Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Василь Томиленко, гетьман реєстрового козацтва.

У пору, коли полковники реєстрового козацтва Караїмович і Барабаш по-зрадницькому видавали Івана Сулиму (1635 р.) полякам, гетьманом реєстровиків випало бути Василю Томиленкові. Ніяких свідчень про те, чи мав він щось спільного з цією зрадою, до нас не дійшло. Зате достеменно відомо, що гетьман не хотів далі миритися зі свавіллям польського панства. Маючи чимало фактів, що яскраво засвідчували, наскільки польські магнати й урядовці дозволяють собі виходити поза межі законності, він спорядив до Варшави делегацію, яка б довела до відома уряду й короля, що ж насправді діється в українських землях. Тобто цей гетьман не просто шукав порозуміння з королем, а вимагав від нього та уряду приборкати шляхту, поставити її в рамки закону. Він визнавав Україну в складі Речі Посполитої, але на засадах гідності.

З кого ж складалася ця делегація? З того ж таки заслуженого перед поляками Івана Барабаша, що, як адміністратор, був тоді сотником черкаським, та з Богдана Хмельницького, що був сотником чигиринським. Допомогти їм у цих переговорах зголосився вже відомий нам Адам Кисіль. Але навіть його авторитет, здобутий у розправі з Сулимою, не допоміг: польський уряд не збирався полегшувати ні долі українського селянства, ні долі козацтва. Хоча й обіцяв.

Гетьман Томиленко сподівався, що хоч частину тих обіцянок поляки виконають. Але саме його поміркованість і терплячість дуже не сподобалися козакам, які вже ані на шеляг не вірили польському урядові - і, мусимо визнати, справедливо - й приписували гетьманові пропольські настрої.

Та парадокс становища цього гетьмана полягав у тому, що й поляки вбачали в ньому недруга, настроєного проукраїнськи. А йшлося ж про реєстрових козаків, що їх утримував той-таки польський уряд, і які, за задумом сейму, мали б захищати інтереси польської корони. Отже, як бачимо, ситуація для гетьмана була надзвичайно несприятливою. Зусібіч.

Улітку 1635 року - за кілька місяців по тому, як Томиленка обрали гетьманом - на березі річки Росави козацтво скликало Велику Раду, в якій брали участь не лише реєстровики, а й представники навколишніх сільських та міських громад. Мав що слухати тут Адам Кисіль, який представляв на раді польський сейм. Козаки висловили йому все, що думали і про польський уряд, і про свого гетьмана Томиленка, який, на їхню думку, слабко обстоював інтереси козацтва.

Але й гетьман, і сенатор розуміли: обстоювати "сильно" - означало розпочинати нове повстання. Оскільки іншого аргументу в тій політичній ситуації українцям не лишалося. Та якщо для Кисіля повстання взагалі було неприйнятним, то для Томиленка виникало питання: "А чи готове до нього козацтво? Чи підтримає це повстання народ?". І відповідь теж була ясною: "Не готове. Не підтримає".

Поки Кисіль їздив з вимогами козаків до Варшави, поки повертався звідти із тими чи тими запевненнями, поки козаки остаточно переконалися, що їхні скарги в столиці Польщі нікого не обходять, минуло... майже два роки. І минули вони, як завжди минали на Запоріжжі, в сутичках із татарами, в морських походах до кримських берегів, у степових дозорах. Проте жодні успіхи на кримському напрямку не спроможні були зарадити головному - розв'язати проблему українсько-польських відносин. Соціальні й релігійні утиски, самочинство і свавілля великопанської шляхти, грабіжницькі закони...

Одне слово, назрівала ще одна велика козацька рада. Напередодні її поляки зайняли хитру позицію: цього разу вони вже не намагалися захистити, виправдати і вберегти гетьмана Томиленка, а навпаки, почали звинувачувати його в тому, що це саме через його не наполегливість і політичну негнучкість козацтво й досі не знаходить спільної мови з польською адміністрацією. Тобто, по суті, Адам Кисіль та його супровід солідаризувалися з антигетьманськи настроєною частиною козаків.

Знову ж таки, парадоксальність ситуації полягала в тому, що антигетьманські настрої і пропольськи й антипольськи налаштованого козацтва співпадали з настроями польської делегації. Яка, за згоди Варшави, підступно жертвувала Томиленком, маючи - наче мічену карту в рукаві - в запасі ще більш пропольски зорієнтированого кандидата на булаву. І це при тому, що ініціаторами скликання Ради виступали козаки, які готові були... повстати проти Польщі, а Томиленко, бачте, стримував їх, радив не поспішати, спочатку ослабити Кримське ханство, а вже тоді... Слід віддати полякам належне, вони зуміли залучити до участі в Раді, що теж відбулася на річці Росаві (1637), чимало козаків польської орієнтації.

Хоч Томиленко досить вправно захищався і таки справді мав певні заслуги перед козацтвом, нічого йому не допомогло. За підтримки поляків, козаки позбавили його гетьманської булави. Гетьманом став Сава Кононович, який ніколи й не приховував своїх польських симпатій.

Козацько-селянська зброя часів Визвольної війни

Сава Кононович, гетьман реєстрового козацтва.
Павло Павлюк, гетьман українського козацтва, командувач повстанської армії.
Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.
Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.
Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.
Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.
Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.
Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.
КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.
Максим Гулак, гетьман повстанської армії.