Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Григорій Рашпиль, наказний отаман Чорноморського козацького війська.

Григорій Рашпиль, наказний отаман Чорноморського козацького війська.

На відміну від Олексія Безкровного, наказний отаман Григорій Рашпиль не відрізнявся ні особливою фізичною силою, ні видатними військовими здібностями. Зате володів талантом організатора. Отримавши, орієнтовано, у 1833 році, булаву наказного отамана, цей козак-чорноморець скептично оглянув усі попередні роки безкінечного протистояння між козаками-українцями та гірцями і вигукнув: "Брат ця, скільки ж можна?! Що ж це за життя: щоб ось так, вік-вічний ворогувати?!". Ні, і при ньому ще певний час тривали сутички між черкесами й козацькими прикордонними заставами, й при ньому окремі групи джигітів-хиджретів проривалися скрізь козацькі заслони і здійснювали напади на кубанські станиці. Але, замість того, щоб негайно збирати козаків та вирушати у " похід помсти, як це робили його попередники, Григорій Рашпиль, навпаки, шукав нагоди порозумітися з черкеськими старійшинами, налагоджував взаємини з черкеськими князями, впливовими мулами, польовими ватажками-командирами.

Ясна річ, йому теж кілька разів довелося з загонами козаків відбивати напади черкесів" і діяв він у цих випадках рішуче. А в 1849 році отаману Нашпилю випало відправляти щойно сформований Збірно-Лінійний полк козаків в "Угорський похід" російської армії. Проте душа цього освіченого, обдарованого козака все ж таки тяглася не стільки до зброї, скільки до плуга та книжки. Він, власне, був першим отаманом, котрий якось, після чергового нападу горців, закликав не до помсти їм, а до... проведення спільного ярмарку. Діставши запрошення на один із таких традиційних ярмарків у Катеринодарі, горці спочатку не повірили у щирість козаків, вирішили, що то чорноморці готують пастку. Але незабаром сміливці рознесли навколишніми аулами звістку про те, що прийняли їх добре і що козаки охоче купують їх глечики, кинджали, прикраси, інші вироби. І з часом у різних станицях на ярмарках почали з'являтися десятки горців, які поступово переконувалися, що торгувати все ж таки краще, ніж воювати.

Звичаї, традиції черкесів, закони гір, за якими вони жили тут із покоління в покоління підтримуючи лад у своїй громаді, все це не могло не цікавити отамана Рашпиля. До того ж, він розумів: щоб налагоджувати з горцями дружні взаємини, треба знати їх психологію, звичаї, традиції, мову, релігію, світогляд. А щоб пізнавати все це міг не лише він, але й інші старшини, наказний отаман склав "Зібрання Адату", тобто неписаних законів черкесів, основи яких було закладено сотні літ назад. І яким же був подив багатьох черкесів, котрим доводилося згодом мати справу з командуючим козацьким військом, коли вони відкривали для себе, що той знає положення "Адату" і тлумачить їх краще, ніж дехто з наймудріших старійшин та священиків. А це справляло враження! І незабаром склалося так, що коли між двома родами, аулами чи й гірськими племенами виникали якісь непорозуміння, представники їх зверталися за порадою та розсудом саме до козацького отамана Рашпиля.

Тим часом чимало проблем накопичилося й у взаєминах між окремими станицями та куренями Чорноморського козацтва. Й особливо гострою була проблема розподілу землі. Дивна річ: ще недавно козакам здавалося, що землі на Кубані неходжено-неміряно: скільки хочеш, стільки й обробляй. Але вже в двадцяті роки XIX століття стало зрозуміло, що її бракує. Ні, її, звичайно, поки що, вистачало, але з'являється все більше старшин, які прагнучи ставати великими землевласниками, перетворюють свої хутори на поміщицькі маєтки і, користуючись владою та впливом, нахабно загарбують громадські станичні землі. Так ось, Григорій Рашпиль наказав своїй старшині здійснити своєрідний реєстр земель, підпорядкованих кожному куреню, кожній станиці, і чітко визначити, кому якої землі і скільки належить, а ще - визначити кордони громадських земель і закріпити її за тією чи іншою громадою. Тобто отаман заклав правову базу для того, щоб надалі можна було вирішувати будь-які проблеми, пов'язані з поділом громадської землі. І за це чорноморці були дуже вдячні своєму отаманові. Але саме ці його заходи викликали хвилю невдоволення серед певної частини старшин, котрі почали плести інтриги та надсилати скарги і доноси російському командуванню, з вимогою відсторонити Григорія Рашпиля від посади наказного. Проте, отамана це не зупиняло.

Служба в козацьких частинах мала свої особливості. До того ж, отаман розумів: щоб мати свої офіцерські кадри, слід уже зараз подбати про створення відповідних військових училищ. Тож саме з його ініціативи в Катеринодарі було відкрито першу Чорноморську козацьку військову гімназій, де здібні сини незаможних козаків навчалися коштом військової канцелярії.

Активно переймався Григорій Рашпиль і військово-адміністративною реформою Чорноморії. Під його керівництвом працювала комісія, яка створила нове "Положення про Чорноморське козацьке військо", котре було затверджене на початку літа 1842 року на Старшинській Раді, а 1 липня - Військовою колегією Росії. Згідно з цим положенням, усю територію Чорноморії було поділено на 3 округи: Таманський, Катеринодарський та Єйський, на чолі яких стояли .окружні полковники, що одразу ж дозволило налагодити краще військово-адміністративне управління. Передбачено було також, що кожен округ виставляє для несення служби по чотири кінні полки, по три піхотні батальйони та по одній батареї. Тобто чорноморське козацтво повинно було постійно тримати "під рушницею" 12 полків, дев'ять окремих батальйонів та три батареї, котрі виступали в ролі регулярного війська. Ясна річ, на випадок війни, в Чорноморії оголошувалася додаткова мобілізація козаків резерву. Крім того, всі три округи спільно формували Лейб-Гвардії Чорноморський козацький дивізіон, котрий служив, здебільшого, в Петербурзі, та Гарнізонну артилерійську роту, котра захищала Катеринодар.

До речі, ця реформа дозволила впорядкувати взаємини між канцелярією наказного отамана та російським військовим командуванням, котре, не рахуючись із втратами козацтва та його можливостями, вимагало виставляти для боротьби з горцями все нові й нові військові частини, які слід було озброювати й утримувати за громадський кошт. Відтепер чорноморці добре знали, які сили вони повинні виставляти, і це дещо обмежувало апетити російського командування.

До речі, навіть згідно з новим "Положенням", земля в Чорноморії все ще продовжувала залишатися колективною, громадською власністю. Оті наділи, котрі отримували козаки, не ставали їх приватною власністю, а залишалися власністю громадською, отож не могли передаватися у спадок чи продаватися. Якими ж були розміри цих наділів? Козацьким генералам належало мати по 1500 десятин, старшим офіцерам - по 400 десятин, молодшим офіцерам - по 200 й, нарешті, рядовий козак отримував ЗО десятин. Цікаво, що якщо в родині народжувався хлопець, він негайно отримував з громадської землі свою часточку. Якщо ж народжувалася дівчина, наділу їй не було: мовляв, вийде заміж, тоді й господарюватиме. І лише в 1862 році з'явився закон, згідно з яким, частина землі переходила у приватну власність, а першими власниками ставали козацькі офіцери.

Постав Григорій Рашпиль як наказний отаман і ще перед однією жагучою соціальною проблемою: на території Чорноморії почало з'являтися все більше й більше втікачів, особливо, з України. За традицією, втікачі не підлягали видачі, тобто поверненню в рідні краї, у поміщицькі маєтки, проте й узаконити їх перебування на Кубані теж було дуже важко. Ці люди, як правило, не мали жодних документів, а головне, не існувало правової бази, котра дозволяла б зараховувати їх до козацтва, й ось, після неодноразового звертання Г. Рашпиля до російського командування та до Петербурга, такий Указ Урядового Сенату нарешті з'явився. Датований він 30 травня 1847 року.

"Звелено зараховувати до війська бродяг обох статей" - лаконічно переказано його зміст в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири".

Про те, наскільки нагальною виявилася ця проблема, свідчить вже хоча б той факт, що до кінця 1850 року, тобто за якихось три з лишком роки, на підставі цього Указу, до Чорноморського козацького війська було зараховано майже 15 тисяч чоловіків та жінок, котрі доти вважалися "бродягами". Захід цей був надзвичайно важливим. По-перше, він значно поліпшив соціальну ситуацію в краї, адже після зарахування, ці бродяги набували всіх прав козаків, в тому числі, вони отримували земельні наділи та дозвіл на спорудження житла, ведення свого господарства. Це ж дало змогу і збільшити кількість воїнів-козаків, військо яких постійно зазнавало втрат під час походів та сутичок з горцями.

Визнанням заслуг українського козацтва перед Російською імперією стало вручення 10 жовтня 1843 року Чорноморському козацькому війську Георгіївського прапора "во внимание к полезной службе черноморцев и их храбрости*, як пояснювалося це "монарше благовоління". Були вручені прапори, щоправда, не георгіївські, а звичайні, й окремим полкам та батальйонам*

Як тонкий знавець запорозької старовини, Рашпиль з великою прихильністю ставився до тих небагатьох козаків-характерників, котрі продовжували на Чорноморії традиції запорозького характерництва. Відтак, отаман всіляко підтримував на Кубані розвиток одного з різновидів характерництва - руху пластунів. Саме при отамані Г. Рашпилі цілковито сформувалися товариства козаків-пластунів, котрі були і вмілими розвідниками, і знахарями, і, як би ми тепер сказали, екстрасенсами.

Пластуни мали своїх ватагів-отаманів, та й поповнення до товариства добирали самі - з молодиків, котрі за своїми психологічними, фізичними властивостями та рисами характеру якнайкраще підходили для того, щоб оволодівати пластунськими секретами, що почали передаватися з покоління в покоління. Зазвичай, кожен пластун досить досконало вмів маскуватися на місцевості, знав кілька кавказьких мов та діалектів, майстерно володів усіма видами зброї, влучно стріляв влучав у ворога, здалеку кидаючи кинджали; опановував прийомами рукопашного бою, імітував голоси різних птахів і тварин, що допомагало пластунам "перемовлятися" мовою сигналів на значній відстані, не викликаючи в горців жодної підозри. А ще найславетніші з-поміж пластунів - такі, як Юхим Жорник, Хома Коваленко, Макар Шульга - вважалися чаклунами, які вміли замовляти рани чи хвороби, володіли даром навіювання, тобто гіпнозом; були чудовими знахарями. Це про них та їх побратимів Мандруйка, Василя Дзюбу, Гуртового складали легенди, поширювали всілякі чутки й оповідки.

Ще чекає на глибинне вивчення система підготовки козаків-характерників, у стані яких розвідники-пластуни були лише однією з ланок. На жаль, у тих джерелах, які дійшли до нас, і, зокрема, в історичних розвідках перших кубанських істориків - Прокопія Короленка, Івана Попка, Федора Щербини - майже нічого не мовиться про спеціальні, умовно кажучи, школи характерників, на які перетворювалися їхні ватаги. Щоправда, самі адепти характерництва, носії його секретів, які і виступали в ролі вчителів, розповсюджувалися про них дуже неохоче, а кожен, хто ставав їх учнем, приймав обітницю нерозголошення. Та все ж таки настав час по крихтах зібрати все, що ще можна в цьому русі відродити.

На всю Російську імперію прославилися українські кубанські пластуни під час оборони Севастополя в 1854-1855 роках, де діяли два окремі пластунські (2-й та 8-й) батальйони. Це пластуни, підкравшись вночі до четвертого французького бастіону, захопили його в рукопашному бою, знищивши при цьому майже всіх гармашів та солдатів прикриття, а відступаючи, урядник-велетень Іван Герасименко прихопив з собою - поклав на плече та й поніс! - багатопудову мортиру, викликавши невимовний подив в усіх, хто став свідком, його повернення на свої позиції. Згодом пластунські підрозділи росіяни використовували в усіх війнах, в тому числі і під час Першої світової.

Відомо, що кубанське козацтво майже в повному військовому складі своєму брало участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр., проте мало хто знав, що саме пластуни особливо відзначилися при обороні Шипки (в Болгарії). А на російсько-японську війну 1904-1905 рр. було відправлено аж шість батальйонів пластунів-кубанців, які проявляли там чудеса хоробрості.

З прийняттям згадуваного мною "Положення", визначилася нарешті і військова форма - однострій - чорноморського козацтва. Загалом, наказ про перехід на новий однострій з'явився ще в 1814 році, одразу після війни з Наполеоном, коли постала потреба в тому, щоб Чорноморське військо мало свій усталений однострій і більше скидалося на регулярне. Одначе й після цього наказу значна частина козаків продовжувала з'являтися на службу в різнобарвних шароварах, жупанах та вишиванках, тобто в традиційному одязі запорозьких козаків. У той час, як інша частина вже одягалася в черкески, бешмети, носила башлики та папахи. Ось як подає цей процес "перевдягання" нащадків запорозького козацтва Д. Білий у "Малиновому клині":

"Поступово під час війни чорноморці змінювали форму одягу, запозичуючи її у черкесів, оскільки вона була більш придатною для ведення бойових дій у гірських умовах. Так склався особливий тип козаківкубанців, які носили вже бешмети, черкески, башлики та папахи. Бешмет, або чекмень, шили з різнобарвної тканини - синьої, жовтої, червоної, й одягали на сорочку. Довжиною він був трохи нижче стегон, з широким стоячим комірцем. Взимку кубанці носили теплі стьобані бешмети, а влітку прості, на підкладці. На бешмет одягали черкеску, яку шили з тонкого сукна, довжиною нижче колін, з низьким вирізом на грудях, що відкривав бешмет, рукава робили широкими донизу, з кольоровими відворотами. На грудях черкески були нашиті газирі, які спочатку служили своєрідною схованкою для порохових набоїв, а потім, з розповсюдженням скорострільних гвинтівок, у них вставляли особливі прикраси. Підперезувалися кубанці тонким кавказьким ремінцем з жерстяним набором, на який чіпляли кинджал. На голові носили високі смушкові шапки. В 40-х роках цей одяг став головним військовим строєм чорноморців. Козаки кожної станиці, які служили разом, мали окремі кольори, але загальновійськовими були чорний (у пластунів), темно-синій (у кавалерії) і зелений (у гармашів).

...Уперших поколінь чорноморців надзвичайною популярністю користувалися ратища ("Козаку без ратища - що дівчині без намиста" ), але потім їх замінили короткі списи9 якими козаки володіли блискуче. Разом з одягом чорноморці запозичили у черкесів і довгі кинджали та шаблі".1

Освоєння нових покубанських територій вимагало й нових хвиль переселенців. Отож Григорію Рашпилю як наказному отаманові випало стати організатором останньої великої хвилі такого переселення з Лівобережної України та Слобожанщини. В ці краї було відряджено десятки козаків-агітаторів, котрі знали, що саме і як розповідати місцевим селянам, щоб зародити в них інтерес до далекої кубанської землі. Тим паче, що особливо кривити душею козакам не доводилося: вони справді жили вільним життям, не знаючи, що таке кріпацтво; там господар був господарем на своїй землі. Статистика стверджує, що упродовж 1848-1849 років, поки тривала ця хвиля переселення, в Чорноморію перебралося понад 14 тисяч українців.

Ще раніше, в 1843 році, на Кубань прибули два полки чугуївських козаків, котрі свого часу, відійшовши з-під міста Чугуєва, що на Харківщині, на нові землі, до верхів'я річки Кубані, заснували там своє козацьке товариство. Дізнавшись, що на пониззі Кубані утворилося таке добірне лицарство, козаки-чугуївці, ясна річ, захотіли приєднатися до нього, щоб разом жити й боротися.

Незважаючи на всю свою старанність, наказний отаман Григорій Рашпиль все ж таки не користувався якоюсь особливою прихильністю у російського командування й, особливо, в царського намісника на Кавказі, але в історії українського кубанського козацтва слід свій він залишив. Тож не забуваймо його.

Булава

Яків Кухаренко, кошовий отаман Азовського козацтва, наказний отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор, драматург, фольклорист.
Іван Попко, генерал-майор козацьких військ, один із перших істориків Чорноморського козацького війська.
Андро-Олександр Ланжерон, граф, генерал від інфантерії російської армії, генерал-губернатор Новоросійського краю, головнокомандуючий Бузьким та Чорноморським козацькими військами.
Григір Орлик, граф, генерал-лейтенант французької армії часів Людовика XV генерал-ад'ютант польського короля, один з найталановитіших французьких полководців XVIII століття. Оборонець відродження запорізького козацтва та незалежності України.
Слово до України. Замість післямови.
Академік БОГДАН СУШИНСЬКИЙ (Про автора )
ВСТУП
ЧАСТИНА І. ЗАХІДНА ЄВРОПА ТА ПІВНІЧНА АМЕРИКА: ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ
Розділ 1. Міжнародні відносини
1. Формування повоєнного міжнародного порядку