Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.

Після поразки повстання під проводом Я. Остряниці й Д. Гуні, Україна буквально захлиналася в кривавих хвилях терору. Польські каральні загони винищували цілі села й містечка. Польські суди посилали на страту все нові й нові тисячі причетних і непричетних, підозрюваних і нешанобливих чи й просто безневинних, але не догідливих.

У цій атмосфері й проходила у вересні 1638 року в Києві "загальна Рада" реєстрового козацтва, скликана з ініціативи польського військового командування. До участі в ній запросили майже все реєстрове офіцерство, а також по кілька рядових представників - виборних від кожного реєстрового полку.

Що ставили собі за мету ініціатори? Коронний гетьман Микола Потоцький вирішив остаточно реорганізувати реєстрове козацтво на підставі закону, що його польський сейм ухвалив ще навесні і назвав "Ординація війська Запорозького реєстрового". Суть документа чітка: скасувати "на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосудність та обирання старшин". На чолі війська має стояти не виборний гетьман, а призначений урядом комісар. Ставка його - містечко Терехтемирів. Будь-яка спроба відтворювати коші запорозького війська, тобто війська поза реєстром - незаконні, їх мають ліквідовувати реєстровики.

Українські реєстрові козаки ставали, по суті, частиною польського наймано-регулярного війська, з твердим підпорядкуванням коронному гетьманові, а отже, королеві Польщі. Згідно з "Ординацією", селитися козаки мали право лише в трьох староствах - Черкаському, Канівському та

Корсунському. Це дуже звужувало сферу впливу козаків, підривало саму ідею козацтва на території України. Нарешті, все реєстрове козацтво зменшувалось до шести полків, кожен з яких мав по черзі справляти сторожову службу на території Січі, не допускаючи появи січового, нікому не підвладного, козацтва.

За такої політичної ситуації, під час засідання "завершальної комісії з козаками ", що відбулося в грудні 1638 року в урочищі Маслів Став, було обрано нову реєстрову старшину. Саме за ухвалою цієї комісії Івана Барабаша призначено військовим осавулом, тобто, говорячи сучасною мовою, вищим, десь у чині підполковника, штабним офіцером.

Про ранній період життя І. Барабаша знаємо дуже мало. Деякі дослідники вважають, що за національністю він був вірменином, довго служив у реєстровому війську, а перед тим проходив військовий вишкіл на Запорожжі. Наказним гетьманом його проголосили 1646 року, на раді в Чигирині, як він уже був генеральним осавулом реєстрового війська (щонайменше полковник генштабу) і полковником Чигиринським.

Усі ці титули і військові посади свідчать, що Іван Барабаш був у козацькім середовищі людиною досить впливовою й авторитетною. А вплив і авторитет, як відомо, козак міг здобути завдяки власній хоробрості, відданості козацьким традиціям і мудрій розважливості. Нагадаю також, що генеральним писарем при наказному гетьмані І. Барабаші призначили Б. Хмельницького, тобто земляка, сотника чигиринського. У квітні того самого року Іван Барабаш очолив посольство реєстрових козаків до короля Владислава IV. З усього випливає, що ініціатива цієї зустрічі належала самому королеві, чи принаймні канцлеру Оссолінському. Чому ж виникла потреба в ній?

Король Владислав IV мав намір розпочати війну проти Криму. Потіснивши татар, а разом з ними й турків, він сподівався здійснити одвічну мрію польської шляхти: "Велика Польща від моря до моря!". Але для того, щоб Польща вийшла на береги Чорного моря, потрібно, вважав король, остаточно примиритися з козаками, створити сильну польсько-українську армію, а головне, спонукати до боротьби на боці

Польщі запорізьке козацтво. Про це і йшлося на секретних, по суті, переговорах між королем та наказним гетьманом І. Барабашем. При цьому король висловив надію, що готування до війни буде таємницею. А щоб Барабаш мав право формувати козацьке військо, король видав йому спеціальний "королівський привілей". Цей документ дозволяв наказному гетьманові вільно вербувати та озброювати козаків, створювати козацьку флотилію.

Чи міг король довіряти Барабашеві? Сам він вважав, що може. Такої ж думки був і канцлер Оссолінський. Ось що пише з нього приводу в нарисі "Богдан Хмельницький" французький письменник Проспер Меріме: "Барабаш, вірменин за національністю, малим його викрали козаки (очевидно, з одного з вірменських сіл у Криму - Б.С.), зріс серед них і здобув авторитет сміливістю; його вважали відданим королю і учинним польським управителем".

Можливо, Барабаш і заходився б виконувати наказ короля згідно з приписами "привілею", але невдовзі з'ясувалося, що польський сейм рішуче виступив проти війни" На засіданнях сейму, що відбулися одне в травні, а ще одне в листопаді 1647 року, деякі провідні сенатори навіть вимагали "назавжди покласти край думкам короля про війну*. Знаючи настрої сенаторів, а також те, що король тяжко хворіє, наказний гетьман Барабаш зміркував, що ліпше стосунків з польськими сенаторами та командуванням польської армії, яке теж не підтримувало Владислава IV, не псувати, і "привілею" нікому не показувати. Нікому, крім, ясна річ, генерального писаря, бо йому вже показав. І дуже згодом про це шкодував: хитромудрий Хмельницький документа викрав і використав для підготовки повстання.

Коли розпочалися бойові дії проти повстанців, І. Барабаш, якого, за твердженням автора "Історії русів", від імені короля проголосили гетьманом малоросійським, вирушив на війну з бунтівниками. Пішов Дніпром. На човнах. Яке ж військо вів із собою? Невеличке, 5 тисяч шабель. Але це були досвідчені реєстрові козаки, які заприсяглися йому як гетьманові у вірності. А сам Барабаш заприсягся у вірності королю та коронному гетьману М. Потоцькому.

Можна не сумніватися, що робив він це щиро. Він особисто ненавидів Хмельницького і дуже був проти повстання. На козаків дивився, як на військову силу в складі Речі Посполитої, не маючи жодного наміру розпочинати боротьбу за незалежність, чи хоч автономію; виступи проти короля вважав протизаконними.

Флотилія Барабаша насувалася на повстанців не сама. Паралельно, степом, простувало військо польського генерала Стефана Потоцького, сина коронного гетьмана. Та оскільки діяли вони неузгоджено, повстанцям вдалося спочатку знешкодити військо Барабаша, а по тому військо С. Потоцького. Висадившись поблизу Кам'яного Затона, реєстро-вики Барабаша приготувались до оборони. Проте Хмельницький і його споборники переагітували козаків. І зробили це настільки вміло, що "барабашівці" не лише перейшли на бік повстанців, а й зняли зброю на своїх офіцерів. Існує дві версії загибелі І. Барабаша. За однією, він нібито згуртував навколо себе офіцерів та жменьку вірних йому козаків і загинув у бою. За іншою - побачивши, що козаки не з ним, гетьман нібито сховався в одному з човнів. Його розшукали й повели до Хмельницького на суд. Але І.Барабаш дорогою зумів вирватися з рук конвоїрів і кинувсь у Дніпро. Визнав за краще втопитись, аніж постати перед судом.

При цьому він навряд чи міг припустити, що судитиме його й історія, що в літопис України він увійде, як зрадник народу. Не він перший і не він останній з українських гетьманів, та й просто офіцерів, складав присягу на вірність польському королеві. Не він перший і не він останній дотримав цієї присяги і силою зброї намагався придушити повстання. Тільки коли він, гетьман Малоросії, вів свої п'ять тисяч козаків до Дніпровських порогів, він і гадки не мав, що це повстання - не таке, якими були попередні. Що воно переросте у велику народно-визвольну війну.

Втім, як би не повівся тоді гетьман Іван Барабаш, якою б дорогою не пішов із життя, він є і буде однією з помітних історичних постатей нашої багатостраждальної і, водночас, героїчної минувшини.

Книга Друга. Клейноди козацької слави.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Богдан Хмельницький, гетьман Визвольної армії, Великий гетьман України.
Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.
Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.
Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.
Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.
Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru