Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Богдан Хмельницький, гетьман Визвольної армії, Великий гетьман України.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Богдан Хмельницький, гетьман Визвольної армії, Великий гетьман України.

Богдан Хмельницький, гетьман Визвольної армії, Великий гетьман України

"Богдан Хмельницький - не лише найбільший здобуток української історії, а й одна з найбільших її загадок. Відгадати її - означає зрозуміти, чому незбагненної величі перемоги повсталого народу іноді вивершувано не менш незбагненними дипломатичними поразками; а криваві жертви відважного воїнства в ім'я незалежної України оплачувано щирою вдячністю гетьмана ...королеві — за булаву з рук "найяснішого", чи цареві - за милість до "вірного слуги його величності".

Богдан Сушинський

В історії кожного народу з'являються постаті, роль і значення яких у становленні його державності, формуванні національної самосвідомості, зародженні величі душі та стійкості духу виходять далеко за межі історичного бачення, соціального тлумачення і політичних амбіцій не лише сучасників, а й багатьох прийдешних поколінь. І сприймати ці постаті треба в контексті всього того загальноєвропейського, загальнолюдського розвитку, всієї тієї фатальної непередвизначеності шляху і сатанинського зіткнення інтересів та обставин, що їм невблаганно підлягає наша цивілізація, виковуючи на них, ніби на ковадлі історії, - у рятівних війнах, зрадницьких перемир'ях і згубних статтях ще одного "вічного миру" - вікопомний життєпис усякої сущої на землі людності.

Так ось, Богдан Хмельницький - і є той військовий і політичний геній України, те, суто українське знамення небес, провідницьку силу та історичну роль якого ми, українці, ще тільки маємо пізнати.

Основні події Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького загалом відомі - всі її битви, перемоги і поразки, переговори і договори. Найбільшою таємницею була і є лише постать самого вождя, мотиви, що спонукали його до такої могутньої війни в один із найспокійніших періодів кривавого українсько-польського співіснування під єдиною короною; мотиви тих дипломатичних ходів, унаслідок яких протягом двох, знову ж таки більш-менш мирних років єднання України з Росією, тобто ще за життя Б. Хмельницького, Україна втратила все, чого досягла боротьбою, кров'ю сотень тисяч своїх синів, у тім числі - незалежність і державність. Звідси й ставлення до Б. Хмельницького, яке ніколи не було однозначним, - спектр сягав від цілковитої і беззастережної героїзації гетьмана як видатного сина українського народу, до зрадника, який продав ("пропив") Україну Московії.

Простежимо, наприклад, як змінювалося ставлення офіційної влади до Б. Хмельницького за Радянських часів. Як по-пропагандистському використовувано його постать.

"Богдан-Зиновій Хмельницький - політичний діяч середини XVII століття у Польщі та в Україні, ім'я якого пов'язане з великою селянською війною, так званою "Хмельниччиною", зрадник і лютий ворог повсталого українського селянства. 1654рік відомий "переяславською угодою", яка ознаменувала собою союз українських феодалів з російськими і, по суті, юридичне оформила початок колоніального панування Росії над Україною".

Дехто, можливо, подумає, що, за існування СРСР, таке наважилися 6 написати тільки "буржуазні націоналісти" та "злісні вороги дружби українського і російського народів". Мушу розчарувати: сказали це найвідданіші речники і найпослідовніші пропагандисти згаданої дружби - комуністи. Ба, навіть чорним по білому записали. І не де-небудь, а на скрижалях "Большой Советской Энциклопедии" (1935 р.), кожен том якої, як відомо, пильно перевіряли та затверджували на найвищому партійно-державному рівні. Щоправда, дуже скоро всіх, хто такої думки тримався твердо, ті ж таки комуністи погнали під розстріл та до концтаборів, по тому вистріляли та позаганяли до концтаборів усіх, хто такої думки не тримався, але щось про неї знав, а далі...

Далі розгорнулась неприхована - за всіма радянськими канонами — кампанія героїзації "славного сина українського народу Б. Хмельницького". Карта республіки зарясніла новими географічними назвами, плани міст - новими назвами вулиць, площі й стіни прикрасили себе пам'ятниками й барельєфами з відомими написами, на престижних орденах серіями карбовано гетьманові лики. А комуністи тепер заганяли під кулі та поза колючий дріт усіх, хто наважувався ставити під сумнів правомірність описаних заходів. Але це вже тема іншої розмови.

Ми ж повернемося до самої "Хмельниччини". Про неї, як і про Б. Хмельницького, написано чимало історичних розвідок і досліджень, а також художніх творів. Тому спинимось лише на окремих фактах і подіях із життя Великого гетьмана України.

