Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Данило Апостол, полковник миргородський, гетьман України.

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

Данило Апостол, полковник миргородський, гетьман України.

Миргородського полковника Данила Апостола (1654-1734) вважали чільним полководцем часів гетьмана Івана Скоропадського. Але здобув він таку репутацію, заживши слави хороброго воїна і талановитого воєначальника, набагато раніше - в багатьох боях і походах. Тож коли 1721 року постало питання про те, хто командуватиме українськими військами в Перському поході імператора Петра І, гетьман Скоропадський, не вагаючись, призначив на цю посаду 65-річного, а проте ще досить жвавого і меткого на розум, полковника миргородського Д. Апостола.

Військо його складалося з кількох полків і налічувало понад 12 тисяч шабель. Разом з російськими військами, якими командував сам імператор, воно брало участь у битвах під Астраханню, з боями пройшло до Дербента, тобто майже до кордонів сучасного Азербайджану. Це був виснажливий похід. Воювати доводилося в гірській місцевості. Перські війська та загони місцевих народів чинили серйозний опір російським полкам. До того ж Данило Апостол чудово розумів (як і його козаки), що тут вони воюють за чужу справу, допомагаючи росіянам так само колонізувати поволзькі та кавказькі народи, як вони вже колонізували Україну, де в цей час зростало невдоволення російськими порядками та російським чиновництвом.

Коли Данило Апостол повернувся в Україну, гетьман Скоропадський уже помер, передавши владу Павлові Полуботку. Але російський імператор і Полуботка наказним гетьманом не затверджував, і дозволу на вибори нового гетьмана не давав. Навряд чи 70-річний полководець важив на те, що сам ще колись стане гетьманом.

Він повернувся до свого миргородського адміністративного полку та сяк-так заходивсь утихомирювати населення, яке ось-ось ладне було повстати, невдоволене податками, постоями російських солдатів, нахабством російської та й місцевої адміністрацій.

Коли ж наказного гетьмана Полуботка заарештували, Апостол зі своїм, уже військовим, полком опинився там, де й інші полковники, — в степу, поблизу річки Коломаки. Для нього не було секретом, що росіяни спеціально погнали мало не всю українську військову силу в степи, щоб не допустити збройного виступу на захист Полуботка, захист прав українського народу.

Він був мужньою людиною. Розуміючи, що Петро І спробує засудити Полуботка, звинувачуючи в тому, що він, мовляв, виступає проти указів імператора та домагається виборів гетьмана, Данило Апостол складає велику петицію, під якою підписується чи не все українське офіцерство. Голова Малоросійської колегії бригадир Вельямінов заборонив посилати цього листа імператорові, але Апостол, завдяки старанням своєї канцелярії, зумів зберегти листа і таємно переправив його до Петербурга, вирядивши туди козака-камікадзе Івана Романовича.

Звичайно, Романовичу важко було пробитися до імператора. Та все ж, пам'ятаючи наказ полковника Апостола, якого старшина вже мала за наказного гетьмана, цей сміливець таки зумів прорватися до Петра І, коли той виходив з церкви Святої Трійці, і листа передав. Чи покладав Апостол якісь надії на те, що, дізнавшись правду про порядки в Україні, імператор спробує щось змінити? Не думаю. Полковник добре тямив, що імператорові й так усе відомо. Він був з ним у поході і знав, з якою зверхністю ставиться Петро І до українців. Тому вважаю, що ця петиція, по суті, була попередженням імператорові, своєрідним ультиматумом: або приборкай своїх чиновників та дозволь обрати гетьмана, або матимеш антиросійське повстання в Україні.

Так і "прочитав", між рядками, цю петицію імператор. Бо аж спаленів з люті. І наказав негайно взяти під варту всіх, хто прибув із Полуботком та посадити їх у Петропавловську фортецю. Така сама доля спіткала, мабуть, і Апостолового гінця.

Від подальших репресій козацтво вберегла тільки смерть Петра І - в січні 1725 року. Коронована на імператрицю його вдова Катерина І визволила з Петропавлівки соратників Полуботка. Не став арештантом і полковник Д. Апостол. Наступного року Петербург навіть ухвалив рішення про дозвіл українському козацтву обрати собі гетьмана.

Одначе виконувати цієї ухвали ніхто не квапився. Члени Малоросійської колеги та інше причетне до України чиновництво, мабуть, переконало імператрицю, що це досить небезпечно. А щоб винищити найбоєздатнішу частину українців, їх знову - близько 20 тисяч - кинули у Перську війну, на територію сучасного Азербайджану.

Характерно, що в Петербурзі припильнували, щоб на війну пішло все вище козацьке офіцерство і вся гетьманська гвардія - найбільш національно свідома і здатна до організації козацького війська частина українського воїнства. Цей факт з усією очевидністю підтверджує, що Катерина І розглядала Перський похід, крім усього іншого, ще й як засіб фізичного ослаблення української нації, деморалізації козацтва.

Тим часом події розгорталися за повелінням неба. Навесні 1727 року Катерина І померла, й імператорську корону перейняв онук Петра Великого Петро II.

Щоправда, корона для 12-річного імператора ще заважка. В Росії точиться боротьба за престол, та за вплив на імператора. Відчуваючи, що імператорська влада слабка і що в Україні назріває повстання, уряд вдається до косметичного полегшення становища. Передусім, Україну позбавлено Малоросійської колегії. І видано, нарешті, Указ про відродження гетьманату та обрання гетьмана. Ось як лаконічно змальовує цю ситуацію в своїй "Історії України" академік Крип'якевич: "Ці зміни викликали в Україні незвичайну радість, що проявилася в адресах до царя, віршах та панегіриках і урочистих маніфестаціях".

Як мало, виявляється, треба до краю приниженому народові, щоб він уклінно дякував тим, кого ще вчора люто ненавидів; дякував тільки за те, що йому повернули право обрати гетьмана, те право, яке цей народ століттями виборював, і таки виборов був, шаблями.

Вибори проходили в Глухові, у вересні 1727 року. З цієї нагоди сюди зволили прибути такий собі таємний радник Ф. Наумов. Які зволили особисто... Від імені його величності...

Достеменно не відомий нам автор "Історії русів", цього досить поважного джерела інформації, не поскупився на докладне змалювання урочистостей. Від нього дізнаємося, що на честь Ради палила 41 гармата. Під цю канонаду, з великою витратою пороху, гетьманом України проголосили полковника Данила Апостола.

Можна не сумніватися, що особа нового гетьмана стала відомою Наумову ще в столиці, де йому висловили традиційне великодержавне "єсть мнєніє!" Там сподівалися, що 73-річ-ний гетьман України доживатиме собі віка смиренно...

Дещо помилилися.

Читаючи вітчизняних істориків - майже всіх, - іноді просто дивом-дивуєшся, з яким раболєпієм подавали вони нам нашу історію. Ну, нехай дехто з гетьманів України таки справді запобігав перед імператором, але ж не всі! Навіщо ж історикові так принижуватися і принижувати народ, задля якого цю "Історію" пишеш? Ось як змальовує, наприклад, автор "Історії русів" буденну подію - від'їзд гетьмана Апостола до Росії: "Гетьман Апостол, впорядкувавши уряд свій, виїхав зараз з чільними урядниками до Москви, щоб скласти подяку свою і всієї нації государеві імператорові за його великі милості, так справедливо й по-батьківськи учинені". Тут уже, як кажуть, історика ніхто за язик не тягне, але ж нема сили волі підвестися з колін та відірвати чоло від монарших чобіт.

Та хай там що, але в політичному житті козацтва й Лівобережної України все ж настало якесь пожвавлення. Відроджено, зокрема, всю традиційну козацьку генеральну старшину, відроджувалися полки, поступово втрачало владу російське чиновництво... І "впорядковував свій уряд* Апостол непогано, дбаючи і про заселення лівобережного поніззя Дніпра, і про розбудову Церкви і, зокрема, Самарського монастиря. "Тоді всі малоросійські жителі, - пише Д. Яворницький, - від ріки Самари і до руки Орелі доручені були руським урядом веденю миргородського полковника, в той час Данила Павловича Апостола та його сина та його сина Петра Даниловича. Апостоли, не боячись, об'їздили цю місцевість, заселяли її козаками, що приходили з-за Дніпра, виписали (для Самарського монастиря - Б.С.) ...настоятеля, ієромонаха Іоаникія".

Але тривало таке відродження недовго. 1730 року Петро II помер од віспи. Це сподіялось мало не перед очима гетьмана Д. Апостола, якого саме викликано до столиці. Гетьман збентежений. Сидить у Москві, чекаючи, чия візьме, хто прийде до влади та якою буде його власна доля.

Корону, як відомо, підхопила племінниця Петра І Анна. По коронації, на якій був і гетьман, почалось роздавання нагород. Д. Апостолові - за вірну службу - припав орден Олександра Невського. Син Апостола Петро дістав призначення на полковника Лубенського. В Україні дещо поменшала кількість (до 6 кавалерійських полків) російських військ, присутність яких тяжким тягарем лягала на селянство та міщан.

Отже за нової влади Україні трохи полегшало? Не дуже. Того самого року понад ЗО тисяч козаків та простого люду мусило йти на спорудження валу Й укріплень між Дніпром і Дінцем - такої собі Великої Української стіни. Ці роботи, що тяглися кілька років, з військової точки зору були просто безглуздими: для захисту від татар і турків лінія нічого не давала. Зате вона рік у рік підривала здоров'я десяткам тисяч українців, яких тримали на цих будовах у нелюдських умовах.

Двадцять тисяч козаків імператриця скерувала на війну проти польського короля С Лещинського. Таким чином російський уряд втрутився - за допомогою українських шабель - у польські справи, намагаючись посадити на польський трон Августа III.

А що ж гетьман Д. Апостол? Він, як міг, допомагав козацтву. Зокрема, домігся дозволу імператриці на повернення з турецьких володінь тих запорожців, які після репресій Петра І перебували на території, підконтрольній Туреччині. Втім, повернення це було не зовсім поверненням: одразу після присяги на вірність російській короні всіх козаків вирядили до Польщі воювати. А ще гетьман пробував обстати за українську Церкву, в життя якої вже аж надто активно почали втручатися російські церковники, що далеко не завжди виходило людям на добро. Проте всі ці його справи та задуми не набули викінчення: в січні 1734 року гетьман помер. Поховано його з усіма можливими почестями в Сорочинцях, у церкві, яку свого часу Д. Апостол збудував на свій кошт.

Кого ж обрали на його місце? А нікого. "Велика батьківська милість імператорська" на ньому скінчилася. Гетьмана, бач їм треба! Годі з них і Малоросійської колегії, яку одразу по смерті гетьмана відродили. А щоб українці не підводили голів; знову нагнали на їхні землі російських солдатів. Що народ і зафіксував у своїй творчості: "Москалики-соколики, поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові (після походу, мабуть, або на зимовий постій, - Б. С.) поїсте й останні корови ". І поверталися, поїдали. Якщо народ втрачає право на утримання власної армії, йому доводиться годувати чужинську. Так було і так буде.

пернач Павла Полуботка

Кирило Розумовський, граф, гетьман Лівобережної України, генерал-фельдмаршал.
Іван Білецький, кошовий отаман запорізького козацтва.
Григорій Лантух, кошовий отаман запорізького козацтва.
Пилип Федорів, кошовий отаман запорізького козацтва.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Максим Залізняк, керівник гайдамацького повстання, гетьман повстанського війська.
Іван Гонта, сотник надвірної міліції, полковник уманський, командир повстанського корпусу гайдамаків.
Верлан, сотник надвірних козаків, отаман гайдамаків.
Сава Чалий, сотник надвірних козаків, ватажок гайдамацького загону, полковник надвірних козаків.
Василь Сич, кошовий отаман запорізького козацтва.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru