Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
Розділ 3. Партії та суспільно-політичні рухи

1. Еволюція партійно-політичних систем у повоєнний період

У політичному житті країн Заходу з закінченням Другої світової війни і крахом тоталітарних режимів відбувалися значущі переміни. Особливе історичне значення мало відродження демократичної системи. Це сталося у звільнених від фашизму Італії та більшій частині Німеччини, щоправда в обох випадках, значною мірою, завдяки втручанню ззовні. Реставрація ліберальних державних порядків із багатопартійною системою, парламентаризмом і гарантією прав громадян принесла цілий ряд інституційних новацій, які знайшли відображення, зокрема, у конституціях Четвертої Французької республіки 1946 р" Італії 1947 р" ФРН 1949 р.

У повоєнний час змінилася конфігурація партійно-політичних систем. Із закінченням війни відійшли з політичної сцени політичні рухи, причетні до встановлення тоталітарних режимів у своїх країнах і розв'язання глобального воєнного конфлікту. В більшості країн збереглася або була відроджена, в основному, партійно-політична структура міжвоєнного часу, але всередині відбувся перерозподіл суспільного значення і впливів окремих політичних суб'єктів. Нові партії, що поставали після війни, будували свої політичні платформи в річищі традиційних ідейно-політичних напрямків, модернізуючи їх до умов сучасності. Зазнав змін у повоєнні десятиліття і характер міжпартійних взаємин. У них зменшувалося значення ідеологічних відмінностей, а у висліді таких чинників минулого, як конфронтація і класові конфлікти. Зростання у політиці партій тенденцій до порозуміння на ґрунті загальнонаціональних інтересів сприяло толерантнішим відносинам у політичному житті країн Заходу.

Консерватизм як політична течія зберігся після Другої світової війни. Однак консервативні партії континентальної Європи, які не брали участі в русі Опору чи навіть співпрацювали з окупантами, були крайньо дискредитовані. Ця обставина серйозно перешкоджала відродженню консервативних політичних середовищ після націонал-соціалістичної і фашистської ери. У суспільно-політичній думці навіть зродився погляд про спорідненість фашизму і консерватизму, хоча німецькі консерватори могли навести контраргументи протилежного характеру стосовно своєї поведінки в роки Третього Райху.

Консервативна партія Великої Британії залишилася єдиною з консервативних партій старого штибу, яка в епоху світових воєн та у повоєнні часи відігравала велику історичну роль. Утративши владу за результатами виборів 1945 р., британські консерватори у 1951 р. знову прийшли до керма державою. У своїй урядовій політиці консервативні кабінети (1951 - 1964, 1970 - 1974) зберегли традиції британської політики, до чого, значною мірою, спричинився визначний діяч британського консерватизму XX ст. Вінстон Черчілль.

Консервативні партії під властивою назвою, окрім Великої Британії, існували як продовжувачі традиції лише у Канаді та у північних країнах Європи. Були це, як правило, праві групи буржуазних партій, що займали, переважно, опозиційне становище.

Як модерний варіант консервативного політичного напрямку можна розглядати різні форми ґоллізму. Початок його припадає на квітень 1947 р., коли Шарль де Голль офіційно заявив про заснування Об'єднання французького народу (ОФН), яке мало стати не стільки партією, скільки національним рухом. Перший успіх прийшов до ОФН вже на комунальних виборах у жовтні 1947 р. - близько 40% одержаних голосів. Центром руху була харизматична і авторитарна особа генерала, який сподівався, в разі успішного розвитку справи, згуртувати всю націю. Успіхи ОФН були вражаючими, але тривали недовго: за браком фінансових джерел численний партійний апарат опинився без засобів для продовження діяльності. Великий капітал надалі підтримував традиційних правих і бачив у ґоллізмі радикальний, безвідповідальний рух. Але ОФН залишався впливовою політичною силою, яка у 1951 р. посідала найбільшу фракцію у парламенті. Власне ця обставина - перетворення ОФН на нормальну партію - спонукала Ш. де Ґолля розпустити рух (1953).

Ренесанс ґоллізму як організованого політичного середовища настав під кінець 50-х років, коли прибічники Ш. де Ґолля, після його повернення до керівництва державою у 1958 p., заснували Союз за нову республіку (СНР). Нове об'єднання стало масовою добре організованою партією, надійною опорою Ш. де Ґолля, який у грудні 1958 р. був обраний президентом Франції. Вже на перших виборах до парламенту в листопаді 1958 р. СНР досягнув значного успіху, одержавши 188 мандатів. Партія довший час залишалася провідною правлячою партією, з лав якої від 1959 р. до 1974 р. походили всі керівники урядів і другий президент П'ятої республіки Жорж Помпіду (1969 - 1974). Попри сильні протиріччя між правим і лівим напрямками, Союз представляв у своїй програмі та політиці національно-консервативні тенденції з акцентом на національну незалежність Франції, внутрішньополітичну солідарність і співпрацю суспільних груп.