Але одразу суттєве застереження: оцінок деяких вчинків і прагнень гетьмана Хмельницького не слід переносити на перипетії жертовної, мужньої боротьби українського народу за своє соціальне й національне визволення. Тим паче, що в окремих випадках її ініціювали й очолювали славетні ватажки народні - іноді навіть усупереч волі гетьмана. Отже, в цьому есе не слід шукати ні спроб остаточно героїзувати постать Б. Хмельницького - про це вже подбали народ і його історія; ні спроб остаточно поставити під сумнів прагнення і спроможність вождя повстанців боротися за непідлеглість України - про це вже теж давно подбали і народ, і його історія. Єдине, що нам з вами лишається - спокійно проаналізувати й осмислити мотиви й учинки гетьмана, поглянути на нього як на унікальну, сповнену незгладних суперечностей історичну постать.

Народився Богдан Хмельницький близько 1595 року в сім'ї чигиринського сотника (за деякими даними - підстарости) Михайла Хмельницького, дрібного шляхтича, що походив з давнього литовського роду, який згодом став литовсько-польсько-українським. Я не випадково акцентую увагу на цьому, оскільки національна приналежність Хмельницького давала підстави і польським, і литовським аристократам та історикам вважати його зрадником як привілейованого стану - шляхти, так і самої польсько-литовської держави. Разом з тим це дозволяло деяким видатним воєначальникам Визвольної армії підозрювати гетьмана в нещирості, нерозумінні суті визвольної боротьби, в пропольських (точніше буде сказати - прокоролівських) настроях, і навіть у неприхованій зраді, найзгубнішим виявом якої в їхніх очах було поєднання України з Росією. Та до цих подій ми ще повернемося.

З дитинства Богдана Хмельницького до нас дійшло мало що, але достеменно відомо найістотніше: чигиринський сотник намагався дати своєму синові найкращу на ті часи освіту. Спочатку Богдан-Зиновій навчався в елітарній Київській братській школі, де опановувати науку мали за честь вихідці з набагато вельможніших сімей. Далі вчивсь у польській єзуїтській школі (в деяких джерелах її називають "колегіумом") у Ярославі (тепер територія Польщі).

Втім, цілковитої ясності в цьому питанні не існує. Дехто з дослідників вважає, що колегія, в якій Б. Хмельницький навчався, справді була єзуїтською, але знаходилася у Львові.

"Навчався, - читаємо в передмові І. Бутича до збірки універсалів Богдана Хмельницького, - спочатку в українській школі (не виключено, що в Києві), а потім у єзуїтській колегії у Львові, заснованій 1608 р. польським коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, яка служила знаряддям католицтва в Україні"

І не лише католицтва, - уточнимо - але й єзуїтства. Оскільки Орден єзуїтів мав свої погляди і на методи та засоби поширення віри, і на мету діяння філій свого Ордену. Тобто, якщо місце навчання викликає полеміку, то факт здобуття освіти саме в єзуїтському закладі сумнівів не викликає. А це має принципове значення.

Ми не маємо достеменних відомостей, хто був засновником колегії у Ярославі, на навчання в якій посилається, зокрема, Іван Крип'якевич: "Бувши сином незначного шляхтича, магнатського слуги, він уже за молодих літ пізнав і навчився ненавидіти пиху "королев'ят". Єзуїтська школа в Ярославі навчила його мов і виявила облуду шляхетської освіти".

Ну, щодо "облуди шляхетської освіти" яку, нібито виявив у цій школі, яка "навчила його мов", Б. Хмельницький, то тут, на місці Крип'якевича, я з подібними висновками не поспішав би. Вже хоча б тому, що для них не існує жодних підстав. Жодного аргументу не наводить і сам Крип'якевич, стверджуючи, що "єзуїтська школа ... виявила облуду шляхетської освіти". Але в який спосіб, хіба що тим, що "навчила його мов"1

Так ось, не відомо, хто там заснував колегію в Ярославі, але якщо засновником Львівської був саме С. Жолкевський, то це може свідчити на користь версії щодо навчання Б. Хмельницького у Львові. Річ у тому, що батько його, Михайло Хмельницький, певний час служив у Станіслава Жолкевського осадчим (згодом перейшов до магната Даниловича). Й оскільки він був шляхтичем, то коронний гетьман міг особисто знати його. Цим чигиринський підстароста М. Хмельницький і міг скористатися, залагоджуючи питання про освіту сина. Тобто "львівська версія" має свої аргументи.

Принагідно і. Бутич повідомляє, що "за час навчання Богдан пройшов класи граматики, поетики і риторики. Він досконало вивчив польську і латинську мови (ну і чудово, і до чого тут "облуда шляхетської освіти" - Б.С.), а пізніше він опанував ще й турецьку, татарську і французьку мови. Є відомості, що одним з учителів Хмельницького у Львівській школі був єзуїт Андрій Гонцель Мокрський. Проте єзуїтам не вдалося заволодіти свідомістю молодого Богдана, відірвати його від рідного народу".

