Новітня історія країн Західної Європи та Північної Америки - Баран 3.А. -
США у 1969 - 1980 рр.

Р. Ніксон прийшов до влади в період, коли економічне становище країни ускладнювалось, і ці тенденції мали довгочасний характер. До Того ж на початку 70-х років послабилися зовнішньоекономічні позиції США, похитнулося міжнародне становище долара. В такій складній ситуації Р. Ніксон намагався, хоча й без особливих успіхів, узгоджувати свою економічну політику з різкими змінами господарської кон'юнктури.

Широкомасштабністю відзначалася соціальна політика його адміністрації. По суті вона була продовженням курсу, ініційованого у 60-ті роки демократами. Збільшувались обсяги виплати пенсій та інших видів соціальної допомоги; особливо широкого розповсюдження набула допомога родинам із доходами, нижчими за офіційну межу бідності. Загальна кількість осіб, що одержували різні види допомога, становила в середині 70-х років 33 млн. Отже, і в економічній, і в соціальній сферах політика республіканців явно наблизилася до неоліберального курсу, який традиційно проводили демократи.

Коли підійшли вибори 1972 р., набрала чинності поправка до конституції, згідно з якою виборний ценз громадян, що посідають виборне право, знизився з 21 до 18 років. У результаті право голосу одержали близько 25 мли наймолодших виборців. На президентських виборах Р. Ніксон із легкістю переміг свого суперника з Демократичної партії. Однак демократи й цього разу здобули перемогу на виборах до конгресу, зберігши стійку більшість в обох палатах.

Таким чином, тривала ситуація "поділеного правління", коли виконавча влада належала республіканцям, а законодавчу контролювали демократи, що породжувало чимраз більшу напруженість між цими владними структурами. Як і його попередники, Р. Ніксон прагнув до розширення президентських повноважень. Не раз він діяв в обхід законодавчого органу. Роздратовані цим палати конгресу нерідко провалювали внесені президентом законопроекти (зокрема, стосовно урядових асигнувань) та пропоновані ним кандидатури на урядові посади, а президент, своєю чергою, часто-густо накладав вето на ухвалені палатами законопроекти.

Найбільш рельєфно протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади знайшло прояв у т. зв. "вотерґейтській справі". Під час виборної кампанії 1972 р. у штаб-квартирі Демократичної партії, що містилась у вашингтонському комплексі "Вотергейт", поліція затримала групу зловмисників, які намагалися встановити підслуховуючу апаратуру. В перебігу слідства з'ясувалося, що затримані особи пов'язані з виборним комітетом Республіканської партії. "Зломщиків" віддали під суд, однак спочатку на цей епізод, який здався цілком банальним, не звернули особливої уваги, тим більше, що і сам Р. Ніксон, і його найближчі співробітники заявили про свою цілковиту непричетність до згаданої акції, підкреслюючи, що зловмисники діяли виключно з власної ініціативи. В результаті цей інцидент нітрохи не перешкодив Р. Ніксону здобути перемогу на президентських виборах.

Справжній же скандал почав розгорятися навесні 1973 р. під час суду над "зломщиками", коли один із звинувачених заявив, що на нього і його спільників чинили тиск, домагаючись, щоб вони взяли всю відповідальність на себе, вигороджуючи справжніх ініціаторів акції. Цим разом зроблені зізнання набули широкого розголосу. Обговорювалося питання, чи був причетний Р. Ніксон або його оточення до "вотерґейтської" акції і чи впливали вони на слідство у цій справі: за американським законодавством учинення перешкод здійсненню правосуддя є тяжким кримінальним злочином.

Слідством у цій справі зайнялися і конгрес, і вищі судові інстанції. В міру його проведення нагромаджувалося чимраз більше доказів, які свідчили, що Р. Ніксон всіляко намагався погасити "вотергейтську справу".

Тим часом назрів новий скандал - віце-президентові Спіро Аґню висунули офіційні звинувачення у хабарництві, здирництві та ухилянні від сплати податків. Під тягарем доказів С. Аґню визнав себе частково винним і подав у відставку. Відповідно до конституції, Р. Ніксон призначив, а конгрес затвердив на посаді віце-президента Джеральда Форда - лідера республіканців у палаті представників.

Що ж до самого Р. Ніксона, то слідство в його справі зайшло так далеко, що конгрес розпочав процедуру імпічменту - усунення президента від займаної посади. За такої ситуації Ніксону не залишилося нічого іншого, як піти у відставку (серпень 1974 р.).

На пост президента вступив Дж. Форд. За згодою конгресу він призначив віце-президентом Нельсона Рокфеллера - представника відомої родини мільярдерів, який упродовж 15 років був губернатором штату Нью-Йорк. Уперше за історію країни створилась ситуація, коли пости президента і віце-президента обійняли не обрані, а призначені особи.

Хоча "вотергейтська справа" була явно роздута засобами масової інформації та спрямовувалася з-за лаштунків політичними колами (зокрема з-поміж Демократичної партії), зацікавленими у "поваленні" Р. Ніксона, проте ця кампанія сколихнула всю американську громадськість. Стали надбанням гласності численні факти зловживання владою високими посадовими особами і цілими відомствами, випадки корупції. Однак у ширшій перспективі "вотергейтська справа" пішла на користь американському суспільству: її розслідування засвідчило непохитність засад американської демократії, показало, що у правовій державі ніхто не може безкарно зловживати владою, включаючи й самого президента.

Між тим становище нового президента Дж. Форда було не з легких. Він прийшов до влади в момент різкого загострення господарського становища в країні, яке характеризувалось одночасним спадом виробництва та ростом інфляції, чого раніше ніколи не бувало. Це явище одержало назву "стагфляція". Дж. Форд намагався, застосовуючи важелі державного регулювання, гальмувати найнегативніші на той час процеси. Однак помітних результатів ці кроки не дали, і це засвідчило, що в нових умовах методи державного регулювання економіки в дусі кейнсіанських рецептів стають дедалі менш ефективними. Бачачи це, Дж. Форд у 1975 р. започаткував широкомасштабну реорганізацію засобів регулювання. В соціальній галузі президент продовжив заходи, які проводив Р. Ніксон, розширюючи бюджетні асигнування на пенсійне забезпечення та на допомогу родинам із низькими доходами.

У діянні внутрішньополітичного життя Дж. Форд одним із перших своїх кроків превентивно помилував колишнього президента Р. Ніксона, якому, незалежно від його відставки, загрожував судовий процес у "вотергейтській справі". Громадська думка піддала це рішення Дж. Форда гострій критиці. Не найкращим чином складалися відносини президента з конгресом, у якому, в результаті проміжних виборів 1974 р., ще більше посилилися позиції Демократичної партії.

На президентських виборах 1976 р. кандидатом республіканців виступав Дж. Форд, а демократи висунули колишнього губернатора штату Джорджія Джиммі Картера, який підкреслював свою непричетність до корумпованого вашингтонського істеблішменту, афішував свою близькість до простолюду, підкреслював важливість дотримання у політичному житті високих моральних норм. Із невеликою перевагою переміг Дж. Картер: за нього проголосувало 40,8 млн виборців, Дж. Форд одержав 39,1 млн. На виборах до конгресу демократи зберегли більшість в обох палатах. Отже, закінчилося восьмирічне "поділене правління".

Дж. Картер прийшов у Білий дім, коли господарська кон'юнктура покращувалась: економічна криза 1973 - 1975 рр. лишилася позаду, спостерігалося пожвавлення в багатьох галузях промисловості. Разом із тим посилились інфляційні процеси. Популярним кроком адміністрації стало запровадження загального скорочення податків, яке мало на меті збити інфляцію й розширити інвестиції, однак загалом мети не досягло. В цілому економічна стратегія Дж. Картера продовжувала започаткований Дж. Фордом курс на дерегулювання економіки, переходу від кейнсіанських методів регулювання до політики монетаризму, яка шляхом надання пільг корпораціям заохочувала нагромадження приватного капіталу з метою розширення інвестицій. Заходи адміністрації Дж. Картера, який намагався проводити "центристську" політику, зазнавали чимраз різкішої критики як зліва - насамперед за тенденцію до обмеження соціальних програм, так ще більшою мірою й справа - за недостатньо, мовляв, "жорсткі" антиінфляційні заходи. Погіршення від середини 1979 р. господарської кон'юнктури, вповзання країни в нову економічну кризу значно ускладнювало становище адміністрації.

Розвиток американської економіки в 70-ті роки проходив складно і неоднозначно. Характерною рисою, як і в індустріально розвинутих країнах загалом, було зниження темпів її розвитку. Коли в 60-ті роки середньорічні темпи приросту промислового виробництва США становили 4,8 %, то в 70-ті роки - заледве 3,3%. Тричі впродовж розглядуваного періоду американська економіка зазнавала кризових станів: у 1969 - 1970, у 1974 - 1975 і починаючи з другої половини 1979 р. Криза 1974 - 1975 років була найглибшою за весь повоєнний період: абсолютне падіння промислового виробництва становило близько 9%. При цьому в усіх наведених випадках мала місце досі незнана "стагфляція". Коли на рубежі 70-х років середньорічне зростання споживчих цін становило 3 - 4 % (т. зв. "поріг інфляції"), то в 1980 р. воно досягло 13,5 %. Чималої шкоди завдала американській економіці світова енергетична криза.

Потужна американська економіка протистояла труднощам. На світове подорожчання енергоресурсів вона зреагувала переведенням виробництва на ресурсозберігаючі технології. Це вимагало докорінної перебудови всієї технологічної бази економіки. Цей процес розпочався 1977 р. й одержав назву "реіндустріалізація". Робилися величезні приватні та державні інвестиції, у першу чергу в такі галузі, як машинобудування, електроенергетика, видобувна та хімічна промисловість.

На вищий щабель піднялась автоматизація виробництва. Звичним стало застосування комп'ютерів, мікропроцесорів, верстатів із програмним управлінням, автоматизованих ліній і промислових роботів. Автоматизація, незважаючи на великі початкові затрати, забезпечувала значний техніко-економічний ефект: скорочувалися загальні витрати виробництва, підвищилася продуктивність праці та якість продукції. Процес реіндустріалізації не зупинило й настання наприкінці 1979 р. економічної кризи: він тривав і у 80-ті роки. Саме американська економіка проторувала шлях другому етапові НТР, який із другої половини 70-х років розгорнувся в індустріально розвинутих країнах. Важливим було й те, що впродовж зазначеного періоду призупинилися темпи відставання економічного розвитку США від інших передових країн. Упродовж 70-х років частка США у промисловому виробництві світу (без комуністичних країн) практично не змінилася, становлячи в 1980 р. 32,8%. Однак звертало на себе увагу зростання нерівності розподілу матеріальних благ. 15 відсоткам найбагатших громадян США належало 85% економічного багатства країни; 35 відсоткам середніх верств належало 10%, а 50 відсотків менш забезпечених громадян посідали лише 5% національного багатства.

Суспільно-політичні рухи 70-х років характеризував різкий спад їхньої активності, порівняно з попереднім бурхливим десятиліттям. Скоротився членський склад профспілок: дедалі зростаюча верства робітників невиробничої сфери не бачила потреби до них вступати. У зв'язку з ускладненням економічного становища дещо пожвавився страйковий рух, відродилися загальнонаціональні страйки, які нерідко завершувалися перемогами або компромісами, і це був останній спалах страйкової активності.

До початку 70-х років тривали масові студентські виступи. Власті змушені були піти назустріч вимогам студентства: у 1972 р. було ухвалено новий закон про вишу освіту, згідно з яким студенти одержували право участі в обговоренні та розв'язанні пекучих проблем університетського життя. Було розширено можливості для навчання у вишах афро-американської молоді. Явною відповіддю на зростання політичної активності молодого покоління було ухвалення конгресом у 1971 р. поправки до конституції про зниження до 18-річного віку виборного цензу. В результаті на початку 70-х років студентський рух різко пішов на спад.

Доки США продовжували брати участь у в'єтнамській війні, тривав антивоєнний рух. Із припиненням війни антивоєнна активність зійшла нанівець: більшість учасників руху вважали свою місію виконаною, антивоєнні організації здебільшого розпустилися.

Відійшов в історію масовий рух за громадянські права.

Натомість у 70-ті роки у США, як і в інших країнах, розгорнувся новий широкий рух - екологічний, або рух "зелених". Мотивом його виникнення було погіршення довкілля внаслідок надмірної і непродуманої його експлуатації. Саме на екологічну проблематику переключилося чимало учасників масових рухів 60-х років. Першим масштабним виступом на захист довкілля було урочисте відзначення 22 квітня 1970 р. Дня Землі, в якому у США взяли участь близько 10 млн осіб. Уже в 70-ті роки під впливом екологістів було ухвалено законодавчі акти, які створили правовий механізм державного регулювання природокористування та контролю за якістю навколишнього середовища.

Основні засади зовнішньої політики США впродовж кінця 60-х років і наступного десятиліття зазнали певної модифікації. Р. Ніксон змушений був зважати на нарощування стратегічних озброєнь Радянським Союзом, у результаті якого на початку 70-х років встановилася приблизна військова рівновага обох наддержав. Через це Р. Ніксон вважав за необхідне у відносинах із СРСР та його союзниками робити наголос на переговорах, а не на погрозі силою.

Ці засади втілилися, насамперед, у підході до в'єтнамської проблеми, яка залишалася найболючішою для США. Спочатку Р. Ніксон намагався вийти з цього глухого кута шляхом "в'єтнамізації" війни, переклавши основний її тягар на південно-в'єтнамську армію, реорганізовану і зміцнену американцями. Натомість більшість американських військ мала бути виведена з В'єтнаму. Цей план, починаючи з 1969 р., втілювався в життя. На початку 1973 р. було, нарешті, підписано угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі, і вже незабаром завершилося виведення американських військ з Індокитаю. Р.Ніксон назвав це "почесним миром".

Однак мир для Сполучених Штатів виявився зовсім не почесним. Північний В'єтнам і підпорядковані йому комуністичні військові підрозділи на півдні країни, а також у Камбоджі та Лаосі використали настання миру і виведення американських військ для перегрупування своїх сил і перепочинку, а в березні 1975 р. розпочали навальний наступ проти південно-в'єтнамських військ. Південний В'єтнам, Камбоджа і Лаос опинилися під комуністичною владою.

Такий був епілог в'єтнамської війни. В перебігу воєнних дій США втратили полеглими 56 тис. військовослужбовців. їхні видатки на війну склали суму в понад 110 млрд доларів, що вдвічі перевищувало видатки на війну в Кореї. Результати війни завдали Америці величезної морально-політичної шкоди (т. зв. "в'єтнамський синдром"). Утрата всього Індокитаю означала суттєве порушення балансу світових сил на користь комуністичного блоку.

І все ж сам факт припинення в'єтнамської війни став важливим зовнішньополітичним кроком адміністрації Р. Ніксона. Вихід США з війни дозволив провести скорочення на 40% чисельності американської армії. Сполучені Штати відмовилися від загальної обов'язкової військової служби і перейшли до формування збройних сил на професійній основі.

Другою визначною дипломатичною ініціативою Р. Ніксона було врегулювання відносин із комуністичним Китаєм, які досі мали однозначно ворожий характер. На початку 1972 р. Р. Ніксон здійснив офіційний візит до Пекіна, де провів переговори з китайськими керівниками, домовившись про дальшу нормалізацію відносин між обома країнами. Наступники Р. Ніксона продовжили розпочату ним справу. Дж. Форд, ставши президентом, теж побував із візитом у Пекіні, а за президентства Дж. Картера, у 1979 р., між США і КНР було укладено угоду про взаємне визнання і встановлення дипломатичних відносин. Американо-китайське зближення означало суттєву зміну ситуації у Південно-Східній Азії. За таких обставин США пішли на розпуск СЕ АТО (1977), бажаючи зробити дружній жест щодо КНР, оскільки цей блок був спрямований, насамперед, проти комуністичного Китаю.

Налагоджуючи відносини з КНР, американська дипломатія водночас прагнула до поліпшення стосунків із СРСР. У 1972 -1974 рр. відбувся ряд американо-радянських зустрічей на найвищому рівні. У результаті переговорів (1972) було підписано низку важливих документів. Серед них - "Основи взаємовідносин між США і СРСР", де зазначалося, що в ядерну епоху не існує іншої основи для підтримання відносин між обома державами, крім мирного співіснування. Також було укладено два надзвичайної ваги документи, спрямовані на отримання гонки озброєнь: Договір про обмеження системи протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Американо-радянські домовленості відіграли значну роль не лише в розвитку двосторонніх відносин. Вони стали найважливішим чинником у процесі загальної розрядки міжнародної напруженості в 70-ті роки. Свідченням того, як далеко зайшов прогрес у відносинах між обома наддержавами, став спільний американо-радянський космічний політ і стикування кораблів "Аполлон" і "Союз" у липні 1975 р.

У червні 1979 р. у Відні відбулася зустріч між президентом США Дж. Картером і головою президії Верховної Ради СРСР Л. Брежнєвим, у ході якої було підписано Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-2). Ці обмеження сягали значно далі Тимчасової угоди 1972 р.

Однак поряд із прогресом у відносинах між США і СРСР нагромаджувалися і взаємні претензії, зберігались обопільні побоювання та недовіра. Незважаючи на укладені договори та угоди, гонка озброєнь тривала, і Радянський Союз, попри всю свою миролюбну риторику, всіляко намагався випередити Сполучені Штати. Наприкінці грудня 1979 р. СРСР вчинив інтервенцію в Афганістані, й розрядку було зірвано. Адміністрація Дж. Картера призупинила процедуру ратифікації договору ОСО-2. Відносини між наддержавами знову загострилися.

У 70-ті роки тіснішими стали стосунки США із західноєвропейськими союзниками по НАТО. Наприкінці 1979 р. у відповідь на розгортання в європейській частині СРСР великої кількості ракет середньої дальності, націлених на Західну Європу, сесія Ради НАТО за наполяганням США ухвалила розмістити в країнах-учасницях альянсу 572 американських ракети середньої дальності.

Важкими для американської дипломатії були проблеми Близького Сходу. США, як і інші західні держави, надали підтримку своєму союзникові - Ізраїлю в арабо-ізраїльській війні 1973 р. У відповідь на це арабські країни - виробники нафти - завдали цим країнам могутнього економічного удару, різко піднявши ціни на нафту, що викликало гостру економічну кризу на Заході. Американці, зі свого боку, влаштували щодо своїх арабських недоброзичливців успішну дипломатичну диверсію. Скориставшись посиленням незгод між Єгиптом і СРСР, вони зробили успішну спробу вирвати Єгипет з-під радянського впливу і вивести його на шлях мирних переговорів з Ізраїлем. У 1979 р. за посередництвом Дж. Картера в Кемп-Девіді (США) було підписано єгипетсько-ізраїльський мирний договір. Це був безсумнівний успіх дипломатії Дж. Картера, один із небагатьох у його діяльності.

Нових клопотів і прикрих неприємностей завдав американцям ісламістський переворот в Ірані на початку 1979 р., в результаті якого було встановлено автократичний режим фанатичних шиїтських фундаменталістів. Його прихильники люто ненавиділи Америку. У листопаді того ж 1979 р. іранський режим вдався до нечуваної у практиці міжнародних відносин провокації. Радикально настроєні студенти, діючи начебто з власної ініціативи, вдерлися в американське посольство в Тегерані й захопили як заручників 67 дипломатів і посольських службовців. У відповідь США розірвали дипломатичні відносини з Іраном і скерували свої військово-морські сили до Перської затоки. У квітні 1980 р. за розпорядженням Дж. Картера було зроблено спробу висадки повітряного десанту спецвійськ у Тегерані з метою звільнення заручників. Однак ця операція, зазнавши людських втрат, провалилася, що ще більше підірвало й без того невисокий авторитет Дж. Картера. Іранські власті звільнили заручників лише в січні 1981 р., приурочивши цей акт до відходу Дж. Картера з поста президента.

На роки президентства Дж. Картера припало особливе нарощування Радянським Союзом своєї військової могутності, розширення ним військового впливу в деяких країнах Африки і навіть Латинської Америки. Дж. Картера американці звинувачували в тому, що його адміністрація дозволила Радянському Союзові випередити Сполучені Штати в гонці озброєнь, розширити експансію в світі. Президентові докоряли, що його реакція на радянське вторгнення в Афганістан була надто слабкою. За Дж. Картером закріпилася репутація слабкого і невдалого президента.

Всі ці обставини негативно вплинули на передвиборну президентську кампанію демократів 1980 р., які знову висунули Дж. Картера своїм кандидатом. Найбільше, однак, підірвала його шанси несприятлива економічна кон'юнктура: з кінця 1980 р. США вступили у смугу чергової економічної кризи і президента звинуватили у нездатності опанувати ситуацію.

Натомість республіканці прийшли до виборів згуртованішими за своїх суперників. Враховуючи зрушення громадської думки США вправо, вони висунули представника правого крила партії Рональда Рейґана кандидатом у президенти, а центриста Джорджа Буша - у віце-президенти. Головними пунктами передвиборної програми республіканців були скорочення подоходного податку для всіх категорій платників, зменшення державних видатків, скорочення державного регулювання економіки, розширення свободи приватного підприємництва. У галузі зовнішньої політики - відновлення військової могутності Америки та її безумовної першості у змаганні з Радянським Союзом і комуністичним табором загалом.

Президентські вибори показали рішучу перемогу республіканців: Р. Рейган, одержавши 51% голосів, був обраний президентом. На виборах до конгресу демократи зберегли контроль у палаті представників, однак у сенаті більшість перейшла до республіканців.

"Ера республіканців" (1981 - 1902)
Прихід до влади Демократичної партії. Адміністрація Б. Клінтона (1993 - 2000)
Внутрішня і зовнішня політика республіканської адміністрації Дж. Буша-молодшого на початку XXI ст.
Виборча кампанія 2008 р. і прихід до влади демократів
Розділ 5. Канада
Повоєнні роки
"Ліберальна ера"
Консерватори при владі
Розвиток держави на зламі XX - XXI ст.
Українці в Канаді