблагонадійні. Тому найкраще, вирішило козацьке коло, вдарити на Перекоп - воно надійніше, та й до Січі ближче.

Перш ніж вирушити в рейд, Михайло Найманович звернувся до козаків із підбадьорливим словом, нагадавши їм про героїчні традиції січового товариства, славу сотень тисяч їх попередників; про те, що на них з надією дивиться вся Україна і зі страхом - цілий Крим. Осоромитись, отже, не можна. Бо станеться так, що вирушали провчити хвалька, а самі серед хвальків опинилися.

"Це ж бо як, батьку?! - посердились на свого кошового козаки. - Та щоб ми!.. Та щоб осоромилися перед отими, трясця їх матері, мурзами-ханами! Та ми їх!.. Та від них там знаєш що зостанеться..."

Ви вже зрозуміли: козаки похвалятися не любили. Ну, хіба що коли-не-коли. Та й то лишень для того, щоб батько-отаман не сумнівалися, що як треба - вони не те що Перекоп, а сам Стамбул із землею зрівняють. Дарма, що їх тут і трьох тисяч після бурі не набереться.

Одне слово, поклялися хлопці своїми шаблями та поріділими в походах "оселедцями", і подалися на Перекоп. При цьому покладалися не тільки на свої сили та хоробрість, а й на досвід отамана, який водив їх у походи ось уже шостий рік. І завжди щасливо. Це теж багато важить: у кого яка рука.

Поблизу Перекопа висадилися перед ранком. Полишали човни і, скрадаючись, без зайвого шелесту, підійшли до фортеці. Заскочити залогу зненацька, на жаль, не пощастило: чутка про те, що поблизу берегів Криму звідкись вигулькнули козаки, певно, випередила їх. Пам'ятаючи похваляння свого хана й завваживши, що козаків тих - кіт наплакав, татари надумали розбити їх ще на підході до міста.

Чим же вирішили взяти? Гарматами. їх гарнізонові Перекопа не бракувало. Повикочували поза стіни фортеці цілу артилерію, прикрили її кількома сотнями піхотинців і гайда палити. Ну, гахнули один раз залпом, а хлопці до землі поприпадали, подивилися на ядра. "Тю на них! - сказали. — Подуріли ці татари чи що?!". Пальнули ще раз. Козаки знову до землі. А тоді бачать, що перекопці геть знахабніли - і заходилися їх одного по одному вибивати з рушниць. А незабаром з'ясувалося, що так іще і краще: влучна куля мало кого минає. Далі дочекалися пори" коли татарські гармаші перезаряджали свої бахкавки, і кинулися з шаблюками. Після масованого рушничного залпу, звичайно.

В рукопашному бою татари ніколи мастаками не були. Особливо, якщо вони не в сідлі. Тож і вийшло, що не встигли козаки ще й добре чуба в бою нагріти, як татари вже знову поховалися за стіни. Поховатися-то-поховалися, але ж гармати лишили. Та ще й під самими стінами. Отож козаки хутенько повернули їх та по стінах як гахнули! А стіни -глиняні. Пилюки од них - світа Божого не видно.

Одне слово, надвечір козаки вже були в місті. І треба ж такого: до рук їм потрапив мурза, намісник хана в Перекопі. А це був великий чин! Оскільки перекопські улуси мали певну автономію, мурза був ніби васалом хана. Але мав власні бойові загони й не раз водив їх в Україну з власної волі -не питав згоди в Бахчисарая.

Оцей мурза й потрапив у полон до козаків. А понад те, їм пощастило визволити з неволі кілька сотень бранців та захопити чимало всілякого добра. Але суть не в цьому. Повернувся Михайло Найманович із тим мурзою на Січ, похвалився ним перед усіма, кому не судилося побувати в цьому дивовижному поході, а далі замислився, що ж із полоненим чинити далі. Воно б, звичайно, не завадило повернути його в Перекоп — за викуп. А там, можливо, й знову захопити та ще раз викуп мати, а потім ще - чи не з такого приводу складено в народі прислів'я: "Ще й не спіймав, а вже скубти хоче"?

Не дала кошовому добити торгу звістка, що в Варшаві збирається сейм. І буде, нібито, на ньому мова про козацькі справи. І тоді котромусь із козаків сяйнула геніальна ідея: а показати мурзу полякам! Та не де-небудь, а просто на сеймі!

Ні, хвалитися, як я вже казав, козаки не любили. Але ж і мурза, намісник ханів у Перекопі, теж не щодня до рук потрапляє. Це раз. А друге: як уже хвалитися, то таки на сеймі — вся Європа через послів своїх про цю подію дізнається! А потім подарувати мурзу королеві. Король утішиться, то, може, хоч тепер сукна не пошкодує. А може, ще й грошенят. Та кілька гармат, свинцю-пороху - знов-таки сказано: думкою багатіє.

Повезли козаки на чолі з кошовим Наймановичем свого мурзу до Варшави. Світ неблизький. Але де кумисом, а де горілкою мурзу підбадьорили - довезли цілого.

А що хан Салятмет-Гірей? Гадаєте, цей хвалько кинувся навздогін козакам іще в Криму? Гадаєте, зібрав орду і посунув на Січ, щоб зголити козакам "оселедці", як запевняв у своїй "передвиборчій програмі"? Де там! Послав гінців до Варшави, до короля - зі скаргою на кошового Михайла Наймановича та його лицарів, що, мовляв, такі-сякі, скривдили. Коли згодом січовики дізналися про це - реготу було! Курені валилися.

Проте реготали, як уже мовилося, згодом. І не стільки з хана сміялися, скільки самі з себе. Бо що вийшло?

Посол хана виступає перед сенаторами та нарікає на кривди, що їх чинять Кримові козаки. Він звинувачує і погрожує. Він вимагає негайної кари. Король і сенатори, приховуючи задоволення з того, що, нарешті, й ординцям хтось жарину під хвоста тицьнув, стримано виправдовуються. Запевняють, що сталося непорозуміння. Українські ж бо козаки - слухняні піддані короля. Вони ніколи б не посміли... Ну, а якщо вже знайшовся якийсь один з другим, що без відома польського уряду і кошового отамана... То їх, певна річ, покарають. Хоч не слід забувати й іншого: скільки разів упродовж останніх років татари самі нападали на козацькі землі, тобто на територію Речі Посполитої?..

Одне слово, поки триває весь оцей дипломатичний спектакль, на кін сейму виходять козаки зі своїм полонеником. Показати, що ось, мовляв, тепер знатимуть, як раз у раз нападати...

Неважко собі уявити, який там, у Варшаві, стався з цього приводу грандіозний політичний конфуз.

Потім козаки довго чухали потилиці: як бо воно сталося, що отак невчасно поткнулися з вихвалянням? Еге ж! Так-таки король і сенатори пораділи з їхньої перемоги над татарами! Так-таки й утішились полоненцеві!

З'явившись із полоненим мурзою, козаки несамохіть підтвердили всі звинувачення ханських послів І, як вважали самі посли, визначили самим собі вирок. І справді був час, коли життя Наймановича та його побратимів було на волосинці. Врятувало їх лише те, що в Варшаві побоювалися: страта кошового може призвести до козацького повстання. Тому навіть до арешту справа не дійшла, але Наймановичу порадили негайно зникнути зі столиці.

Втім, це все козаків не так засмутило, як духу бойового додало. Нічого, запевняли вони поляків і себе, збираючись додому, наступного разу вже самого хана привеземо. Щоб знав, як нахвалятися, а тоді бігати зі скаргами до короля!

Отак, без клаптика сподіваного сукна та без дрібки грошей, зате з палким наміром грунтовно розібратися з ханом-хвальком, і повернулися козаки на Січ. Але без мурзи. Його довелось передати (який там викуп?!) татарським послам...

Зрештою, увесь цей курйоз не завадив козакам чи не на другий день спорядити новий похід на Крим. Хтозна, казали вони собі, вдасться саме цього разу захопити хана, чи ні, а провчити його все ж таки треба. Щоб не нахвалявся!

Запорізька Січ. Вибори

Григорій Тискиневич, гетьман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Петро Сагайдачний, кошовий отаман, гетьман запорізького козацтва, гетьман України.
Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.
Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.
Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.
Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.
Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru