Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Петро Одинець, кошовий отаман низових козаків, український дипломат.

Саме тоді, як гетьман Петро Сагайдачний водив (1618-1619) козаків у Московію, на допомогу польському королевичу Владиславу (сину Сигізмунда III, майбутньому королю Польщі Владиславу IV), запорізькі козаки на чолі з отаманом Петром Одинцем (р. н. і см. невід.) здійснили рейд татарськими улусами аж до Перекопа. Ще не досягши мурів Ор-Капі (татарська назва Перекопа), козаки виграли кілька битв з загонами татарських мурз і, як згодом Петро Одинець повідомляв наближеним до російського царя чиновникам, "багатьох татар побили й у полон побрали, а було їх зо п'ять тисяч".

Погромивши та розвіявши ці загони, кошовий Одинець виявив, що шлях на Перекоп власне, відкритий. І хоча й фортецю перекопську, і сам перешийок завжди охороняла досить сильна татарська залога, наважився напасти на місто. Судячи з усього, до штурму Перекопа справа не дійшла. Та в цьому й не було потреби, адже здобувати таку могутню фортецю мало сенс лише тоді, коли бачиш під своїми хоругвами цілу армію, націлену на здобуття столиці ханства, всього півострова. Що ж до козацького корпусу Петра Одинця, що складався з кількох полків, то він ставив перед собою досить скромне завдання: здійснити рейд до Перекопа, погромити татарські улуси і, перемігши ординців у кількох битвах, ослабити військо хана, зірвавши підготовку до чергової навали на Україну. І мети своєї козаки досягли. Цей успіх згодом, уже в 1620 році, дозволив повідомити царським чиновникам, що "була їм, козакам, справа по сей бік Перекопа, під самою стіною; татар було на Перекопі зо сім

тисяч, а на заставі з 11 тисяч; татар вони багатьох побили, багато люду християнського з рук татарських звільнили; з цією службою і язиками татарськими прислали їх до государя".

Як бачимо, Петро в своїй розмові з думним дяком Грамотіним (а саме він розпитував українського козацького отамана) виразно підкреслює, що козаки були лише по цій бік Перекопу, не проникаючи на півострів. Але навіть на цій, континентальній, території їм вдалося звільнити чимало бранців-християн, а саме звільнення полонених завжди слугувало основним стимулом для організації подібних походів й основним їх виправданням.

Тобто з походом усе нібито з'ясовано. Незрозумілим залишається одне: чому, власне, кошовий отаман Петро Одинець доповідав про це думному дячкові Грамотіну та іншим чиновникам московитського царя? Адже це лише 1620 рік; до часу, коли Україна, з волі Б. Хмельницького, виявилася "возз'єднаною" з Московією, залишається 34 роки. Під час спільного польсько-українського походу на Московію Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко отримали кілька вагомих перемог, українські козаки навіть побували під стінами самої Москви, було здобуто чимало міст... Але врешті-решт в вересні 1620 року між королевичем (від імені короля) та росіянами було укладено мирну угоду. Проте вона регулювала взаємини між польським і московитським державним керівництвами, а українське козацтво, Україна мала в цій справі свої інтереси, як, водночас, і свої проблеми у взаєминах з сусідньою державою. Та й взагалі, слід було якось виходити зі стану війни та ворожнечі і налагоджувати співпрацю, керуючись при цьому давнім принципом; "кожна війна врешті-решт завершується миром". Саме тому гетьман Сагайдачний і спорядив до Москви поважну делегацію, на чолі якої постав отамана Петро Одинець.

Чому зупинив свій вибір саме на ньому? Особливих пояснень це не вимагає. Передусім, сам Одинець участі в поході на Московію не брав, отже з морально-етичної точки зору йому легше було вести переговори. Крім того, він очолював січове козацтво, могутню військово-козацьку організацію, тобто за ним стояла значна військова сила, яка, в свою чергу, теж була зацікавлена у налагодженні взаємин з Московією, як з природним союзником у боротьбі проти Кримського ханства. Тобто в даному випадку, маючи всі повноваження кошового отамана, Одинець, водночас, поєднував їх із повноваженнями та інтересами українського гетьманату, а відтак, усієї України.

Фіксуючи прибуття в березні 1620 року цієї делегації до Москви, писар думського дяка Грамотіна повідомляє нам: "У нинішньому, 1620 році, прислали до царської величності від усього війська посланців своїх Петра Одинця з товаришами і з грамотою, а в грамоті своїй царській величності писали і усно приказним людям посланці казали, що гетьман, отамани, сотники й усе військо, пам'ятаючи те, як предки їхні, всі запорозькі гетьмани й усе військо попереднім великим государям повинність чинили і їм служили, й за свою службу жалування для себе мали, так у тій повинності й нині у царської милості хочуть бути й за порогами, хочуть службу проти всіляких неприятелів виявляти".

Ну, щодо того, що всі попередні гетьмани та отамани козацькі служили їхній московитській царській величності, тут московські думні дячки явно перебільшують, вже тоді демонструючи нахабну імперську безпардонність. Інша річ, що козаки були не від того, аби отримувати від Московії фінансову та збройну допомогу, адже, виступаючи проти кримського хана, вони в такий спосіб, по суті, захищали кордони Московії, знесилювали їхнього спільного ворога. Ця допомога тим паче потрібна була, оскільки між Польщею і Туреччиною укладено мирний договір, згідно з яким Польща взяла на себе зобов'язання стримувати козаків від морських походів проти Туреччини, взагалі, від збройних конфліктів з турецькими військами. Проте Московія теж не готова було до протистояння з Туреччиною. Крім того, російський цар взагалі відмовився допомагати українським козакам, мотивуючи свою відмову тим, що, мовляв, в даний час кримська орда на московитські території нападів не чинить.

Козаків така постановка питання, ясна річ, обурила: адже вони добре розуміли, що татари тільки тому й не чинять нападів на Московію, що над ними постійно тяжіє загроза нападу українських козаків. Щоб вільно почуватися в поході проти Московії, татарам слід ліквідувати загрозу нападу з боку Запоріжжя, козаки якого можуть скористатися тривалим відлученням хана й орди і здійснити черговий рейд на Перекоп або й на Кафу. Саме Україна залишалася тим природним військо-політичном бар'єром, тільки здолавши який, кримський хан міг дозволити собі похід на Москву.

До речі, ця відмова була засвідчена спеціальною грамотою, яку царські чиновники вручили Петру Одинцю разом з "легким жалуванням" гетьману Сагайдачному (в 300 карбованців): "Надалі, - мовилося в тій грамоті, - ми вас у вашому жалуванні не забудемо, зважаючи на вашу службу, а на кримські улуси нині вас не посилаємо, тому що кримський цар Джанібек-Гірей сам, царевичі, князі й мурзи на наші держави війною не ходять і людям нашим шкоди ніякої не чинять, і наші люди також кримським улусам шкоди не роблять".

Втім, варто уважно вчитатися в цей документ. У своїй грамоті цар Московії справді наголошує на тому, що він "не посилає" козаків на кримські улуси. Тобто підстраховується офіційним документом, який, в разі потреби, може підтвердити, що Московія нібито не зацікавлена була в тому чи іншому збройному конфлікті українських козаків з татарами. Та, водночас, у цій грамоті нема вимоги, якою цар намагався б заборонити подібні походи, чи погрожував якимись санкціями в тому випадку, якщо козаки подібний напад здійснять. А крім того, Петро Одинець повертався в Україну, маючи підтвердження (тією ж таки грамотою) того, що цро недавні бойові дії козаків проти Московії забуто і дипломатичні стосунки налагоджено. Для Сагайдачного це було дуже важливо, адже саме в цей час розгорталася широкомасштабна війна між Туреччиною і Польщею, в якій були задіяні майже всі боєздатні сили українського козацтва. І відомо, що в 1621 році ця війна завершилася блискучою перемогою польсько-українського війська в битві під українським містом Хотином.

У нас нема точних відомостей щодо того, чи брав сам Петро Одинець участь в цій битві, що розпочалася 8 вересня 1621 року, і в якій було тяжко поранено гетьмана Сагайдачного. Хоча, звичайно, можемо припустити, що брав. Документально засвідчено, що він був учасником українсько-польської війни 1625 року. Між іншим, дехто з істориків схильний називати ці події "антипольським повстанням під проводом гетьмана Марка Жмайла", що гетьманував в 1624-1625 році. Але насправді йдеться не про повстання, а про війну двох держав, в якій українськими військами командував гетьман Марко Жмайло, а польськими - коронний гетьман, тобто головнокомандуючий військами, Станіслав Конецпольський.

Основні події цієї війни розгорталися поблизу Корукового (Курукового) озера, на правобережжі Дніпра, неподалік сучасного Кременчука, де гетьман Жмайло з запорізькими козаками та повсталим селянством заклав досить добре укріплений табір. Поєднуючи дії гарнізону табору з діями загонів, котрі залишалися поза табором і нападали з засідок, Жмайло зумів остудити амбіції 30-тисячного польського війська і примусив Конецпольського вдатися до переговорів, внаслідок яких було досягнуто мирної угоди. Умови цього договору сприятливими для козаків не назвеш: реєстр козацький зменшувався до 6 тисяч, здійснювати морські походи козакам було заборонено, а чайки свої козаки повинні були спалити в присутності польських комісарів. Проте Жмайло, як людина мудра, добре розумів, що насправді, в реальному бутті, все не так похмуро: чайки вони збудують, виходити в море їм ніхто не завадить, а реєстр незабаром доведеться збільшувати. Пристаючи на ці, досить жорсткі, умови, він переслідував одну-єдину мету: врятувати тисячі й тисячі досвідчених українських воїнів, тисячі селян-повстанців, яких тут, в обложеному таборі, чекала неминуча голодна смерть, або смерть від польських каральних загонів, оскільки ні харчів, ні набоїв, ні пороху для гармат і рушниць в таборі вже майже не залишалося.

Так ось, очолював козацьку делегацію, що вела переговори з представниками коронного гетьмана Конецпольського, досвідчений дипломат і впливовий старшина запорозький Петро Одинець.

Десятеро козацьких старшин на чолі з ним прибули до польського табору 3 листопада 1625 року. Крім Петра Одинця, до делегації, уповноваженої козацько-повстанською радою, входили Іван Ларич, Лев Борута, Іван Бачинський, Богдан Пашина та інші. Як мовиться в "Історії української козаччини" Михайла Грушевського, "привезли вони нову козацьку декларацію, адресовану до комісарів, й осібні листи (до Конецпольського, як гетьмана, і до Замойського, як воєводи київського). Як у сій декларації, так і в інструкції, даній сим послам, підписаній писарем Савою Бурчевським, і також предложеній комісії, козаки, хоч у виразах скромніших і здержливіших, в самій речі повторяли погляди і жадання, висловлені в першій декларації. Робили тільки незначні уступки в тім роді, як зложення присяги, але, наприклад, означення реєстру певною цифрою все-таки промовчували, ...додавали щось нове, наприклад, аби старшині була визначена осібна платня".

Переговори були тяжкими. Поляки відчували, що можуть і мають підстави для того, щоб диктувати жорсткі умови, отож комісари коронного гетьмана упродовж кількох годин переговорів, - що тривали увесь день, - наполягали, аби реєстр козацький не перевершував 5 тисяч, а платня реєстровцям — 50 тисяч злотих. Щоправда, згодом вони погодилися, що, крім цієї суми, має бути окрема платня (доплата) старшинам. Одначе Петро Одинець вбачав в їхніх умовах ще одну, значно принциповішу проблему. Поляки вперто домагалися, щоб козаки не мали права ні самовільно призначати гетьмана, ні самовільно позбавляти його булави. Тобто гетьман повинен був стати підлеглим короля, якого той міг призначати на посаду і позбавляти її. А це означало, що поляки призначатимуть тільки тих гетьманів, котрі покірно виконуватимуть їхню волю.

Чи могло таке становище влаштовувати козаків? Звичайно ж, ні. Ось чому Петро Одинець змушений був уперто відстоювати ці інтереси козацтва, інтереси України. Так само він домагався забезпечення прав української православної церкви, котра всіляко пригнічувалася польською католицькою церквою та єзуїтським Орденом.

Рішуче не погоджувався Одинець і з вимогою поляків видати їм керівників цього повстання та керівників попередніх козацько-селянських бунтів.

Коли Петро Одинець привіз до табору польську декларацію, козаки тривалий час, власне, упродовж усієї ночі, радилися, що діяти, як їм далі бути. Вони ще мали близько 20 тисяч шабель. Але довго протриматися в обложеному таборі вже не могли. Отже, залишалося або погоджуватися на умови поляків, або ж прориватися. Дійшовши згоди з окремих, найважливіших пунктів, вони знову направили до польського табору Петра Одинця та його товаришів. У декларації, яку Одинець передав польським комісарам цього разу, гетьман Жмайло і все товариство козацьке рішуче відмовлялися видавати своїх провідників, цілком логічно пояснюючи, що всі отамани козаків і повстанців - виборні, отож вони лише виконують волю всього війська. Відтак перед королем завинили не вони, а все військо.

Ще один день минув у складних переговорах. Судячи з усього, Петро Одинець справді виявився талановитим дипломатом, який умів і вислуховувати, і переконувати; і на якого авторитет польської шляхти, її психологічний тиск не впливали. Але, щоб полегшити переговори, козаки позбавили булави гетьмана Марка Жмайла й обрали гетьманом Михайла Дорошенка (діда відомого гетьмана Петра Дорошенка). Ну а про талант Одинця як дипломата свідчать остаточні умови договору між поляками та козаками, який став справжнісіньким дипломатичним тріумфом Петра Одинця. Врешті-решт поляки все ж таки погодилися збільшити реєстр з п'яти до шести тисяч осіб; а платню реєстровцям збільшили з п'ятдесяти до шістдесяти тисяч злотих.

Що ж до вибору гетьмана, то й тут Петро Одинець і коронний гетьман вдалися до компромісу. Зійшлися на тому, що обирають гетьмана самі козаки, але затверджує його король. Уявляю собі, як, сприймаючи цей пункт, козаки хитрувато всміхнулися. Хотіли б вони бачити, як це король може не допустити до влади того гетьмана, якого вони самі собі обрали. І хто слухатиме в цій справі польського короля? При цьому угодою було обумовлено, що коли гетьман вмирає чи гине в бою, козаки мають право обирати його "на тимчасово", не питаючи дозволу в польського керівництва.

В особі Петра Одинця українське козацтво виявило талановитого, досвідченого дипломата, який добре знав і тогочасні закони Польщі, і козацькі, польські та світові воїнські традиції; чудово орієнтувався в політичній ситуації, яка склалася на той час у Східній Європі. І якби Жмайлові чи комусь із його сучасників вдалося проголосити незалежність України, Одинець цілком міг би очолити її дипломатичний корпус.

Після підписання Коруківської мирної угоди, гетьман Михайло Дорошенко, у супроводі старшин, прибув до польського табору. Цей візит мав засвідчити остаточне примирення. І відомо, що коронний гетьман Станіслав Конецпольський особисто вітав його і навіть влаштував на честь козацького гетьмана офіційний прийом із застіллям.

Можна не сумніватися, що серед осіб, які супроводжували гетьмана під час цього візиту, був і колишній кошовий отаман, здібний український дипломат Петро Одинець, подальші життєві сліди якого губляться в мороці століть.

Хотинська фортеця

Дмитро Барабаш, гетьман запорізького козацтва.
Петро Жицький, наказний гетьман козацького війська.
Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.
Оліфер Голуб, гетьман реєстрового козацтва.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Олексій Шафран, полковник, отаман запорізьких і донських козаків.
Марко Жмайло, гетьман запорізького козацтва.
Михайло Дорошенко, гетьман запорізького козацтва.
Андрій Діденко, гетьман реєстрового козацтва.
Дорошенко, гетьман реєстрового козацтва.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru