Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Яків Остряниця, гетьман нереєстрового козацтва, командувач повстанської армії.

Ми вже знаємо, що після поразки повстання під проводом Павлюка основна частина бунтарів не розпорошилася по степах і селах, а посходилась до Січі та її околиць. Оскільки ці люди складати зброї не збиралися, постало питання про гетьмана. Ним обрали активного учасника повстання, ніжинського полковника Якова (Стефана, Яцька) Остряницю, що, як твердить дехто з дослідників, був родом з містечка Остра на Чернігівщині. До обрання гетьманом, він певний час був полковником Ніжинським. Радником до нього приставили старого січовика Дмитра (Леона) Гуню.

У квітні 1638 року Остряниця повів своє - поки що нечисленне - військо лівим берегом Дніпра на Київщину, в район Переяслава. Дорогою повстанці очищали міста й села від польських гарнізонів та польської адміністрації, а територію — від загонів, що виловлювали та вирубували порізнені гурти бунтівників. Водночас повстанське військо поповнювалося новими бійцями - здебільшого селянами, яким уясе несила було зносити утиски польської шляхти.

Паралельно з кінно-пішими загонами рухався Дніпром на човнах окремий загін Дмитра Гуні. Ще один командир повстанців - Скидан — збирав загони на Чернігівщині. Готуючись до справжньої війни з поляками, гетьман попросив допомоги в донських козаків, і ті справді відрядили йому на допомогу полк на чолі з полковником Путивльцем (мабуть, з українських козаків).

Як бачимо, окреслювались виразні передумови, щоб повстання під проводом Остряниці переросло у визвольну війну. Що ж цьому завадило? Очевидно, помилка гетьмана.

Він поспішив розпочати бойові дії проти польської армії, якою командував талановитий полководець М. Потоцький, не дочекавшись загонів підмоги, що рухалася в цей час до нього з усіх кінців.

Загалом Остряниця мав чималий військовий досвід. Відомо, що в рангу полковника реєстру він виступив на боці поляків у війні проти Московії в 1634 році, і що його полк активно й успішно діяв у районі Новгорода-Сіверського. Відзначився й у повстанні Павлюка. А перед цим випробував свою долю в боях з кримськими татарами. Що ж до його дій як керівника повстання, то в їх оцінці дослідники кардинально розходяться: від захвату наслідками його першої битви з поляками біля міста Говтви, до цілковитого заперечення його військового таланту.

Найрізкіше з цього приводу висловлюється історик Микола Аркас: "Повстання це, - пише він у своїй "Історії України-Руси", - було б, мабуть, успішне, але вибрали на гетьмана чоловіка слабої волі, нездатного до військовій справи, - Остряницю. До нього пристає стільки народу, як ні до одного з гетьманів досі; але він не тямив, що з ними робити; він вибрав собі річку Сулу і ходить вгору та униз по ній, боїться перейти через неї, гаїть дурно дорогий час і дає полякам стягнути своє військо".

З такою оцінкою погодитися, звичайно, важко. Остряниця справді певний час маневрував Полтавщиною, але не через слабкодухість, а чекаючи кількох великих загонів підкріплення. Інша річ, чекати їх слід було, не настільки заглиблюючись у території, які так твердо, маючи тут багато військ, контролювали поляки. Кращим для цього було пониззя Дніпра, звідки, обростаючи людьми, можна поступово підніматись угору, як це згодом робив Хмельницький. Але історія йде тими шляхами, якими вона йде.

Перша битва з поляками дала перемогу повстанцям. Розбивши ворогів у відкритому бою, козаки добре поколошкали ще й їхній табір і змусили до відступу в бік Лубен. Одначе після цього Остряниця втратив ініціативу і справді рейдував від Лубен до Лукомля, звідти до Жовнина... А поляки тим часом стягували війська і робили все для того, щоб не дати дороги загонам, які йшли на допомогу гетьманові

Остряниці. Передусім, вони перехопили донських козаків (за деякими даними близько 500 шабель) і порубали їх. Так само розгромили чи порозганяли ще кілька дрібних загонів.

І знов-таки, замість того, щоб відходити в бік Січі, Остряниця заклав новий табір поблизу Жовнина. Потоцький, на допомогу якому прийшов український князь Єремія Вишневецький з великим загоном надвірних козаків та ополченців, негайно оточив повстанців. Бій тривав до вечора. Повстанці опирались одчайдушно. Та все ж полякам пощастило вдертися до табору й захопити обоз мало не з усіма гарматами.

Ситуація здавалася безнадійною. Проте повстанці остаточно духом не підупали і від поляків таки одбилися. Але зробили вони це вже без Остряниці. Бо той учинив таке, чого не можна пробачити жодному полководцеві. Він - ще під час битви — згуртував навколо себе найбоєздатніших козаків, прорвав оточення і, перепливши річку Сулу, втік, кинувши всіх інших напризволяще. Пояснювати це можна чим завгодно: розпачем, безнадією, побоюванням, що повстанці схоплять його та здадуть полякам, як-то бувало вже не з одним ватажком. Але з усіх поглядів описана втеча не має жодного пристойного пояснення, як і не має виправдання. Тим більше, що повстанці тоді вистояли і ще довгенько тримали оборону в таборі.

Що ж до Остряниці, то відомо, що він утік на Слобідську Україну, на територію, підпорядковану в ту пору Московії. Там і оселився. Проте через певний час загинув од рук козаків. Можливо, тих, яких він зрадив у битві під Жовнином. Що ж, траплялося й таке. Проте, за версією автора "Історії русів", Остряниця нібито уклав з поляками договір і вже після битви його, разом з іншими козацькими старшинами було заарештовано в Канівському монастирі, куди зайшов помолитися. Далі поляки нібито відвезли його до Варшави і там, після страшних тортур, стратили. Проте польські та українські джерела не підтверджують цього.