Ну, вдалося чи не вдалося єзуїтам заволодіти свідомістю молодого Богдана - з цього питання теж можна полемізувати. Єзуїтське виховання - на те і єзуїтське, щоб безслідно не минало, на все життя полишаючи печать свою. Коли зважити, що єзуїтський Орден був тоді по-справжньому могутнім не лише в Польщі, а й на значній частині Європи, що це була особлива релігійна і військово-політична каста, то неважко здогадатися, до якої кар'єри міг би підготувати себе майбутній гетьман України.

До речі, цікава деталь: згадуючи про єзуїтський колегіум, ні українські історики та біографи Хмельницького, ні іноземні, такі, як Проспер Меріме(есе "Богдан Хмельницький"), ні польські дослідники навіть не замислюються над цим фактом. Вони або просто називають навчальні заклади як віхи біографії гетьмана, або ж підкреслюють цим, що Хмельницький здобув ґрунтовну освіту, та опанував кілька мов. Але питання: "Хто ти: католик чи православний?" - чи не було воно тієї доби питанням життя і смерті? Адже переважна більшість повстань в Україні йшла під гаслами боротьби за православну віру. Не стало винятком і повстання під керівництвом Богдана Хмельницького. Саме за релігійною, а не національною ознакою і повстанці, і королівські війська іноді винищували населення цілих міст.

Отже, освіту Хмельницький починав у Київській братській школі. Для цього він мав бути православним. Братства в Україні створювалися перш за все на противагу посиленню впливу в Польщі Ордена єзуїтів. Інакше кажучи, братські школи ставали елітарними навчальними закладами, які готували релігійно-політичних діячів православ'я. "Видатні люди, такі, як loв Борецький, Петро Могила, потім братські школи - а найбільше Львівська і Київська - зробили те, що православне духовенство стало значно освіченішим, а тому й виступало як захисник своєї віри. Великі муки терпіло воно тоді від поляків, а ще більше від єзуїтів..." - засвідчує історик Микола Аркас, посилаючись на дані своїх попередників.

Так от, випускник такої школи Богдан Хмельницький подався (чи його віддали) до польської єзуїтської школи. Підкреслюючи ворожість цих двох закладів, той-таки Ар-кас твердить: "Побачивши, що єзуїти створили при своїх монастирях школи і виховують у них справжніх ворогів православної віри, вони (православні - Б.С.) при своїх братствах також повідкривали школи... із цих шкіл виходили готові для свідомої боротьби за свою віру борці".

Проте для того, щоб стати учнем єзуїтської школи, потрібно було, як правило, перейти в католицтво і визнати за свої ідеї єзуїтів. Охочих виховували за твердими критеріями. Кожному треба було довести відданість католицизмові, а головне... подати надії на те, що згодом можеш упоратися з обов'язками чи то місіонера, чи то священика, діяча ордену, чи то правителя.

Єзуїти - це була впливова організація. В роки юності Хмельницького вони допомогли молодшому братові польського короля Владислава IV Яну-Казимиру вирватися з французького полону, куди він потрапив, воюючи в Тридцятилітній війні на боці Іспанії. Вони ж таки організували йому "стажування" в Італії та висвятили на кардинала, пам'ятаючи при цьому, що батько його, польський король Сигізмунд III, був фанатичним єзуїтом і допоміг Орденові на стале осісти в Польщі.

Коли ж Владислав IV, ще бувши й нестарим, помер (і хто-зна, чи не без допомоги єзуїтів, яким його зневаження ідей Ордену дуже не подобалось), Орден зробив усе можливе, щоб, відкинувши інших претендентів, престол запосів Ян-Казимир. Це сталося в самому розпалі війни Хмельницького проти Польщі, коли українська повстанська армія здобула кілька яскравих перемог. Що, однак, не завадило Хмельницькому відрядити до Варшави на засідання сейму своїх послів з ультимативною вимогою посадовити на престол лише Яна-Казимира і нікого іншого. І сеймові подітись було нікуди. За це Хмельницький сподівався дістати з рук нового короля, кардинала єзуїтів, булаву гетьмана України. Саме з рук польського короля - і не інакше! Іншого шляху до цієї вершини маєстату Хмельницький собі на той час не уявляв.

Та повернімося до школи єзуїтів. Окрім усього іншого, учні набували тут ґрунтовних знань з психології, етики, основ дипломатії. Єзуїт - це ж бо ще й стиль життя, спосіб мислення, принципи, на зразок відомого "мета виправдовує засоби". "Якщо вірити українським літописцям, - пише Проспер Меріме, - то саме в єзуїтській школі він (Хмельницький - Б.С.) навчився панувати над своїм обличчям, яке ніколи не виказувало його думок, осягнув уміння відгадувати чужі помисли та прихиляти на свій бік людей; у цьому він не раз виказував себе на висоті: "Його незворушне обличчя, - розповідав один польський письменник, - немов рівний лід, що ледве маскує бездонну трясовину".

Меріме має рацію. Коли аналізуєш промови й учинки Хмельницького, манеру його поведінки і принципи, починаєш розуміти, що до кінця віку цей чоловік усякими манерами своїми нагадував чий він вихованець. І це потверджують його сучасники. А стосовно єзуїтської школи, то, щоб не травмувати собі православних душ, вважатимемо, що Хмельницький закінчив її, не перестаючи бути православним. Хоч логічного пояснення, чому, кинувши (чи закінчивши?) чудову елітну православну школу, він подався до католицько-єзуїтської, - не знайти. Та ось, 1620 року, в бою під Цецерою, де сотник М. Хмельницький і його син бились у складі загону реєстрових козаків, який входив до польської армії, батько гине, а Богдан-Зиновій опиняється в турецькому полоні. Пробув він там порівняно недовго, лише два роки у Константинополі, веслярем на галері, а тоді його було викуплено. За версією французького історика Жана-Бенуа Шерера, спочатку Хмельницького викупив якийсь заможний татарин на ім'я Жарис, а потім, уже з Криму, у Жариса, його викупив представник короля. За іншою версією, його викупом займалися мати і гурт побратимів-козаків.

Ось як подає світові одну з цих версій французький історик і дипломат XVIII століття Жан-Бенуа Шерер у своєму

"Літописі Малоросії...", створеному здебільшого на основі польських та французьких документальних джерел:

"Михайло Хмельницький лишився на полі бою (1620 рік" під Цецорою - Б.С.), а його син попав у полон, але через два роки татарин Жарис викупив його й завіз у Татарію". Того ж (1622-го - Б.С.) року Зиновій Хмельницький повернувся від татар, невільником яких був. Він завдячував своєю свободою польському королю, який зробив його офіцером своєї гвардії".

Існує й ще одна версія: що в акції викупу Б. Хмельницького брав участь хтось з представників польського уряду (чи, можливо, хтось із сенаторів); що, врешті-решт, його було обміняно на якогось родовитого турка, який теж виявився полоненцем, але вже поляків.

У ті часи подібний обмін, як і викуп, був звичною практикою. Траплялися випадки коли розпродаж полонених розпочинався одразу ж після битви, особливо, якщо внаслідок її жодна зі сторін цілковитого розгрому не зазнала і було заключене перемир'я. Але, як бачимо, на такий військово-політичний гендль Хмельницькому не пощастило: довелося га-лерничати в омріяних усіма моряками водах Босфору і Дарданелл.

"Зиновій Богдан був сином козацького сотника Михайла Хмельницького. В юності він вчився в Ярославі (галицькому) в єзуїтів, - сповіщає нам М.Костомаров, — й отримав, як на свій час, хорошу освіту. Батько його був убитий в Цоцорській (так у Костомарова: "Цоцорській" - Б.С.) битві, нещасливої для поляків, де поліг їх гетьман Жолкевський. Зиновій, який брав участь у битві разом з батьком, був взятий турками в полон, він пробув два роки в Константинополі, навчився там турецької мови і східним звичаям, що згодом дуже знадобилося йому. Після примирення Польщі з Туреччиною, Зиновій повертається на батьківщину, служив на козацькій службі (тобто мається на увазі, що він був козаком польського королівського реєстру - Б.С.) й отримає чин сотника. Є відомості, що він був під Смоленськом в 1632році й отримав від Владислава (сина польського короля Сигізмунда III, який командував польсько-українськими військами під час цього походу в Московію - Б.С.) шаблю за хоробрість".

До речі, після повідомлення про "шаблю за хоробрість" тобто першу бойову нагороду з рук польського королевича, в майбутньому - короля Речі Посполитої Владислава IV, подається цікава виноска: "Так говорить один малоросійський літопис, додаючи, що через двадцять два роки (тобто в 1654 -Б.С), коли він зробився підданим Олексія Михайловича (царя Московії - Б.С.) то говорив: "Шабля ця порочить Богдана"

Якщо зважити на всі ті вияви вірнопідданості, які у 1654 році Б. Хмельницький "гетьман Війська твоєї царської величності Запорозького з усім Військом запорозьким низько, до лиця землі твоєї царської величності чолом б'ючи" засвідчував, то можна не сумніватися, що саме так він, бідака державний, і бідкався.

Схоже, що докладно, й з документованою правдивістю з'ясувати, як саме було звільнено з полону Б. Хмельницького, вже так ніколи й не вдасться. У таких справах ніхто ні в польському чи турецькому уряді, ні серед військового командування документів не вів.

Але, на мій погляд, всі ці версії: викуповував польський уряд (чи за сприяння польської влади); викуповувала мати (дружина) за сприяння друзів сотника Михайла і самого Богдана; викупив татарин Жарис, який потім перепродав" чи обміняв свого полоненця... не дуже вже й суперечать одна одній. Вони цілком можуть мати спільне джерело інформації і спільну в суті своїй правдиву основу.

Так, мати, дружина козацького офіцера-реєстровика, залучаючи інших місцевих чигиринських та черкаських шляхтичів, клопоталася з приводу визволення сина. Але до кого вона й офіцери-шляхтичі могли звертатися? Не до султана ж, а, звичайно до представників польської влади. Тим паче, що між Польщею та Портою вже налагоджувалися взаємини і настав час звільнити полонених. Але це було непросто. По-перше, слід було з'ясувати, де саме перебуває полонений. По-друге, слід пам'ятати, що всі полонені перебували в чиїйсь приватній власності: того, хто сам захопив у полон, або того, кому його було продано. І домовленості високих військових чи урядових сторін проблеми не вирішували. Вони, домовленості ці, лише сприяли викупу-обміну та полегшували процес переправлення бранців на батьківщину. Але спочатку слід було домовитися з володарем полоненого і викупити. Й ось тут робили свій бізнес посередники, в ролі яких виступали купці, мандрівники, паломники, посли - вітчизняні чи іноземні - то вже залежало від рангу бранця. Коли йшлося про взаємини поляків і турків чи татар то посередниками нерідко виступали й козаки, чумаки, які мали свої зв'язки з кримськими, перекопськими, білгородськими татарами, а відтак і самі татари. До речі, Жарис міг бути й литовським татарином", тобто з тих татар, котрі віддавна жили в межах Речі Посполитої. Знаючи мову і звичаї татар і турків, вони нерідко повставали в ролі посередників і тлумачів.

І ще, зверніть увагу, що тут, на полі бою під Цецорою, доля знову звела Хмельницьких із магнатом, на той час - коронним гетьманом Речі Посполитої, тобто головнокомандуючим королівських військ і козаків, Станіславом Жолкевським.

З версіями викупу тісно пов'язана й інша версія: деякі польські та вітчизняні дослідники стверджують, що під час полону Хмельницький прийняв був мусульманство. Проте переконливо довести чи заперечити це твердження нікому поки що не вдалося.

Після визволення Хмельницького король призначив його генеральним писарем українського реєстрового козацтва, тобто на посаду, яка певною мірою може відповідати посаді начальника штабу.

Наприкінці 1647 року Б. Хмельницький, разом зі своїм сином Тимошем і тридцятьма набраними дорогою козаками, прибув на Січ. Запорожці, до яких уже дійшла чутка про милість короля до нового реєстровика і які з недовірою ставилися до реєстрового козацтва, що частенько виступало разом з поляками проти них, зустріли його насторожено. Проте

Хмельницькому вміння прихиляти до себе людей було не позичати. Він ревно поскаржився козакам на життя: це ж бо не жарти, шляхтич Чаплинський напав на його хутір, викрав дружину й коня. Щодо дружини, то істинні січовики додержувались на Січі обітниці безшлюбності, тому особливого співчуття в цьому питанні ніхто не виявив, понадто, що дружина була полькою, а от викрасти бойового коня - це вже було нечуваним зухвальством і несправедливістю! І січовики відчинили перед його загоном ворота своєї степової фортеці. А ще за місяць-два у Варшаві дізналися, що в Україні з'явився войовничий поборник православ'я, ладний вогнем і мечем випалювати не лише єзуїтство, а й саме католицтво.

Та, погодьтесь, ті, хто намагається пояснити появу Б. Хмельницького на українському національно-визвольному видноколі його піклуванням про православ'я, опиняються в досить непевному становищі. Багатьох істориків і просто тлумачів рятує лише те, що вони ніколи серйозно не замислювалися над зиґзаґами віровизнання свого кумира. Справжніх подумів і намірів цього полководця й політичного діяча не дано вже пізнати нікому. Мало того, я абсолютно переконаний, що він і сам до кінця не розумів себе. Проте є факт. І є логіка характеру, логіка повстання, логіка міжнародних відносин - і все це на тлі конкретної воєнно-політичної ситуації в Україні, Польщі, Європі в цілому.

Можна бути певним того, що Хмельницький ніколи не ставив собі мети розгромити Річ Посполиту, знищити її як імперію. Сама поява під його командуванням такої могутньої армії, виникнення стількох блискучих воєначальників (Кривоноса, Богуна, Нечая, Джалалії, Ганжі, Кричевського, Пободайла), нищівний розгром Польщі - стали для нього якоюсь мірою несподіванкою. Він навіть був розгубився. А збагнувши, що одна з наймогутніших імперій Європи розвалилася, що він може не лише відборонити козацькі вольності, а й створити незалежну державу, вигукнув (вдумайтесь у ці слова!): "Довів я те, про що й не думав, тепер доведу те, що задумав".

А з якою приголомшливою очевидністю на божественному витку спіралі нашого часу проектуються події, колізії, характери, політичні амбіції та постаті часів Богдана Хмельницького! Чи гадалося коли-небудь секретареві ЦК Компартії України Леоніду Кравчуку (партії, в основі якої лежало беззастережне придушення щонайменшого вияву національної самосвідомості в Україні, будь-яких спроб відродження української державності в істинному розумінні цього терміну), що він стане Президентом незалежної України?! Отак само, прокинувшись якогось ранку, литовсько-польсько-український шляхтич Б, Хмельницький раптом відкрив для себе, що він не просто отаман повсталих козаків, а глава нової держави. В усякому разі, має всі шанси стати ним.

У нарисі французького письменника Проспера Меріме "Богдан Хмельницький" є рядки, що їх багато хто прочитав, але, може, й досі не звернув на них пильної уваги: "Якби Хмельницький жив у часи такого короля, як Стефан Баторій, то неодмінно допоміг би йому замінити фатальну анархічну аристократію краю на сильну монархію". Над цією сентенцією варто замислитися: у словах класика французької літератури - один із ключів до розгадки політичної постаті Хмельницького на першому етапі Визвольної війни.

Отже, не доводиться сумніватися, що релігійні мотиви мали для Богдана Хмельницького - випускника польської єзуїтської школи - значення лише остільки, оскільки допомагали згуртовувати своє православне воїнство і витворювати з поляків образ не лише соціального й національного, а й релігійного ворога. Війна за віру завжди облагороджує будь-які жертви народу. Тому й не дивно, що, за свідченням очевидців, свій перший виступ перед однодумцями, вже в ролі отамана повсталих, полковник Хмельницький викінчив словами: "З'єднаймося, браття, повстаньмо за церкву і віру православну, знищимо єресь і напасті, відродімо золоту волю і будьмо одностайні".

Після єзуїтської школи Хмельницький, за однією з версій, служив у маєтку М. Потоцького. Служба абияка, але ж треба було з чогось починати. Тільки майбутній ватажок козацтва тут довго не затримався. Існує припущення, що у нього закохалася дружина пана. Дізнавшись про це, Потоцький надумав розправитися зі своїм слугою досить оригінальним способом — продемонструвати підпилим гостям, як уміло він рубає голови шаблею, сидячи верхи на коні. І чи варто дивуватися, що вибір припав на голову Хмельницького?

Якби магнат знав, скільки крові виточить згодом цей шляхтич своєю шаблею з роду Потоцьких, він би, звичайно, не схибив. Але, діставши осторогу котрогось із друзів, молодий Хмельницький утік. Куди? Звичайно ж, додому, в Україну, до батька-сотника. Оскільки ж Потоцький міг легко дістати сина і в його родовому маєтку в Суботові, то батько визнав за найліпше переправити Богдана на Січ, яку шляхтичі мали тоді за почесний лицарський Орден. Яким його й замислював засновник, князь Вишневецький.

Чимало тодішніх не лише збіднілих шляхтичів, а й "гербових" аристократів - українських, польських, молдавських, валаських - мали за честь добувати славу, а водночас проходити й добрячий військовий вишкіл на Січі. А про те, наскільки інтернаціональним було це братство, красномовно свідчить хоч би такий факт. Один із найгрізніших і най-запальніших у боях полковників армії Хмельницького — Филон Джалалія походив з кримсько-татарського роду. Оспіваний у піснях легендарний герой полковник Морозенко насправді був відомим польським аристократом Мрозовицьким. Попередник Хмельницького гетьман Барабаш виявився вірменином. Полковник Підкова, що на якийсь час став навіть правителем Молдови, походив з династичного роду молдавських боярів, який уже давав Молдові правителів. А ще були росіяни, турки, євреї...

Козаком Хмельницький показав себе неабияким: випробував силу та вправність і в кінному бою, і в морських походах. Перейшовши до реєстру, він, як уже згадувалося, брав участь у польсько-турецькій війні 1620-21 років. Повернувшись із турецького полону, він одного разу очолив навіть козацьку флотилію, яка прорвалася на околиці Константинополя. Згодом, 1629 року, заявив про себе при королівському дворі, великодушно подарувавши королю Сигізмунду III двох узятих у полон валаських князів (деякі наші дослідники цей факт заперечують. Втім, не існує жодного факту з життя Хмельницького, якого б хтось із істориків та не заперечував).

Можливо, саме тоді він зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV, Однак по-справжньому вони заприязнилися - Богдан і Владислав, під час Смоленської війни (1632-1634). В одній з битв із московітами сотник Хмельницький особисто прийшов на допомогу королю Владиславу IV, що потрапив у скруту. За це, після бою* перед усім вищим офіцерством, Хмельницького вшановано - з рук короля - шаблею з коштовним руків'ям. Владиславу IV приємно було нагороджувати хороброго козака ще й тому, що саме він, Богдан Хмельницький, був у складі козацької делегації на елекційному сеймі, де Владислава обирали королем. І там шляхтич з України демонстрував свою підтримку досить активно.

Я не випадково акцентую увагу на цьому. Судячи з усього, дружба короля Владислава IV і Хмельницького була довгою, щирою і явно не без користі для них обох. Саме вона, на моє глибоке переконання, і визначила подальшу долю Хмельницького як бунтівного отамана козаків.

Традиційно в усякого польського короля було два смертельних вороги: Туреччина і... власні аристократи - всі оті осоружні для королівського ока Потоцькі, Вишневецькі, Конецпольські, Калиновські... їхні давні роди мали великі маєтки в Україні, Білій Русі, Литві. Кожен уявляв себе парком, кожен бачив себе на троні, понадто, що в Польщі королів вибирали; кожен також робив усе, щоб влада короля, якого вже посаджено на трон, не переходила за межі номінальної. Так ось, у сорокові роки стосунки між Владиславом IV і сеймом загострилися до краю.

На домір злого, король серйозно хворів. Та все ж не відмовлявся од своєї віддавньої мрії, що була також мрією всіх польських патріотів: розгромити Кримське ханство, витіснити турецькі гарнізони з просторів між Дніпром і Дністром чи хоч Південним Бугом, і - "Велика Польща від моря до моря". Цього б вистачило, щоб увійти в історію Речі Посполитої в образі великого войовника, збирача "споконвічних польських земель".

Чи ж були передумови для таких сподівань? Були. Кримський хан Іслам-Гірей не зичив собі, щоб його держава й далі мала статус васала Туреччини, так само, як і Стамбул терпіти не міг Іслама-Гірея. Разом з тим в обох мусульманських столицях посилювалась боротьба за трон. Але найголовніше

- християнська Європа. Хоч у ній іще жевріли іскри Тридцятилітньої війни, вона взяла рішучий напрямок на те, щоб покласти край мусульманській загрозі зі Сходу. Об'єднавчим центром цього консолідаційного процесу був Ватікан, а головною силою, на яку опирався Папа Римський, - єзуїтський Орден.

Свого часу Ватікан уже розглядав ідею поставити на чолі об'єднаних європейських сил українського гетьмана Сагайдачного, але той завчасно помер. Тепер на роль головної фігури в загальноєвропейській боротьбі Владислав IV пропонував себе. Одначе добре розумів, що Польща спроможеться на битву за остаточний вихід до Чорного моря лише тоді, коли об'єднається з українським козацтвом і прилучить до польського ополчення українців. Але хто міг помирити короля з козацтвом? Хто зможе створити в Україні армію, яка б билася саме проти татар і турків, а не проти Польщі? Хто готовий прийняти булаву українського гетьмана з рук короля і бути при цьому до кінця вірним саме королеві?

У політичній колоді України на той час склалася така ситуація, що й тасувати вже не було кого. Щоправда, крутиться під ногами такий собі полковник реєстровиків Іван Барабаш. Послужливий, охочий до влади. Але непевний. Перекотиполе. Чинів доскочив, але особливої бойової слави не здобув, авторитету серед запорожців не має. То, може, Богдан Хмельницький?

Канцлер (прем'єр-міністр) князь Оссолінський плани короля й ідею війни підтримав. Слово за сеймом. Але... Отож бо й воно, що за сеймом.

Зібравшись 6 листопада 1646 року на своє засідання, польський сейм з неймовірною для нього одностайністю заборонив королю починати війну без його, сейму, особливого на те дозволу. Ба, навіть зажадав од Владислава IV якнайшвидше розпустити загони найманців, що мали стати ударною силою польської армії, а водночас розпустити й кілька загонів уже відродженого польського війська. Підкорившись волі сейму - а що він міг удіяти? - Владислав IV показав, що Польща, по суті, зосталася без правлячого - підкреслюю: без правлячого! - короля.

Про те, наскільки розпачливим було становище Владислава IV, свідчить такий факт. Коли наказний гетьман Барабані - його тоді покликали на переговори з королем - подав (не без намови Хмельницького) письмову скаргу на свавілля польських магнатів в Україні, король відповів словами, що їх згодом в одному зі своїх Універсалів Б. Хмельницький назве "вікопомними". Ось що мовлено тоді козакам: "Оскільки ви - воїни і маєте мушкети та шаблі, то що не дає вам обстати за себе та свою волю? Видно, така ваша доля - все добувати мечем. Я ж допомагати вам не можу - мене здолали партії та фракції".

Нечувана річ: король Речі Посполитої кличе до зброї українських козаків, буквально підштовхуючи їх до боротьби проти польських магнатів, отже - проти самої Польщі? Дізнавшись про цю його тактику, сенатори і вся вища аристократія мало не на всіх перехрестях називали монарха зрадником До того ж, їм стало відомо, що король видав козакам Грамоту, якою підтверджував давні привілеї і збільшував реєстр до 20 тисяч. Щоб приховати це, вони домоглися від гетьмана Барабаша слова не розголошувати королівського рескрипту. І гетьман підкорився волі ворогів короля, приховав цей документ від козацької старшини, показавши тільки Б. Хмельницькому. Але саме в цьому й була його помилка, що коштувала йому згодом і гетьманської булави, і життя.

Упевнившись, що Барабаш так і не ознайомить козаків та всіх українців з документом, що визнавав козацькі вольності і давав право на захист силою зброї, Хмельницький виманює папір в родини захмелілого гетьмана, якого сам-таки й підпоїв. Не по-лицарському, скажете? Його сучасники теж так вважали. Подібні до описаного вчинки вони мали звичай карати смертю. І Хмельницького, за нього та дещо інше, зокрема, за сміливі антипольські висловлювання, заарештовують. Проте, за допомогою давнього товариша, полковника Кричевського, він зумів не лише уникнути страти, але й утекти з-під варти. Відтак у короля знову з'явився надійний союзник.

Тут можна було б ще чимало чого додати до загальної картини. Але обмежимося лише схемою конкретних дій. Розуміючи, що в сенаті в нього не залишилося ніякої опори, а вищі аристократичні кола вже напитують собі нового короля, Владислав веде таємні переговори із найвпливовішим своїм спільником - Богданом Хмельницьким. Тільки Хмельницький, піднявши козацтво й українських селян, здатний забезпечити йому військову, а отже й політичну підтримку. І жоден сенат козакам не указ.

Задум цих двох діячів був простий і вбивчий, як лезо королівського меча. Хмельницький їде на Січ і, перериваючи десятиліття мирного спокою в стосунках між Україною і Польщею (це десятиліття у Варшаві називали періодом "золотого спокою"), здіймає повстання і починає громити. Кого? Та все отих ненависних монарху Потоцьких, Вишневецьких, Конецпольських... Підриваючи їхню могуть, вирубуючи загони надвірних козаків і найманців (тобто загони, що їх утримували магнати для охорони власних маєтків). А тоді король скликає сейм і каже: "Ну що, догралися?! Козаки оно війну проти вас затіяли, а ви сидите без армії. Завтра до українців приєднаються татари, і за місяць вами правитиме хан ". І сейм не лише дозволить зібрати армію та повернути найманців, а й примусить аристократів повитрушувати гаманці.

Як тільки армію та ополчення буде сформовано, король веде їх на приборкання повстанців, а Хмельницький у цей час відходить до кримських улусів. Десь у пониззі Дніпра вони стрічаються, влаштовують такий собі лицарський турнір зі стріляниною та активними переміщеннями, після чого Хмельницький іде до короля з каяттям, і об'єднане військо, перебивши - в міру можливості - союзний повстанцям загін кримчаків, вдирається до Перекопа. І вже не йде з Криму доти, доки той не опиняється під владою польсько-козацьких гарнізонів. По цьому король вертає до Варшави переможцем козаків і татар, а Хмельницький - до Києва гетьманом усієї Вкраїни. Щоб під "віват" цілої християнської Європи готуватися до вирішальних битв із Туреччиною, але вже залучивши війська інших країн. Про дальшу ворожнечу між Україною і Польщею не може бути й мови.

Об'єктивно цей план мав вигляд абсолютно реального, факт секретних переговорів між королем і Хмельницьким, що йшли через канцлера Оссолінського та його довірених осіб, підтверджує, зокрема, сучасник цих діячів П'єр де Шевальє в книжці "Історія війни козаків проти Польщі". Шевальє тоді був секретарем посольства Франції у В

Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.
Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.
Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.
Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.
Тиміш Хмельницький, полковник, командир корпусу визвольної армії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Матвій Гладкий, полковник миргородський, полковник Визвольної армії, керівник антипольського повстання.
Мартин Небаба, полковник чернігівський, полковник Визвольної армії.
Станіслав Морозенко, полковник реєстрового козацтва, полковник корсунський, командир корпусу визвольної армії.
Іван Золотаренко, полковник ніжинський, наказний гетьман визвольної армії.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru