Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Михайло Татаринов, полковник, командир експедиційного козацького корпусу.

Хоч в Україні вже розгортався великий повстанський рух, далеко не всі козаки воліли приєднуватися до нього та роздмухувати полум'я війни з Польщею, а отже, по суті, війни громадянської. Не слід забувати, що частина козацтва, виходячи з ідеї засновника Січі князя Д. Вишневецького, все ще ставилася до запорізької вольниці, як до своєрідного степового лицарського Ордену. А життя будь-якого лицаря віддавна і скрізь підлягало одним законам: захищати скривджених, визволяти поневолених, боронити надбання попередників, здобувати власну бойову славу та шукати нових звитяг на честь усього лицарства.

Загін саме таких лицарів - близько 4 тисяч шабель - і згуртував навколо себе на початку 1637 року досвідчений полковник, отаман Михайло Татаринов. Яка ж ідея живила це славне товариство? Така сама, як і деяких його попередників: вирушити в далеку Персію, щоб там, у спілці з військами шаха, повести далі - вже, так би мовити, з тилу, з другого боку — боротьбу з Туреччиною. Ніяких свідчень стосовно того, що Татаринов вів попередні переговори з представниками шаха чи командування перською армією, нема. Не було, підказує логіка дальших подій, перського представника (хоч у постаті поводиря) й у загоні полковника.

Судячи з усього, козаки міркували так, як і мали міркувати: "Перси оно турка б'ють-б'ють, та все ніяк не доб'ють. То чого б не піти та не допомогти? У гурті з персом і турка бити легше. А шах - що? Побачить перед собою таких хлопців, як ми, - з радістю прийме".

Відстань до Персії нікого не лякала. Те, що на шляху до неї не раз доведеться битися з ногайцями і з тими ж таки турками, а може, ще й кавказцями, - бо хтозна, як воно там поведеться, — теж.

Тому - пішли. Тільки легко сказати: "пішли". Йти треба було через території, підконтрольні татарським та ногайським мурзам. Де ще та Персія, а татари вже ось вони. І доводилося українським хлопцям шаблюками пояснювати їм щоразу, хто такі козаки та куди націлилися.

Отак, з боями та сутичками, дійшовши до донських степів, загін Татаринова несподівано натрапив на дончаків, серед яких, як завжди, було чимало українців, що починали козакувати на Січі. І було їх теж немало - зо три тисячі шабель. На щастя, Чорноморського флоту - такого, як сьогодні, - тоді ще не існувало, тож ділити хлопцям було нічого, крім хіба що хліба-солі та горілки. Але з цим розібралися швидко й по-братньому. Татаринов на вдачу був, як кажуть, зі своїх, не бундючних. Тож одразу й узявсь приохочувати стрічних: мовляв, приєднуйтеся, вас три тисячі та нас чотири, а це вже військо!

Донці чухали потилиці. Персія, казали, воно ніби штука добра. Але ж далеченько. Та й чого йти бити турка аж туди, як він ось отут, під боком, в Азові. Місто багате, добра та турків нікому не забракне.

Запорожці й собі заходились чухати потилиці: а чом би й не так? Азов і справді тутечки, на Дону. То чого ж не побити турка спершу на місці, а вже по тому - в Персії? Куди вона, в біса, дінеться?

Одне слово, скликали козацьке коло, урадили собі, що та як" і вже наприкінці квітня 1637 року стояли під стінами Азова. Гарнізон міста, мабуть, дивувався: адже підійшло якихось п'ять тисяч козаків - не більше (не всі донці погодились на участь у штурмі). Кого ж вони збираються атакувати? Нас? Та нас тут самого війська близько 4 тисяч. А ще жителів озброїмо, та за могутніми мурами...

Нікому з прибулих запорожців мурів Азова досі бачити не доводилось. А коли стіни постали перед козаками зблизька, ті зрозуміли: з їхніми чотирма легкими гарматками (фальконетами) під такою фортецею навіть салютувати соромно. Але що вдієш? Як уже підійшли, то не відступати ж на сміх туркам! Проте й на стіни - нема дурних - теж не полізеш, переб'ють. І поки турки, хизуючись міццю, палили з важкої артилерії, козаки заривались у землю: нишком робили підкопи, й оскільки люди вони були працьовиті, то однієї з ночей яничари раптом завважили, що козаки вже в місті. Напад був рішучим, а бій просто лютим. Частина гарнізону, що встигла замкнутись у міській цитаделі, ще якось трималася. Всі інші лягли трупом.

Стріляти по міцнющій цитаделі з фальконетів - однаково, як з рогаток. Та побачивши, що козаки знову, мов кроти, починають зариватись у землю, смертельно нажахані турки визнали за краще здатися. Полковник Татаринов і сам, мабуть, не сподівався, що фортеця, яка досі мала славу неприступної, складе зброю так легко і перед такою жменькою вояків. У Стамбулі, в палаці султана, теж, напевне, не могли отямитись від шоку. А переможці тим часом тріумфували. Місто справді виявилося багатющим, військових трофеїв і здобичі набралося гори. Погуляли там хлопці кілька тижнів, перепочили, поскладали здобуте на десятки возів. І знову почали чухати потилиці. Воно ж ніби наладналися в Персію. Але ж куди в біса із такими хурами підеш? Та й хіба турки не скрізь однакові? Турок - він і є турок. Бити його можна й тут, якщо тільки добре бити!

Донським козакам узагалі йти не було рації. Бо й навіщо? Щоб турки знову над околицею запанували? Отож, діставши підкріплення та благословення від царя московського, в Азові й залишилися. А запорожці з усім добром і трофеями повернулися на Січ - дивувати шановне лицарство та ще зелених новаків балачками про майже неймовірні пригоди під турецьким містом Азовом...

Як склалася подальша доля отамана Михайла Татаринова, ніхто сказати не може. Але й того факту, що він, командуючи об'єднаним загоном запорізьких і донських козаків, зумів майже блискавично взяти штурмом таку фортецю, як Азов, уже досить, щоб його ім'я навіки зосталося в пам'яті нащадків. Знову ж таки: ми пам'ятаємо, що російський полководець Суворов брав Ізмаїл, якого, щоправда, потім довелося повернути туркам. То чому ж не повинні пам'ятати, що український полководець брав Азов, якого теж потім... Але то вже інша історія.

Ілляш Караїмович, гетьман реєстрового козацтва.
Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.
Дмитро Гуня, кошовий отаман, гетьман повстанського війська.
Карпо Скидан, полковник нереєстрових козаків, командир повстанських загонів.
Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.
КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.
Максим Гулак, гетьман повстанської армії.
Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.
Книга Друга. Клейноди козацької слави.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