Хоча кращі часи лібералізму як політичної течії та організації були вже в минулому, ідеї лібералізму торжествували у суспільно-політичному житті та соціально-економічній сфері країн Заходу. Специфічно ліберальні принципи були втілені не лише у конституціях, законодавчих порядках держав, а й поширилися на інші політичні партії та рухи. Після Другої світової війни ряд ідей лібералізму сприйняла соціал-демократія, яка виступала як головний ініціатор і чинник соціальних реформ. На ліберальні засади економічної політики орієнтували свої політичні платформи та практичну діяльність західноєвропейські християнські народні партії. Яскравим прикладом цього може служити ліберальний курс у сфері економіки Християнсько-демократичного союзу (ХДС), здійснюваний у 50 - 60-і роки під керівництвом Людвіга Ергарда. Широку популярність і великий вплив серед різних напрямків реформізму здобуло в цей час вчення британського економіста Дж. М.Кейнса, що базувалося на постулаті про необхідність доповнення основних положень класичного лібералізму - індивідуалізму, вільної конкуренції, вільного ринку і т. д. - системою державного регулювання у найважливіших сферах життя суспільства. На цій основі наприкінці 40-х - у 50-х pp. сформувалася своєрідна ліберально-консервативна згода (консенсус) між поміркованим крилом консервативного табору й різними реформістськими угрупованнями, в тому числі лібералами. Попри спільність базових принципів кожен із національних різновидів консенсусу посідав свою специфіку.

Класичні ліберальні партії, більшість із яких виникла в останній третині XIX - на початку XX ст., у міжвоєнний час втратили провідну роль у політичних системах та численних прибічників у країнах Заходу. Лише у Франції ліволіберальна партія радикал-соціалістів зберегла свої ключові позиції у політичному житті до кінця Третьої республіки. Жодна з ліберальних партій не змогла стати після Другої світової війни масовою організацією (виняток - лише Канада).

Запровадження загального виборчого права у 1918 р., зростання впливів лейбористів підірвали позиції британських лібералів. Ліберальна партія Великої Британії після 1945 р. жодного разу не входила до складу урядової коаліції. З 60-х років збільшується число голосів, поданих на виборах за лібералів: у 1964 р. партія отримала 11,2% голосів, у 1974 р. - 19,3%. Попри такий приріст підтримки виборців британське виборче право не давало можливості ліберальній партії збільшити своє представництво у нижній палаті парламенту.

В Італії після відновлення демократії ліберальні фракції, які представляли Ліберальну та Республіканську партії, брали участь (до 1958 р.) лише в коаліційних урядах під проводом християнських демократів. Надалі ліберальні партії деградували до стану дрібних груп, що перебували в опозиції. Лібералізм, за браком організаційної здатності та у зв'язку з розпорошеністю сил, опинився у невигідному становищі поміж великих масових партій.

Змогли подолати розкол і об'єднатися після Другої світової війни німецькі ліберали. Вільна демократична партія, що постала у 1946 році, стала у ФРН обов'язковим компонентом творення парламентської більшості. В процесі концентрації партійної системи ВДП змогла забезпечити собі поміж великими партіями на лівому і правому флангах важливе, а часто вирішальне становище в центрі партійно-політичного спектру. Ця партія у повоєнний період, за винятком двох випадків (1956 - 1961 та 1966 - 1969), брала участь у всіх урядових коаліціях на федеральному рівні. Тривала стратегічна орієнтація ВДП на здійснення урядової влади мала і негативний вплив на її ліберальне самоусвідомлення: партія часто поступалася ідейними принципами.

Попри загальну спорідненість ліберальних партій між ними окреслюються певні відмінності, що виявляються у програмних засадах та практичній політиці. Під цим оглядом можна говорити про правоцентристські, лівоцентристські партії та партії центру. Разом із тим існують поділи і всередині самих ліберальних партій. Наприклад, у ВДП більш-менш чітко виділяються фракції "економічних лібералів", що роблять наголос на відновленні вільноринкових відносин, і "соціальних лібералів", які акцентують роль держави у соціальній сфері.

Після Другої світової війни спостерігається зближення американських ліберальних та консервативних середовищ, політичними виразниками яких є Демократична і Республіканська партії США, зі спорідненими європейськими політичними силами. Водночас відбувається змагання в рамках американської двопартійної системи між неолібералами і неоконсерваторами, які еволюціонували в напрямі пошуку якоїсь форми співіснування. Внаслідок цього склалася своєрідна форма порозуміння між поміркованим крилом нового консерватизму і правою фракцією нового лібералізму - так званий консервативно-ліберальний, а згодом ліберально-консервативний консенсус. Характеризуючи суть такого компромісного політичного курсу, Д. Ейзенгауер, ставши у 1952 р. президентом, твердив, що його уряд буде "консервативним з точки зору економічної політики" і "ліберальним" в плані "досягнення добробуту" народу.

Неоконсерватизм, що визначав у повоєнні роки характер консервативно-ліберального консенсусу, був за своєю суттю американським варіантом реформістського консерватизму. Від неоліберального курсу Ф. Д. Рузвельта він відрізнявся і якісно, і кількісно. Його соціальна політика була скромнішою, в ній зменшувалася питома вага податків із промислових об'єднань, обмежувалися масштаби втручання держави в економіку і соціальні відносини. Загалом же адміністрації Д. Ейзенгауера довелося визнати, що основні принципи та здобутки рузвельтівського "нового курсу" є невідворотними. Соціально-економічна політика республіканців, подібно до політики "нового курсу", опиралася на неоліберальні методи, запропоновані англійським економістом Дж. Кейнсом. Консенсус, у принципі був збережений і після приходу до влади демократів за Дж. Кеннеді і Л. Джонсона. В ньому, щоправда, відбулася переміна місць складових у формулі консенсусу: він став ліберально-консервативним.

Ліберально-консервативний консенсус зберігся і за президента Річарда Ніксона. Будучи за своїми поглядами консерватором, Р. Ніксон, без суттєвих коректив, сприйняв від своїх попередників методику державного регулювання, тобто вів політичний курс у рамках неоліберального реформізму.

Найзначнішим новим явищем у повоєнній європейській політиці був злет християнської демократії до становища провідної політичної сили. У християнських народних партіях були представлені консервативні ідеї та програми зі значними ліберальними складовими, зокрема в ділянці економічної політики. Партії конфесійної спрямованості були не лише продуктом повоєнного часу, а й наслідували давню традицію. Серед їх попередників у минулому були Партія Центру у Німеччині, Народна партія в Австрії, Католицька партія в Бельгії, Народна партія в Італії. Були це, як правило, праві партії з релігійною орієнтацією, що служила їм радше як вивіска. Вони представляли консервативні та клерикальні інтереси. Натомість християнські народні партії повоєнного часу намагалися показати, що вони є більше ніж нова версія колишніх політичних угруповань.

Лише Католицька народна партія Голландії і надалі звертала основну увагу на конфесійний аспект. Інші партії відмовилися від цієї традиції і, на відміну від своїх попередників, були значно менше під безпосереднім церковним впливом. Це виявлялося в нових ідейно-політичних орієнтирах християнських демократів. Християнські партії довоєнного часу були пройняті антисоціалістичним та антиліберальним духом, що значною мірою було реакцією на антиклерикалізм їхніх політичних супротивників. Тепер же у християнських народних партіях були представлені консервативні ідеї та програми у поєднанні зі значними ліберальними складовими, зокрема в ділянці економіки. Разом із тим у деяких партіях існували ліві угруповання, що орієнтувалися на профспілки та на співпрацю із соціал-демократією.

Історично найдавнішим та найзначнішим представником політичного клерикалізму була німецька партія католицького Центру, яка грала поважну роль у політичному житті Німецької імперії та Ваймарської республіки. Зі створенням після Другої світової війни Християнсько-демократичного союзу та спорідненої з ним баварської організації Християнсько-соціального союзу (ХСС, 1945 р.) засновники відмовилися від конфесійного означення свого творіння. Після краху націонал-соціалізму і відродження християнських світоглядних цінностей для їх носія - блоку ХДС/ХСС - настала велика година. Він став провідною політичною силою західнонімецького громадянства Ця керівна роль християнських демократів у політичному та державному житті ФРН не в останню чергу була забезпечена завдяки запозиченню в програмах та політичній практиці ХДС/ХСС неоліберальних ідей "соціального ринкового господарства". Визначною постаттю в таборі німецьких християнських демократів був Конрад Аденауер, який упродовж 14 років очолював уряд, займаючи водночас посаду голови партії. За своїми почуваннями і переконаннями К. Аденауер був консерватором і це добре пасувало менталітетові більшості його співвітчизників, які схвалювали його виборче гасло "жодних експериментів". Він при цьому враховував гіркий досвід Ваймарської республіки.

Такою ж впливовою політичною силою була у повоєнний період Християнсько-демократична партія (ХДП) Італії. Вона постала у 1943 р. в річищі традиції, започаткованої заснованою у 1919 р. Італійською народною партією, що з приходом фашизму до влади припинила свою діяльність. ХДП до 1953 р. посідала абсолютну більшість в італійському парламенті і виступала в цей час як єдина урядова партія. На відміну від ХДС/ХСС, які відзначалися високим ступенем внутрішньопартійної консолідації, італійська християнська демократія, претендуючи на становище загальнонародного представництва, намагалася інтегрувати в своїх лавах різні групи та напрямки - від лівого крила, пов'язаного з профспілками, до правого ліберального середовища, що спиралося на заможне громадянство.

Було в партії і сильне консервативне угруповання, котре обстоювало ідею "авторитарної демократії", речниками якої виступали католицькі активісти Луїджі Ґедда і Рікардо Ломбардо. Ця строкатість соціального складу виявила надалі серйозну ваду внутрішньопартійного життя ХДП. Партія успадкувала традиційну для італійської партійної системи практику творення навколо окремих політичних діячів осередку прибічників із властивими для неї постійними коливаннями між цими групами. Виникнувши як партія центру, вона надалі відхилялася від первісної політичної лінії і під впливом провідних партійних еліт здійснила маневр направо, згодом еволюціонувала наліво й, врешті, стала перед питанням "історичного компромісу" з комуністичною партією. За часів провідного становища ХДП в італійській державно-політичній системі перших повоєнних десятиліть на посаді голови уряду змінювали один одного ряд чільних діячів партії: Альчіде Де Ґаспері, Амінторе Фанфані, Маріо Шельба, Альдо Моро та ін. Деякі з цих політиків представляли праве, а інші ліве крило партії.

Змагання різних угруповань за здобуття домінуючого впливу в партії та державі загострилося після смерті у 1953 р. одного із засновників ХДП та багатолітнього голови уряду Італії А. Де Ґаспері. Ця внутрішня проба сил тривала, з короткими паузами, впродовж багатьох років і значно послабила партію. Хоча партія християнських демократів виступала попервах як партія радикальних реформ, на практиці вона не вийшла за рамки політики малозначущих кроків. Попри те їй вдалося, передусім завдяки роз'єднаності лівих партій, утриматися при владі. Забезпечуючи у 50-і роки достатній мінімум політичної стабільності в країні, ХДП як урядова партія уможливила успішну перебудову народного господарства, й у висліді - далекосяжну реструктуризацію італійського суспільства.

Християнська демократія як політична течія була представлена також у Франції. Єдиною новою політичною партією, що народилася на ґрунті боротьби проти окупаційного режиму, був Народно-республіканський рух (НРР). Поміж провідних постатей партії були чільні діячі Руху Опору Жорж Бідо, Моріс Шуман та ін. Від початку Четвертої Республіки і до її кінця НРР відігравав ключову роль у французькій політиці. Ж. Бідо (1946, 1949 -1950) та Р. Шуман (1947 - 1948) очолювали уряди або почергово змінювали один одного на посаді міністра закордонних справ. НРР починав як партія лівих, яка, за висловом одного її члена, намагалася з'єднати "традицію 1789 р." із християнським вченням. На початках республіки вони виступали за одержавлення ключових галузей французького господарства. НРР намагався перебрати роль "третьої сили", насамперед між комуністами та їхніми супротивниками, пізніше між Ш. де Ґоллем та його опонентами. Попервах партія не заперечувала можливості співпраці з комуністами, була схильна до утримання добрих відносин із СРСР, і лише після гострих атак комуністів у 1947 - 1948 рр. вона змінила свою позицію. В НРР співіснували різні політичні напрямки: поряд із численними прибічниками лівої орієнтації багато його членів дотримувалося консервативних поглядів. У 1946 р. партія одержала на виборах до парламенту 26% усіх голосів, але коли роком пізніше де Ґолль уперше рушив до влади, значна частина її прихильників перейшла в його табір. У 1951 р. частка голосів, відданих за НРР, зменшилася наполовину і від цієї невдачі вона вже не могла оправитися. МРП, хоча і ослаблена, залишалася до кінця 50-х років значною силою у французькій політиці.

Характерною ознакою, що єднає великі християнські народні партії повоєнних десятиліть, є поступова втома від влади і через владу, а також знецінення основних християнських ідей, як єдиного інтеграційного чинника в епоху загальної секуляризації. У висліді - програмний консерватизм зберігається лише у частини їхніх прибічників. Тип "народної партії", прикладом якої виступають, насамперед, ХДП в Італії та ХДС у Німеччині, є під все більшою загрозою того, що замість міцних принципів у них може взяти гору чистий прагматизм, продиктований, головно, прагненням до утримання влади.

Християнські партії були і є надалі майже в усіх західноєвропейських країнах. Більше значення вони мають у Нідерландах, у Бельгії, країні з давньою традицією християнсько-ліберальної демократичної політики, та в Австрії (Австрійська народна партія), де вона є єдиною альтернативою соціалістичної партії.

Після Другої світової війни зберіг свої позиції і продовжував розвиватися соціалістичний рух. У ряді країн діяли соціал-демократичні та соціалістичні партії. В деяких країнах соціалісти входили до складу урядів. У всіх країнах Західної Європи, за винятком Італії та Франції, соціал-демократичні партії переважали своєю чисельністю комуністичні. Соціалістичний рух мав значний вплив на ситуацію у світі і, зокрема, в Європі. У 1968 - 1969 рр. у світі діяло 58 соціалістичних партій, які налічували близько 14 млн членів. Діяльність партій координував Робітничий і соціалістичний комітет. У грудні 1947 р. на конференції в Антверпені засновано Комітет міжнародних соціалістичних конференцій. Від 1951 р. діяв Соціалістичний Інтернаціонал.

Соціал-демократичні партії зберегли тісні зв'язки з профспілками. Вони очолювали основні профспілкові об'єднання у Великій Британії, Швеції, Норвегії, Бельгії, Австрії, мали значний вплив у профспілковому русі Італії, Франції, ФРН. Зв'язаний із Соціалістичним Інтернаціоналом профспілковий центр (Міжнародна конфедерація вільних профспілок) гуртував близько 57 млн членів.

Поставши в останній третині XIX ст., соціал-демократичні та соціалістичні партії були спадкоємцями марксистської традиції. У повоєнний час у програмних документах, рішеннях з'їздів і риториці провідників партій містилися твердження про відданість вченню Маркса. Так у передмові до Дортмундської програми дій Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) голова партії Курт Шумахер писав у 1952 р.: "Ми як соціал-демократи не маємо абсолютно жодного приводу викидати марксизм повністю за борт... В обох своїх найважливіших формах - економічний погляд па історію і класова боротьба - він не застарів... тому що реальна дійсність підтверджує його". Однак надалі в соціалістичному русі відбувається дедалі більше розходження між ортодоксальною революційною теорією і реформістською практикою. Врешті більшість партій порвали з марксизмом. Враховуючи досвід тоталітарного режиму в СРСР, вони рішуче відкидали ленінізм і радянську систему, не вважали Радянський Союз соціалістичною державою.

Натомість соціал-демократичні партії віддавали перевагу цінностям правової держави, демократичного плюралізму, ідеям демократичного соціалізму. У програми багатьох соціалістичних і соціал-демократичних партій у повоєнний період були включені вимоги знищення залишків фашизму, демократизації політичного життя, націоналізації великих промислових підприємств, поліпшення системи соціального страхування і підвищення життєвого рівня населення. Соціал-демократи вважали, що соціальні перетворення можна здійснити без революції, шляхом реформ. Як основний засіб реалізації своїх програмних цілей розглядали здобуття урядової влади внаслідок перемоги на виборах. Тому участі у виборних кампаніях соціал-демократичні партії приділяють особливу увагу. На парламентських виборах за соціал-демократичні партії голосувало, в середньому, 60 - 70 млн виборців.

Від Першої світової війни для робітничих партій настав час відповідальності за урядову політику. Після Другої світової війни ця діяльність значно активізувалася. У повоєнний час партії соціал-демократичного типу брали участь в урядах 12 країн Заходу. Особливо у вигідному становищі під цим оглядом була британська робітнича партія, яка у випадках успішного виступу на виборах до нижньої палати творила уряд самостійно, не шукаючи підтримки інших партій. Так на парламентських виборах 1945 р. Лейбористська партія Великої Британії зібрала 12 млн голосів і здобула, таким чином, більшість у палаті громад, що дозволило їй створити третій в історії країни робітничий уряд. Ці вигідні передумови з британськими лейбористами поділяли лише соціалістичні партії скандинавських країн, кожна з яких довший час посідала більшість у парламенті: Швеції (1940 - 1944, 1960 - 1964, 1968 -1970), Норвегії (1945 - 1965), Данії (1947 - 1950, 1953 - 1968, 1971 -1973). Соціалісти часто брали участь в коаліційних урядах. Наприклад, Соціал-демократична партія Німеччини входила до складу уряду великої коаліції у 1966 - 1969 рр.

Ставлячи за мету побудову справедливого суспільства демократичного соціалізму, в реалізації котрого державі має належати ключова роль, європейська соціал-демократія досягла у повоєнні десятиліття вагомих успіхів. У ряді країн, де соціал-демократичні партії були при владі або мали значний вплив у парламентах, за їхньої ініціативи проведені численні реформи: зміцнено корегуючу роль держави у виробничих процесах і розподілі вироблених благ, одержавлено великі підприємства, банки, засоби зв'язку; велика увага приділялася проблемам обмеження безробіття, регулювання оплати праці, соціального страхування, самоврядування, охорони праці жінок та молоді; реалізувалася програма загальної і безплатної освіти.

Моделлю для соціалістичного руху служать відносини, що склалися в Швеції, де соціал-демократи від початку 30-х і до середини 70-х років тривалі періоди часу були при владі і змогли реалізувати багато своїх програмних гасел. У країні за порівняно короткий період створена високоефективна економіка, основу якої складає органічне поєднання приватнокапіталістичної ринкової економіки та соціально орієнтованої системи перерозподілу виробленого продукту. Завдяки зростанню частки національного прибутку, що витрачається на соціальні цілі, зросла заробітна платня і, відповідно, життєвий рівень населення. Значущих успіхів досягнуто в ділянках соціального забезпечення, охорони здоров'я, освіти, професійної підготовки, житлового будівництва тощо.

У роки війни комуністи стали провідною силою в антифашистських рухах Опору і здобули багато нових прихильників. Із огляду на це та у зв'язку з воєнною перемогою Радянського Союзу комунізм повсюди у Європі набув значного авторитету. Комуністи вдало скористалися цією сприятливою обставиною і були у 1945 р. практично поза конкуренцією, порівняно з іншими політичними силами. На користь їм зіграв і той факт, що праві ліберально-консервативні партії, які не брали участі в Опорі, а іноді навіть співпрацювали з окупантами, були крайньо дискредитовані. Деяким партіям, що почали відновлювати свої позиції після війни, наприклад, соціал-демократам, явно бракувало політичної динаміки. Чисельність комуністичних партій та їх виборців у перші повоєнні роки суттєво зросла. Якщо у 1939 р. в країнах Заходу налічувалося 1 млн 750 тис. комуністів, то у 1946 р. їх чисельність досягла 3,7 млн осіб. Загалом за комуністів у цей час голосувало 14 млн виборців.

Особливо значущими були успіхи комуністів у Франції та Італії. Французька комуністична партія (ФКП) невдовзі після війни налічувала понад 800 тис. членів. Найчисельнішою комуністичною партією у країнах Заходу стала Італійська комуністична партія (ІКП). ІКП була найпотужнішою політичною силою в усіх великих містах, за винятком Мілана, який ще певний час залишався твердинею соціалістів. Обидві партії на парламентських виборах у повоєнні роки отримували близько чверті від загального числа голосів: ФКП у 1945 р. - 26%, 1946 р. - 28,6%; ІКП у 1948 р. - 31,1 %, 1953 р. - 22,6%.

Навіть у Бельгії і Голландії та в скандинавських країнах, де комунізм до війни відігравав доволі скромну роль, тепер був силою, на яку змушені були зважати. У Данії та Швеції комуністи на виборах 1945 р. відзначили значний приріст голосів на свою користь. Наслідком зростання впливів комуністів, їхніх успіхів на виборах була участь в урядах. У багатьох європейських країнах представники комуністичних партій вступили у створені після визволення коаліційні уряди, а їхні партизанські відділи (наприклад, у Франції загони "франтір'єрів") були інтегровані у регулярні збройні сили. У Франції та Італії, де комуністи були в авангарді руху Опору, комуністичні політики, в тому числі провідники партій Моріс Торез і Пальміро Тольятті, входили до складу повоєнних урядів в обох країнах. Крім того, комуністи брали участь в урядових коаліціях в Австрії, Бельгії, Данії, Норвегії, Ісландії, Фінляндії, Люксембурзі.

Безпосередньо після війни не було міжнародної організації, яка би керувала комуністичним рухом. Провідники компартій, одначе, визнавали провідну роль ВКП(б) і Й. Сталіна. Покликалися на сформульовані ним принципи марксизму-ленінізму. Сталін твердив, що капіталістична система перебуває в стані занепаду; замість неї повинна бути збудована соціалістична система як значно справедливіша і досконаліша. Він заявляв, що у світі в глобальному масштабі ведеться класова боротьба, яка врешті приведе до соціальної революції та диктатури пролетаріату. Й. Сталін відкидав еволюційний шлях розвитку, зокрема його парламентський варіант.

Активізація радянської політики в країнах Центрально-Східної Європи, де за підтримки Москви комуністи узурпували владу, початок холодної війни ставили західноєвропейські компартії в доволі складне становище. На них, в уявленнях громадськості, падала співвідповідальність за політику Кремля на міжнародній арені. Комуністичним партіям ставало дедалі важче поєднувати своє перебування в коаліційних урядах із нав'язаними радянським керівництвом радикальними позиціями. Як наслідок - упродовж 1947 - 1948 рр. представники більшості комуністичних партій змушені були вийти зі складу урядів. Комуністи Західної Європи надалі перейшли в опозицію.

Діяльність у ролі опозиції не мала суттєвого впливу на становище найбільших комуністичних організацій. ФКП та ІКП змогли впродовж наступних десятиліть, попри певну плинність, зберегти свій чисельний стан, організаційну спроможність і електорат. Виходячи з реальних історичних обставин, комуністи змушені були вносити корективи у свою стратегію і тактику. Умови парламентсько-демократичної системи, які вимагають від політичних сил більшої відкритості перед виборцями, необхідність завоювання голосів, спонукали західноєвропейські компартії до гнучкості в означенні ідейно-політичних засад своєї діяльності. Не відмовляючись від теоретичних положень марксизму-ленінізму про диктатуру пролетаріату та побудову соціалізму, вони вже не висували цих вимог як найближче політичне завдання. Своєю основною метою вважали створення демократичного суспільства, що передбачала кардинальні соціально-економічні, політичні перетворення, в тому числі націоналізацію банків і великих промислових об'єднань, розв'язання земельного питання на користь селянства, участь робітників у контролі й управлінні підприємствами тощо.

Важкі випробування випали на долю комуністичного руху у зв'язку з критикою на XX з'їзді КПРС культу особи Й. Сталіна та наступними радянськими інтервенціями в Угорщину 1956 р. і Чехословаччину 1968 р. У компартіях із приводу цих подій розгорнулася велика дискусія. Багато комуністів на знак протесту проти радянських вторгнень вийшли з партій. Тим часом відходило з політичної сцени старе покоління комуністичних діячів. У жовтні 1964 р. був усунений з посад керівника КПРС та голови уряду М. Хрущов, у тому ж році померли багаторічні лідери ІКП П. Тольятті та ФКП М. Торез. Молоді провідники партій були налаштовані значно радикальніше. Західноєвропейські комуністи намагалися визволитися з-під ідеологічних впливів Москви.

На грунті означених дискусій у комуністичному русі сформувалася течія так званого еврокомупізму. Провідники цих середовищ критикували Й. Сталіна і сталінізм, підкреслювали суверенність власних партій, обстоювали особливу роль і місію європейського руху у світовому масштабі. Серед чільних постатей єврокомунізму виділялися лідер іспанських комуністів - Сантьяго Карілльйо, провідники італійських та португальських комуністів Енріко Берлінгуер і Алваро Куньял. В окремих партіях дійшло до розколів.

Разом із тим активізувалися ліві погляди, які дістали велике поширення в молодіжному середовищі. Під кінець 60-х років вибухнув студентський бунт. Потужної сили він набрав у західноєвропейських країнах і Сполучених Штатах Америки. Студенти страждали від браку праці та засобів існування, брали участь у політичному житті, але не мали впливу на власні навчальні заклади. Молодь, яка прагнула брати участь у формуванні навчальних програм і в управлінні навчальними закладами, фактично була позбавлена права голосу. На ґрунті невдоволення наявним станом речей формувалася нова ідеологія і новий суспільно-політичний рух. Поставали масові студентські організації лівого спрямування: у Франції - Крайовий союз французьких студентів, у ФРН - Соціалістичний союз німецьких студентів, у США - Рух студентів за демократичне суспільство. Творили власну субкультуру та власну ідеологію бунту; читали твори Карла Маркса, Володимира Леніна, Йосифа Сталіна, Мао Цзедуна, Лева Троцького. У своїх політичних уподобаннях студентські середовища брали за взірець діяльність Фіделя Кастро, Ернеста Че Ґевари. Виникали анархістські, маоїстські, марксистсько-ленінські групи та комуни.

Після тривалого періоду активізації інтересу студентства до політики та наростання радикалізаци його суспільних настроїв на рубежі 1967 - 1968 рр. піднялася хвиля масових політичних виступів. 2 червня 1967 р. відбулася демонстрація студентів у Західному Берліні; вони протестували проти візиту шаха Ірану. Під час розгону демонстрації поліція застрелила студента Бенно Онезорга і поранила багатьох осіб. У відповідь відбулися демонстрації жалоби та протесту, які організував Республіканський клуб. Навесні 1968 р. проходили нові масові виступи німецького студентства. Після того, як 11 квітня 1968 р. був поранений провідник західноберлінських студентів Руді Дучке, в багатьох містах ФРН відбулися багатотисячні демонстрації протесту. їх учасники вимагали реформи вищої школи, засуджували націоналістичні тенденції, популяризували наднаціональні, космополітичні взірці.

Апогею студентський рух досяг у Франції у травні - червні 1968 р. Керівництво французьким студентським союзом перейшло до рук воєнізованої групи, серед провідників якої виділявся Давид Кон-Бендіт. Ситуація в країні на початку травня загострилася. Приводом до цього послужив офіційний візит прем'єр-міністра Ж. Помпіду до Тегерана. В наступні дні відбулися акції протесту;

спроби студентів зайняти університетські будівлі жорстоко придушила поліція. Студенти відповіли численними акціями протесту, які підтримали профспілки вчителів і професорів, католицькі профспілки, інтелектуали. 13 травня 1968 р. відбулася грандіозна демонстрація населення Парижа, спрямована проти ґоллістського режиму. Повсюдно виникали політичні комітети, в багатьох університетах постали студентські ради.

Події у Франції та ФРН дали імпульс студентським рухам в інших країнах. Але вони ніде не спричинили масового руху і обмежилися переважно університетами.

Надалі студентський політичний активізм пережив трансформацію. На його ґрунті почали формуватися терористичні організації. Так в Італії постали Червоні бригади, в ФРН - Фракція Червоної Армії. Справою їх рук були численні замахи, викрадення, політичні вбивства.

Фашизм із його ідеологією, терористичною політикою придушення, крайнім націоналізмом унаслідок воєнного розгрому його головних осередків у Німеччині та Італії відійшов у небуття. Але він залишив після себе сприятливі для наслідування ідейні та політичні взірці. Тож вже невдовзі після закінчення війни почали з'являтися ультраправі організації, в політичних платформах яких містилися запозичення з ідейного багажу фашистських партій. Перші угруповання такого штабу у західних зонах окупації Німеччини виникали та діяли під маркою консервативних об'єднань. Так, у червні 1946 р. в Гамбурзі засновано Німецьку праву партію - Консервативне об'єднання, що було перейменоване у 1949 р. на Німецьку праву партію - Німецьку консервативну партію (НПП -НКП). У жовтні того ж року в ФРН постала Соціалістична імперська партія (СІП), яка стояла доволі близько до ідейної традиції націонал-соціалізму. Серед творців та провідних діячів СІП були колишні ветерани та активісти НСДАП. В СІП об'єдналися Німецька права партія - Німецька консервативна партія та деякі інші споріднені організації. В її програмі проповідувалася ідея Створення тоталітарної держави під титулом так званого "народного соціалізму", містилися вимоги відродження Німеччини в кордонах 1937 р., припинення денацифікації. Уряд ФРН заборонив діяльність Соціалістичної імперської партії.

Надалі неонацисти перегрупувалися. Значна частина членів СІП увійшла до складу створеної 1950 р. Німецької імперської партії (НІП). Ця партія, близько половини членів якої у минулому були активними нацистами, намагалася не афішувати свій ідейний зв'язок із націонал-соціалізмом. Утім у трактуванні з

1. Еволюція партійно-політичних систем у повоєнний період
2. Суспільно-політичні зрушення в останній третині XX - на початку XXI ст.
Відродження неоконсервативної ідеології
Соціалісти і державна влада. Комуністичний рух
Новий лібералізм
Праворадикалізм
Проблеми екології і "зелені"
ЧАСТИНА II. КРАЇНИ ЗАХОДУ
Розділ 4. Сполучені Штати Америки
США у повоєнні роки. Політика демократичної та республіканської адміністрацій (1945-1960)