Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Кризи та локальні конфлікти

Внутрішньополітичні зміни, що відбувалися в СРСР після смерті Сталіна, викликали великий інтерес у країнах східного блоку. В різних суспільно-політичних середовищах Центрально-Східної Європи під впливом процесів десталінізації в СРСР пробудилися надії на послаблення тоталітарних режимів і демократизацію суспільно-політичного життя. На ґрунті цих настроїв у деяких країнах дійшло до масових протестних акцій проти намагання правлячих комуністичних верхів зберегти старі соціально-економічні відносини та наявну систему влади. Прикметною ознакою міжнародних обставин, що складалися навколо всіх цих подій всередині східного блоку, було фактичне визнання великими державами Заходу поділу Європи на сфери впливу.

Найперше невдоволення політикою промосковського керівництва набрало вибухового характеру у Східній Німеччини економічне становище якої було досить важким. Уже через три місяці після смерті Сталіна стало очевидним, що сподівання на послаблення економічного тиску на населення є марним, коли східнонімецьким робітникам було підвищено виробничі норми, що у висліді означало зменшення заробітків. У відповідь 17 червня 1953 р. робітники Східного Берліна на знак протесту припинили працю.

Наступного дня до страйку приєдналися робітники інших міст НДР. У ході масових демонстрацій висловлювалися і політичні вимоги - вільних виборів, об'єднання Німеччини. Для придушення виступів населення були використані радянські танкові частини, багато учасників протестних акцій загинуло або було поранено.

Нова хвиля рухів спротиву в країнах "народної демократії" пройшла в період після XX з'їзду Комуністичної партії Радянського Союзу, що працював 14-25 лютого 1956 р. З'їзд ревізував ряд тез, внесених Й. Сталіним у комуністичну ідеологію. Особливо великий резонанс викликала за кордоном виголошена на закритому засіданні з'їзду доповідь М. Хрущова "Про культ особи та його наслідки", в якій було піддано гострій критиці культ Сталіна та запроваджені ним метоли діяльності. Текст таємної доповіді був переданий на Захід, де опублікований великими накладами. Матеріали XX з'їзду КПРС стали предметом широкої дискусії на тему комунізму та СРСР. Часто ці дискусії, які набирали великої гостроти, приводили до дезорганізації в лавах партій та структурах міжнародного комуністичного руху.

Серед країн так званого соціалістичного табору найбільш напружена ситуація склалася у Польщі та Угорщині. У Польщі, в ході обговорення таємної доповіді Хрущова, в керівництві правлячої партії активізувалася група, яка осуджувала систему влади в Радянському Союзі та закликала до проведення кардинальних реформ і послаблення співпраці з СРСР. 28 червня 1956 р. у Познані вибухнув загальний страйк, який переріс у збройні сутички з представниками органів громадської безпеки. Власті залучили до акції військові відділи, загинуло близько 70 осіб, сотні людей були поранені. Восени 1956 р. ситуація в країні досягла найвищої напруги; в ході дискусій і демонстрацій лунали вимоги про усунення радянських радників, відновлення політичного та економічного суверенітету держави, виправлення помилок. До керівництва партії було обрано виключеного з неї у 1948 р., а згодом репресованого Владислава Ґомулку. Прагнучи не допустити змін, радянське керівництво відправило на Варшаву дислоковані в Польщі радянські дивізії. Нове польське партійне керівництво прийшло, однак, до порозуміння з СРСР: запевнило, що Польща, досягаючи суверенітету, залишиться в Раді економічної взаємодопомоги та у Варшавському договорі. Радянські військові частини повернули до казарм.

Особлива ситуація всередині східного блоку означилася у подіях в Угорщині, де у жовтні 1956 р. піднялося повстання проти комуністичного прорадянського режиму. Після того як голова коаліційного уряду Імре Надь проголосив запровадження багатопартійної системи, вихід Угорщини з Варшавського договору і нейтральний статус країни, в Угорщину 4 листопада вторглася радянська армія і придушила повстанський рух. У ході боїв загинуло кілька тисяч людей, понад 200 тисяч осіб полишили країну і подалися в еміграцію. Брутальна інтервенція в Угорщині була першим переконливим свідченням існування у Центрально-Східній Європі радянської сфери впливу і залежності малих держав від Радянського Союзу. Водночас виявилося, що всупереч сподіванням угорського суспільства, з існуванням такого впливу погодилися західні держави, які не зважилися прийти на допомогу повстанням у Будапешті і вступити, таким чином, у збройний конфлікт із радянськими військами.

Інтервенція СРСР в Угорщині була оскаржена в ООН. Уряд США зайняв примирливу позицію. В Сполучених Штатах якраз завершувалася виборча кампанія і президент Д. Єйзенгауер, який домагався нового обрання, поводився дуже обережно. Справа була винесена на розгляд XI сесії Асамблеї ООН. Сесія прийняла резолюцію з вимогою виведення радянських військ із Угорщини і проведення в країні демократичних виборів. Однак новий угорський уряд, очолюваний Яношем Кала ром, розцінив ці вимоги як втручання у внутрішні справи Угорщини і відмовився їх виконувати. Та угорське національне повстання і всі пов'язані з цим обставини були лише одним із найгостріших моментів у кризових подіях 1956 р.

Майже одночасно з подіями в Угорщині склалася конфліктна ситуація на Близькому Сході, до якої спричинилися великі європейські держави і втрутилися обидві наддержави. В епіцентрі міжнародних колізій опинилася справа контролю над Сусцьким каналом. 27 липня 1956 р. уряд Єгипту оголосив про націоналізацію каналу. Це рішення викликало спротив Міжнародного товариства Суецького каналу та Великої Британії і Франції, головних акціонерів Товариства. Конфлікт навколо націоналізації Суецького каналу привів до утворення військової коаліції Великої Британії та Франції з Ізраїлем. Останній перебував у стані конфлікту з Єгиптом від 1948 р. 29 жовтня 1956 р. ізраїльські війська розпочали воєнні дії проти Єгипту; десантні відділи та бронетанкові частини протягом шістьох днів розбили єгипетські збройні сили і зайняли округ Гази та Синайський півострів, забезпечивши собі вихід до затоки Акаба на Червоному морі. 31 жовтня британська та французька авіація бомбардувала єгипетські військові об'єкти. Десантні відділи 5 листопада висадилися в Порт-Саїді, однак, з огляду на ускладнення міжнародної ситуації, не змогли опанувати смугу каналу. До акції приступила ООН, яка засудила агресію. Велика Британія та Франція опинилися під вогнем критики з боку арабських країн та СРСР. Із осудом англо-французької акції виступила адміністрація США. ООН 4 листопада ухвалила резолюцію, яка вимагала від Ізраїлю відведення військ на лінію розмежування. Радянський Союз погрозив, що, в разі відмови Великої Британії та Франції підпорядкуватися резолюції, буде змушений силою відновити мир на Близькому Сході. Світ опинився на грані нової загальної війни.

У ситуації, що склалася, Велика Британія, Франція та Ізраїль 6 листопада припинили бойові дії. Велика Британія і Франція змушені були остаточно відійти з зони Суецького каналу, програвши при цьому боротьбу не лише за канал, а й за домінуючі виливи на Близькому Сході. А невдовзі, 5 березня 1957 р. президент Д. Ейзенхауер проголосив, що Сполучені Штати переймають відповідальність за підтримання порядку і миру на Близькому Сході.

Найбільш дражливим елементом нової системи міжнародних відносин залишалося німецьке питання. Включення ФРН до НАТО і НДР до Варшавського договору робило його розв'язання в даній ситуації неможливим. Тим більше, що нове радянське керівництво на чолі з Микитою Хрущовим, що прийшло до влади після смерті И. Сталіна, почало нав'язувати тезу про наявність двох німецьких держав як доконаний факт.

У контексті нової фази ускладнення німецького питання відбулося встановлення у вересні 1955 р. дипломатичних відносин між СРСР і ФРН та наступне укладення договору з НДР. Прагненню країн Заходу до відновлення єдності Німеччини протистояла дедалі наполегливіша політика Радянського Союзу, спрямована на закріплення поділу Німеччини. Важливим мотивом, що спонукав активізацію політичних заходів Москви, було становище Берліна на межі двох військово-політичних блоків як одного з вузлових пунктів їх протистояння. Політична позиція Берліна дедалі більше залежала від розвитку міжнародних подій. Там перехрещувалися водночас як інтереси чотирьох великих держав, так і двох німецьких держав. Політика обох німецьких урядів упродовж 50-х років привела до того, що відбулося майже цілковите політичне, економічне, правове і культурне включення обох частин міста до НДР та ФРН.

Однак найістотніше значення для загострення конфронтації у міжнародних відносинах навколо Західного Берліна мали дедалі чисельніші переселення мешканців НДР та Східного Берліна до західних секторів міста, а звідти - до Федеративної Республіки. Всього за час від 1945 по серпень 1961 р. втекло з радянської зони окупації, а потім з НДР понад 3,1 млн осіб, у тому числі близько половини з них були у віці до 25 років.

На цьому тлі наростали непорозуміння, які привели до загострення т. зв. берлінської проблеми. 29 листопада М. Хрущов, у порозумінні з властями НДР, надіслав західним державам сформульовані в ультимативному тоні дипломатичні ноти, в яких вимагав надання Західному Берлінові статусу "вільного міста", зокрема його демілітаризації, гарантованої чотирма великими державами, обома німецькими державами або ООН. Радянський уряд погрожував при цьому, що невиконання його вимог упродовж шести місяців дасть привід для передання НДР, на основі спеціальної угоди, радянських прав та відповідальності за Берлін і Німеччину як цілісність. Уряди західних держав 31 грудня 1958 р. підтвердили свої окупаційні права на Західний Берлін.

10 січня 1959 р. СРСР оголосив проект мирного договору, який мав бути укладений з обома німецькими державами або з їхньою конфедерацією. Проект передбачав, зокрема, надання, попервах, Західному Берлінові статусу демілітаризованого вільного міста; майбутня Німеччина мала право на власні збройні сили, але мусила взяти зобов'язання не входити у жоден військовий союз, спрямований проти держав-учасниць договору. 16 лютого 1959 р. західні держави відхилили радянський проект мирного договору, але виявляли при цьому готовність до продовження переговорів на тему різних аспектів німецького питання.

Невдовзі у Женеві зібралася конференція міністрів закордонних справ чотирьох великих держав, робота якої тривала від 11 травня до 20 червня та від 13 липня до 5 серпня 1959 р. Державний секретар СШЛ Крістіан Гертер запропонував, від імені делегацій західних держав, план у справі об'єднання Німеччини та європейської безпеки. План передбачав об'єднання Берліна шляхом проведення вільних виборів до Конституційних зборів, створення загально-німецького уряду та мирне врегулювання. Радянська делегація відкинула проект К. Гертера і наполягала на прийнятті плану, запропонованого СРСР 10 січня. Ставало очевидним, що розбіжності в позиціях обох сторін у справі об'єднання Німеччини І мирного договору є настільки значним, що подальше обговорення не дає надії на позитивний результат. Однак не принесло успіху й обмеження тематики дискусії щодо проблеми Західного Берліна. Непоступливість радянської делегації під час женевської конференції переконливо свідчила, що СРСР рішуче зацікавлений у збереженні наявного стану в Німеччині.

Так само безуспішно завершилася спроба проведення конференції глав урядів великих держав, яка, згідно з попередню домовленістю, мала відбутися у Парижі 16 травня 1960 р. М. Хрущов відмовився від участі в конференції, використавши як припіл інцидент, що виник у зв'язку з польотами американських розвідувальних літаків над територією СРСР. Німецьке питання обговорювалося під час зустрічі М. Хрущова з новим президентом США Джоном Кеннеді, що відбувалася у Відні 3-4 червня 1961 р. Однак жодною прогресу в пошуку порозуміння стосовно Західного Берліна не досягнули. Взаємини між Москвою і Вашингтоном загострювалися. Американська адміністрація дала таємне розпорядження про початок організації "повітряного мосту" до Західного Берліна та переміщення до Європи шести дивізій.

26 - 27 липня 1961 р. колишній високий комісар США у ФРН Джон Мак-Клой за дорученням президента мав таємну зустріч із М. Хрущовим у Сочі. Внаслідок переговорів обидві сторони дійшли згоди: якщо подальші дії СРСР обмежаться однобічною акцією у східному секторі Берліна, то реакція Вашингтона зведеться до формальних протестів. 13 серпня 1961 р. уряд НДР після узгодження з радянським керівництвом приступив до будівництва тимчасових укріплень на кордоні в Берліні, які надалі перетворено у постійний мур. Він відокремив західну та східну частини міста на довжину 45 км. Цей факт спричинив поважне загострення ситуації в Європі. Західні держави обмежилися лише формальними протестами. Криза закінчилася збереженням їхніх прав у Західному Берліні та остаточним поділом Берліна.

Кризи і локальні воєнні конфлікти кінця 40-х та 50-х років, у яких прямо чи опосередковано стикалися наддержави, розгорталися поблизу зони впливу Радянського Союзу. Натомість наступна міжнародна криза, пов'язана з подіями на Кубі, засвідчила, що поняття зони впливу перестає віднині бути географічним

У січні 1959 р. до влади на Кубі прийшов революційний уряд Фіделя Кастро. Від літа 1959 р. американо-кубинські відносини стали швидко погіршуватися і досягли значної напруги. Після розриву дипломатичних відносин із Кубою н січні 1961 р. в адміністрації США стали всерйоз задумуватися над можливістю використання кубинських емігрантів для усунення лівої диктатури в Гавані. У квітні 1961 р. підготовлений в США загін кубинських бойовиків-емігрантів вторгся на територію Куби. Але операція провалилася, група була розгромлена.

Закордонна політика Ф. Кастро ставала відтак дедалі більш прорадинською і антиамериканською. У грудні 1961 р. Ф. Кастро заявив у одній із промов про свій нерозривний зв'язок із марксизмом-ленінізмом. Влітку 1962 р. представники кубинського уряду Рауль Кастро і Ернесто Чс Гевара під час візиту до Москви звернулися до радянського керівництва з проханням вжити заходів для захисту Куби від можливого нападу з боку СІНА. М. Хрущов дав згоду. На Кубу прибули радянські фахівці й відповідні матеріали. Розпочалися таємні роботи для спорудження ракетних баз.

На початку вересня 1962 р. з'явилася перша інформація з кіл кубинської еміграції про таємне розташування на Кубі стартових майданчиків для ракет середнього радіусу дії. 15 жовтня американський літак-розвідник сфотографував уже змонтовані радянські ракетні установки. 22 жовтня президент США Дж. Кеннеді у телевізійному виступі поінформував американський народ про серйозність ситуації і оголосив про застосування цілковитої морської блокади Куби та можливість здійснення превентивної атаки на острів. Стратегічні сили СРСР і США були приведені у стан підвищеної бойової готовності. Представники СРСР і Куби виступили з вимогою скликання надзвичайного засідання Ради Безпеки ООН. Світ опинився перед загрозою вибуху глобального ядерного конфлікту. 25 жовтня президент США надіслав М. Хрущову категоричну вимогу вивезення ракет із Куби взамін на скасування американської блокади і відмову США від наміру здійснення збройної інтервенції на острів.

28 жовтня 1962 р. М. Хрущов повідомив у Вашингтон про свою згоду на демонтаж ракетних установок під міжнародним контролем. Він наголошував при цьому на зобов'язанні США не вторгатися на Кубу. Це означало поразку радянського керівництва і особисто М. Хрущова. Натомість врегулювання конфлікту було значущим успіхом США, престиж яких у світі, зокрема в Латинській Америці, зріс. Президент Дж. Кеннеді виявив силу свого характеру, здібності, політичну гнучкість в умовах загрози, що нависла над його країною. Це забезпечило йому популярність як на міжнародній арені, так і в американському суспільстві.

Криза навколо ракет на Кубі дала можливість радянським керівникам усвідомити, що США, як і раніше, переважають у системі озброєнь, і змусила їх переосмислити свою зовнішньополітичну стратегію. Ці події стали завершальним пунктом "гарячої" фази холодної війни. Після жовтня 1962 р. у світі не сталося жодного політичного загострення, що загрожувало б можливістю ядерного конфлікту.

Перша пряма конфронтація наддержав навколо Куби у жовтні 1962 р. привела до нової фази світової політики. На порядок денний у взаєминах між Сходом і Заходом ставало питання про необхідність усунення безпосередньої воєнної загрози. До пошуку порозуміння щодо роззброєння схилялися обидві сторони. В результаті взаємних зусиль уже невдовзі було укладено перші угоди. 5 серпня 1963 р. США, Велика Британія і СРСР підписали у Москві угоду про припинення ядерних випробувань в атмосфері. Ця домовленість викликала широку підтримку у світі: на жовтень 1963 р. до угоди приєдналося 99 держав. Подальші тривалі переговори завершилися підписанням у липні 1968 р. угоди між США, СРСР та Великою Британією про нерозповсюдження ядерної зброї. Ці перші кроки на шляху послаблення напруги у взаєминах наддержав, спричинюваної змаганням у ядерних озброєннях, перехрещувалися з новими політичними кризами, до яких тою чи іншою мірою були причетні обидві сторони. Одначе під час них не доходило до прямого зіткнення між великими державами.

Подібна ситуація виникла під час третьої ірансько-арабської війни у 1967 р. В умовах наростання напруги між Єгиптом, підтримуваним іншими арабськими країнами, та Ізраїлем у травні 1967 р. ізраїльське керівництво вирішило вдатися до радикальних засобів. Ізраїльська авіація 5 червня несподівано вчинила наліт на єгипетські летовища і протягом короткого часу знищила майже всі літаки. Надалі атаковано Голанські висоти у Сирії та Йорданії. 6 та 7 червня ізраїльські десантні підрозділи зайняли східну частину Єрусалиму, з'єднавши обидві частини поділеного до того міста. На вимогу Ради Безпеки ООН бойові дії були припинені. Війна тривала лише шість днів, і завершилася цілковитою поразкою коаліції арабських держав.

Перемога Ізраїлю була наслідком і вмілих дій військового командування, і значної військової співпраці з західними країнами, головно США. Війна на Близькому Сході викликала широкий резонанс у світі та спричинила далекосяжну кризу у міжнародних відносинах. Радянський Союз оцінив дії Ізраїлю як агресію та політичну провокацію і зажадав негайного виведення ізраїльських військ із зайнятих територій. Ізраїль, відчуваючи підтримку США та Великої Британії, зігнорував цю вимогу. У зв'язку з цим СРСР розірвав із ним дипломатичні відносини. Критикуючи дії Ізраїлю, радянське керівництво пов'язувало складну ситуацію на Близькому Сході з політикою США в регіоні. Вслід за СРСР дипломатичні відносини з Ізраїлем розірвали країни "народної демократії", арабські держави і деякі країни третього світу. У соціалістичних країнах розпочато боротьбу з так званим сіонізмом. Не брала участь у цій акції Румунія, яка не розірвала відносин із Ізраїлем. Рада Безпеки ООН 22 листопада 1967 р. прийняла рішення, яке передбачало виведення ізраїльських військ з окупованих територій та нормалізацію стосунків Тель-Авіва з арабськими країнами. Ізраїль погодився з цією резолюцією, однак не виконав її з огляду на позицію арабських держав. Безуспішно закінчилися спроби врегулювання конфлікту за допомогою посередницької місії уповноваженого ООН Гуннара Яррінга (1967 - 1972).

Тим часом назрівала складна внутрішньополітична ситуація в Чехословаччині. У 1967 р. тут спостерігалося політичне пожвавлення. Активізувалася, зокрема, творча інтелігенція, а особливо письменники. Висувалися вимоги скасування попередньої цензури, розширення контактів із Заходом, зміни конституції. Цей рух знаходив підтримку західних засобів масової інформації і поступово охоплював партійні середовища. Внаслідок гострої критики на адресу керівництва комуністичної партії, що розгорнулася на зламі 1967 - 1968 рр., відбулися зміни на вищих щаблях партійної влади. У січні 1968 р. посаду Генерального секретаря ЦК КПЧ обійняв Александр Дубчек. Він виступав за демократизацію політичної системи та проведення реформ під гаслом будівництва "соціалізму з людським обличчям". Відбулися значні персональні зміни, на вищі посади в державному керівництві прийшла група реформаторів, що домагалися цілковитої зміни дотеперішньої системи. Зміни, що відбувалися в Чехословаччині, викликали велике зацікавлення в інших країнах. На Заході їх сприймали схвально і обіцяли підтримку реформ. Натомість у СРСР і країнах "народної демократії" поставилися до нового курсу керівництва КПЧ і держави неприхильно. Провідників "празької весни" звинувачували у контрреволюційних підступах, прислужництві перед американським та німецьким імперіалізмом, у намірах розриву з блоком соціалістичних країн.

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. війська Болгарії, НДР, Польщі, Угорщини та СРСР вторглися у Чехословаччину. Хоча чехословацька армія отримала наказ не чинити опору, подекуди відбулися спонтанні сутички: 90 вбитих та приблизно 800 поранених. Реформи, розпочаті у 1968 р., були придушені, багато людей зазнало репресій.

Країни Заходу, як і під час подій в Угорщині у 1956 р., не зважилися на рішучі дії для захисту демократичних перетворень у Чехословаччині. Рада Безпеки ООН, скликана в зв'язку з інтервенцією держав Варшавського договору, обмежилася прийняттям резолюції, в якій декларативно засуджено дії СРСР та його союзників. Захід черговий раз визнав наявність сфери впливів Радянського Союзу в Європі. В західноєвропейських столицях та у Вашингтоні схильні були вбачати в радянській інтервенції справу внутрішніх взаємин СРСР з його партнером по союзу.

В урядових колах Заходу у цей час задумувалися над перспективою поліпшення взаємин обох блоків. Американський президент Ліндон Джонсон висловлювався за зустріч у верхах, віддаючи перевагу курсові на відпруження між Заходом і Сходом. Подібні настрої спостерігалися в столиці Франції. Готовність до пошуку порозуміння виявляли і радянські керівники, які прагнули переконати Захід, що події в Чехословаччині не можуть бути перешкодою для нормалізації відносин між Сходом і Заходом.

Ці тенденції, як і перші угоди в справі ядерних озброєнь 60-х років, відкрили шлях для перетворень у системі міжнародних відносин наступних років, які дістали загальне окреслення "розрядка" або "послаблення"

Крах колоніальної системи
2. Країни Заходу і трансформації системи міжнародних відносин в останній третині XX - на початку XXI ст.
Розрядка міжнародної напруженості в 70-і рр. XX ст.
Загострення міжнародної ситуації на початку 80-х рр.
Крах європейських тоталітарних режимів і розпад СРСР
Міжнародні відносини після краху європейських тоталітарних режимів і розпаду СРСР
Характерні риси розвитку міжнародних відносин на початку XXI ст.
Міжнародний тероризм
Розділ 2. Основні риси соціально-економічного розвитку
1. Повоєнне економічне зростання. Соціальна структура суспільства.